На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували.  Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознав

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

Одна з найбільш серйозних проблем сучасної України ось уже третє десятиліття — еміграція за кордон та заробітчанство. Кількість населення катастрофічно зменшується, і, судячи з усього, така тенденція збережеться. Утім, ця проблема не нова. Перша масова еміграція українців у Південну Америку, Канаду та Сибір розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ століття додалися трудові емігранти, які, залишаючи вдома сім’ї, їхали в Америку з надією заробити грошей та повернутися (хоча поверталися не всі). Друга хвиля відбулася в міжвоєнний період, коли люди виїжджали (а часто й утікали) від радянської влади. Третя — післявоєнна, вона торкнулася перш за все військовополонених та тих українців, яких закінчення війни застало на території Західної Європи. І, нарешті, четверта хвиля, яка триває й досі, розпочалася наприкінці 1980-х років. Останнє десятиліття еміграція набула заробітчанського характеру, коли з України виїжджають спочатку на заробітки, але досить часто залишаються в Єв

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

Сьогодні у моїй фейсбук-стрічці виділяються дві популярні новини: «Християнський соціалізм» Добкіна та смерть Біллі Грема. Їх об’єднує одне слово: християнський, але вони, по суті, з паралельних світів. Що ж, мемоносному Добкіну не відмовиш у своєрідному почутті гумору. Перебігаючи як заєць (чи як шакал) з партії в партію, з фракції у фракцію, нарешті доріс до своєї партії. Соціалістичної. Бо ж — за соціальну справедливість. Те, що благородний за суттю соціалізм опоганився марксизмом, комунізмом, сталінізмом, маоїзмом Добкіну виявилося мало. Вершиною святотатства та цинізму стала приставка «християнський». Тут йому вдалося опоганити два поняття: як соціалізм, так і християнство. І в Добкінському поєднанні це стало гримучою сумішшю, яка запустила лавину мемів та насмішок. «Християнське спрямування — це буде те, що повертатиме в наше життя залізобетонні людські цінності, такі як сім'я, повага, взаємини між людьми» – зазначив нардеп. Під «залізобетонними цінностями» напев

Цього року пострадянське суспільство відзначатиме сумну дату: 50 років з моменту трагічного закінчення так званої Празької весни. Бажання зменшити вплив Радянського Союзу, спроба політичної лібералізації в Чехословацькій Республіці, що тривала з 5 січня по 20 серпня 1968 у формі політичних дій партійного керівництва та народних демонстрацій, закінчилася введенням в країну радянських військ і військ країн Варшавського договору. В Україні ще й дотепер згадують той випадок, адже тоді «под ружьйо» поставили майже усіх військовозобов’язаних…

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

«Попіл Клааса стукає в моє серце» Шарль Де Костер «Ми пам’ятаємо!», «Я пам’ятаю!» — Напружений ритм білих строф… Холодною ковдрою сніг огортає Поля українських голгоф…

Що тобі сниться вночі, солдате, На стоклятій отій війні, Коли завтра тобі йти вмирати, Де «Гради» ревуть навісні?

Сьогодні національне свято України — День незалежності. Це значить, що новини, інтернет будуть переповнені згадками про цей день. Хтось буде радіти ним, хтось — його проклинатиме. І, звичайно ж, навколо все ряснітиме від фрази «Слава Україні! — «Героям слава!». Комусь ці слова як єлей на душу, комусь — як, даруйте, скипидар… І серед незадоволених, звичайно ж, будуть «святі та праведні» християни…

«Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе»  (Матвія 25:21). Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла… Мимоволі згадав відому «теорію розбитих вікон» — я став свідком реальної дії цього цікавого феномену. У чому ж він полягає?

Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу. Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль. Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю. Так сталося, що одна з моїх найзаповітніших мрій — побувати в Ізраїлі збулася тільки тепер. Я багато знав про Ізраїль, цікавився ним, вболівав, молився за нього. Тому багато з того, що вдалося побачити власними очима, не було новиною. Але були і сюрпризи.

Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему... Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не

Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм… Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-ко

Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися. Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки. Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот. У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою. Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачат

Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько.  І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти. Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувал