На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Толчком к написанию этой статьи стало бурное обсуждение в протестантской интернет-среде в начале этого года одной информационной заметки. В ней говорилось о том, что в одной из евангельских церквей Москвы во время рождественских праздников был показан детский спектакль. Эта новость «удостоилась» очень острой критики и целого ряда возмущений, потому что спектакль был не на библейскую или евангелизационную тему, а рассказывал о мальчике, «которому в Рождественскую ночь, во сне, было показано, каким он был, как он выглядит сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

Поштовхом до написання цієї статті стало бурхливе обговорення у протестантському інтернет-середовищі на початку цього року однієї інформаційної замітки. У ній йшлося про те, що в одній з євангельських церков Москви на різдвяні свята було показано дитячий спектакль. Дуже гострої і навіть обурливої критики ця новина «удостоїлася» тому, що спектакль був не на біблійну чи євангелізаційну тему, а розповідав про хлопчика, «которому, в Рождественскую ночь, во сне, было показано то, каким он был, как он выглядит со стороны сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...» Я не збираюся обговорювати питання щодо того, чи доречні в церкві спектаклі. Це інша тема. Мене «зачепив» один коментар. «Зритель воспринял суть спектакля следующим образом: мальчик был плохим, увидел со стороны свое настоящее и будущее, решил стать хорошим. Но дело в том, что суть спектакля не должна быть такой! Ни у автора репортаж

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного. * * * Як боляче поезію нести! З реальністю ще важче поєднати. О Господи, навіщо в душу Ти Талант здарив безримне римувати? Бо легше йти і жити просто так, Без почуття прекрасного й святого. Дивись: он йде — в поезії бідак, Йому метафори та рими ні до чого. Не бачить він, як ранок позіха, Не перейметься росами на травах. До музики вітрів душа його глуха, І не хвилюють вранішні заграви. Направду, легше жити без поем, На прагматизмі долю збудувавши. Життя ж поета — серця вічний щем, До болю він приречений назавше. До болю за людей, за їхні сни, За батьківщину, за билину в полі. Йому болить, як з клена восени Зриває вітер листя, наче долю. Йому не байдуже, як бусурман Плюндрує землю, скроплену потами Його батьків, коли чорніє лан, І солов’ї не плачуть над гаями. Як боляче поезію нести! Та все ж, Господь, зависнувши на злеті, Я дякую, що Т

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони. І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші. Квіти на Майдані

Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації. Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими. Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква! Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, що