Публікації

Різдвяні стежки ведуть не до ясел

Зображення
*  *  * Різдвяні стежки ведуть не до ясел. Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма. Ідуть повз столітній замислений ясен, Що стане хрестом у трагічній поемі. Проходять вони через ті перехрестя, Де милості просять сліпі й прокажені. Повз блудницю, страчену власним безчестям, І тих, хто ховає каміння в кишені. Вони пролягли через хату Закхея, Якого цуралися праведні люди. По водах озер і по землях Юдеї, По тих манівцях, що вели у нікуди. Різдвяні стежки пролягли через душі Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі І спрагнені правди», які небайдужі До вічного Слова Предвічного Бога. Різдвяні дороги ідуть через совість, Заплямлену злом, крізь замулену грішність... Проходять крізь болі мої, щоб натомість Привести у яслах народжену Вічність.

«Пам’ятайте наставників ваших…»

Зображення
У жовтні цього року пішов з життя голова Волинського обєднання церков ЄХБ Володимир Чайка. На прохання редакції журналу "Волинь християнська" написав статтю з приводу цієї сумної події.  Помер Володимир Григорович Чайка ... Смерть настала несподівано та невчасно. І хоча, враховуючи давню хворобу, можна було передбачити таке, але смерть завжди несподівана. Ми, незважаючи на земні обставини, все-таки живемо надіями на краще, навіть у найгірших ситуаціях. Тому часто буваємо розгублені, а іноді навіть ображені на Бога, коли стається найгірше. Саме так одного разу сталося з одним чоловіком. Звичний хід життя та служіння обірвала несподівана смерть дорогої та близької йому людини. Більше того: смерть ця взагалі була безглузда, невчасна та незрозуміла. Більше того: ця смерть ставила великий хрест на усьому майбутньому великої кількості людей, які співпрацювали з покійним. Усі вони повірили в нього, довірили йому своє майбутнє. Заради нього вони залишили свої занятт

Осінні думки морозного дня

Зображення
Осіннє Сум журавлиний над полем: «Де ж юне літечко, де?» Бабине літо тополя На веретено пряде. Пугач кричить на негоду, Клени розвішують мідь. Осінь над вогнищем глоду Хоче світанок зігріть. Зсохлися дні, як бадилля, В ніч переливши журу. Жовтень обмацує гілля, Стягує в зморшки кору. Осінь рум’яна та жвава, Тільки волосся вже — сніг. Сохнуть нескошені трави Край спорожнілих доріг. Втомлено нива дрімає, Сниться їй спечений хліб, Грім, що упав з небокраю, В пазухи зораних скиб…

Ті, що шукають батьківщини

Зображення
«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки.  Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто» (Євр. 11:8-16). Для мене історія Авраама — одна із найзагадковіших у Біблії. Чому Бог вибрав саме його? Чому вів такою довгою та дивною дорогою до мети? Чому виконання Господніх обітниць у житті Авраама відбувалося якось не так, як їх уявляємо ми, люди? І ч

Фотопроповідь. "Щас спою", або Невеселі роздуми про веселе життя

Зображення
Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!» Без перебільшення, творці мультфільму створили с

З нових поезій. Заримована любов

Зображення
Заримована любов Безжально редактор закреслює вірша: «Бездаро-поете, послухай, агов! Ну що може бути в поезії гірше Коли заримовані «кров» і «любов»?! Банально, бездарно отак римувати! Де ж думки політ, де твої словники? В поезії треба шукати, шукати! З найкращих слів-перел низати рядки!» Ну що ж, вчений муже, перечити марно: Писати отак — ворогам для зловтіх. Не просто знайти слово влучне та гарне Та ще й особливе, не так, як у всіх. Та думки ніяк вгамували не можу, Що рветься на тлі хитромудрих розмов, Коли враз пригадую днину негожу, Де в болях-воланнях земних молитов У вічній поемі, на інші несхожій, Небесною мудрістю, почерком Божим Навік заримовані кров і любов. Коли між камінням голгофського схилу Червоним бурштином губилася Кров, Вона в епіцентрі страшного горнила У щастя моє вримувала Любов. На світлині: Юрій Боднар, центральна частина триптиху «Свята Трійця» («Голгофа»)

Сьогодні - день української писемності та мови

Зображення
Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько.  І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти. Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувал

Як євреї долю обирали

Зображення
В існуванні кожного народу, держави (як, власне, і в кожної окремої людини) є моменти, які можна назвати доленосними. Маються на увазі події чи люди, які докорінно змінили хід їхньої історії. Іноді ці повороти долі настільки круті та далекосяжні, що навіть найвигадливіший фантазер не зміг би спрогнозувати, як би склалося подальше буття народу без тої чи іншої події чи людини. Були такі моменти і в історії єврейського народу. Взагалі-то, доля цього народу унікальна: велич і ганьба, злети і падіння, слава і зневага. Напевне, жоден із народів світу не вплинув так на світову історію, як цей. І хтозна, якою була б доля ізраїльського народу, якби не деякі факти його національної біографії. Унікальність обрання Перш ніж говорити про один надзвичайно важливий епізод єврейської історії, варто згадати, як саме вона розпочиналася. Як відомо, історія євреїв бере початок із незвичної, з людської точки зору, події, що сталася в житті звичайного (а чи справді звичайного?) жителя Месопотам

Казочка про лисичку та вовчика

Зображення
Великий Пушкін якось сказав: «Сказка — ложь, да в ней намек...». Він, звичайно ж, не помилився. Казка може багато чому навчити не лише мрійників-дітей, але й практичних дорослих. Пригадуєте українську казку про лисичку, що якимось дивним чином (ну, в казках це буває часто) роздобула собі сани з конячкою? От їде вона собі зимовим лісом, аж раптом — вовчисько з-за кущів. — Лисичко, кумонько, підвези мене, старого — благає той. — Ет, ні, сани розламаються, он який ти здоровий, — відказує гордовито візниця. — Ну, я тоді лише одну ніжку покладу, — просить сірий. Подумала лисичка: та скільки тієї ноги, нехай вже. Їдуть собі лісом. Вовк знову несміливо: — Лисичко-сестричко, та покладу я мо’ ще й другу ногу, не така вона й важка... Подумала лисиця: а й справді, через якусь ногу морочити собі голову, нехай кладе. Через декілька поворотів вовкові подумалося, а чому б ще й третю ногу на сани не покласти. І тут господарка саней не дуже опиралася. А через деякий час, дивись, вов

Свобода у Христі: вільне падіння чи стрибок з парашутом

Зображення
На зібраннях багато говорять про те, що ми повинні робити, чого не повинні, що можна, що не можна. Якісь правила, норми, які не завжди узгоджуються зі словом Божим. Може, це і потрібно на перших кроках слідування за Господом, але де та свобода, про яку казав Христос: «Ви будете вільні»? І як розуміти слова: «Не робіться рабами людей»? Я не маю на увазі, щоб вживати свободу для тілесного задоволення, жити як хочеться. Хотів би, щоб у церкві навчали, як отримати свободу від гріха, і жити, як навчає Біблія. Як виховати нову людину, у якій відбулася б переміна не назовні, а внутрішня переміна серця? Часто новонаверненого найперше «роздягають», «одягають, як личить святим», і людина думає, що це все, що від неї вимагається. Інші виконують усі церковні постанови через страх перед служителями або залежність від оточення (що про мене скажуть люди)… Я не проповідник і не можу викласти свою думку, надіюся, ви розумієте, про що я пишу… Дайте пораду на сторінках журналу. О.М., м. Рівне За

Літо

Зображення

Македонські парадокси

Зображення
Одним із «каменів спотикання» в практичному житті церков є тема про пожертвування, а найбільше — тема десятини. Особливого значення вона набула в останні десятиліття, різко поділивши християн на два протилежні табори: на тих, хто надміру акцентує на пожертвах і навіть тисне на прихожан, та на тих, хто взагалі замовчує та категорично відмовляється від десятини. У той час, як богослови ламають списи, сперечаючись, хто правий, проста християнська церква подає яскравий приклад того, як потрібно ставитися до пожертвувань. Часто можна чути такі вислови: «Я не можу жертвувати на церкву, я й так бідний. Церква, навпаки, повинна ще мені допомагати». Дозвольте не погодитися з таким поглядом. Така позиція суперечить самій суті пожертвування, свідчить, що християнин так і не зрозумів, для чого й для кого потрібні пожертвування. Зрозуміти це нам допоможе македонська церква, яку згадує у своєму листі до коринтян апостол Павло.

Страдания за веру или бизнес?

Зображення
В интернете ходит новость о том, что на актрису Шэрон Стоун подали в суд за насмешку над верой и запрет читать Библию . Удивляюсь нашим верующим, которые цепляются за любую информацию, в которой промелькнуло что-то насчет веры и потом долго носятся с ней, размахивая как флагом. Это мне напоминает методы гомосексуалистов, (чер…) афроамериканцев, мусульман, которые любые действия против них, даже вполне законные, рассматривают как дискриминацию. Сейчас в западных странах уже вошло в норму, когда власть, полиция боится поставить на место хулиганов, а то и откровенных преступников, относящихся к «угнетаемым» классам. Во-первых, мы не знаем всей информации, как было на самом деле, во-вторых, работа есть работа, няню нанимали для конкретного дела и чтение Библии (или Шекспира) на рабочем месте не слишком уместно. В-третьих, иск подан не потому, что актриса запрещала читать Библию (это, я так понял, дополнительные «угнетения», поднимающие цену иска), а чисто из-за недоплаты услуг, это д

Найміцніший

Зображення
Усі мої фото:   http://fotki.yandex.ru/users/vavrynyuk/

Общество Стеллы

Зображення
«В то время как даже великие риторы лишь при помощи  длинной, старательно обдуманной  речи понуждают вас стряхнуть с души тяжелые заботы, я достигла этого сразу, единым моим появлением».  Эразм Роттердамский, «Похвала глупости». Есть в странной Америке странная премия, которую ежегодно присуждают за самое нелепое судебное решение в США. Названа она в честь Стеллы Либек, которая в 1992 году пролила на себя кофе в одном из ресторанов Макдоналдса, после чего подала на ресторан в суд, на котором присяжные присудили ей компенсацию в 2,9 миллиона долларов. Подобных нелепых историй много. Вон примеры. 27-летний американец попал в аварию. Травмы у парня были столь незначительными, что автовладельцы разошлись миром, предоставив решать финансовые споры страховым компаниям. Однако спустя четыре года наш герой обратился в суд, предъявив исковое требование виновнику аварии — водителю грузовика. В своем исковом заявлении американец заявил, что авария изменила его личность — сделала его геем

"Я поэт зовусь Незнайка, от меня вам балалайка"

Зображення
Нещодавно на пою пошту надійшов лист від автора, який видав збірник християнських віршів. Він просив їх перекласти українською мовою і видати. Скажу відверто: вірші були такого низького рівня, що я мав повне моральне право навіть не відповідати на лист. Але, зібравшись з думками, підшукавши толерантні фрази та аргументи, пояснив чесно та нелукаво чому ми не можемо надрукувати ці «шедеври». І от прийшла відповідь. Подаю в оригіналі та без коментарів. Але найбільш образливо не те, що подібні автори не хочуть зрозуміти очевидного, а те, що вони все-таки надрукують цю сірятину, і її будуть продавати у церковних крамницях і ці вірші будуть використовувати на служінні. Абидно, однако… Приветстсвую вас Юрий !Спасибо большое за критику .Но то что пишет человек в болезни даже как вы считаете ниже среднего уровня и нужно поставить 2 - как вы считаете .А то что челоек пишет в болезни с рождения с травмой спинного мозга с рождения и ещё что делали до того как  я стал писать 4 курс

Безбожні плоди безбожної п’ятирічки

Зображення
В інтернеті останніми днями широко обговорюється чергова річниця: цього разу з області безбожництва. 80 років тому Радянський Союз почав активну, широкомасштабну акцію (читай: війну) проти релігії, проголосивши «безбожну п’ятирічку». Не буду торкатися деталей та особливостей цього резонансного заходу: все це легко можна знайти в інтернеті. Просто ця річниця розбудила в мені спогади, які вже забуваються, але які ніколи не зникнуть з пам’яті. Жахливих 30-х я, звісно, не знаю: держава виховувала мене я у 70-80 роках, коли гулаги стали надбанням історії. Але неприємні спогади залишилися й досі. І згадуючи свої шкільні роки, я не перестаю дивуватися диявольському винахідництву комуністичної ідеології. Я пригадую оте роздвоєння, яке виникало в моїй дитячій душі: з одного боку я розумів істинність того, що мене вчили вдома і в церкві, а з другого — мені так не хотілося бути білою вороною та об’єктом насмішок, тиску та гонінь. Тому якоюсь мірою я розумію тих, кого атеїстична пропаганда з

Фейсбук как средство сведения счетов

Зображення
Где-то неделю назад мне в друзья на Фейсбуке попросился пастор одной из церквей США. Я сначала чуть удивился, так как знаю эту церковь и пастора как умеренного консерватора, который не особо жалует увлечения подобными вещами. Но все же бывает. Несколько дней спустя на своей стене этот пастор публикует сообщение, которое вызвало у меня недоумение. Во-первых, он открыто говорит о проблеме личного характера, о проблеме в семье, во-вторых, вопрос ставится в таком ракурсе, что обнажает личные недостатки и не делает чести самому себе. Я знаю этого человека, поэтому мне показалась странной эта запись. Через несколько дней — новая запись, в которой открыто говорится уже о проблеме в церкви. Я даже пытался дать свой комментарий, но тут меня начали «терзать смутные сомнения». Что-то не вяжется во всем этом. Что-то не похоже, что этот служитель может так говорить. Да и большинство друзей на фейсбуке не из его круга. Я даже предпринял некоторые попытки узнать правду. И вот сегодня читаю н

Велике закриття

Зображення
17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів. За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі. Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття». Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо

Ранок

Зображення
І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)  І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2) Над Всесвітом стояла ніч.  Густа, тиха, спокійна.  Бо не було нічого,  що могло б порушити її одвічне мовчання.  Та й Всесвіту, власне, не було.  Була лише безодня.  І Дух Того,  Хто не має ані початку, ані кінця,  ширяв над нею. І одного разу Він промовив Слово.  Перше слово серед ночі.  І ніч, зіщулившись,  відійшла далеко в глибини Космосу.  Творець із гордістю та задоволенням  дивився на плід Своїх рук.  І назвав це небом та землею.  І ночі вже не було.  Був ранок — день перший... А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.  Вони насамкінець народили  останній шедевр Творця —  того, кого Єгова поставив господарем  на Своїй землі. І знову був на цій землі вечір,  коли Людина посягнула на власність Творця.  І

"Він помирав..." Поетичні роздуми на непоетичну тему

Зображення
* * * Він помирав.               Один.                             Стражденний.                                           Збитий. Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч. Йому б ще жити, жити, й жити! Йому б ще ряст топтати босоніж. Йому б нести ще факели надії: Он скільки ще зболілих та калік. Ще у скількох душа без світла скніє. Який же Він був добрий чоловік! Та Він вмирав.                             Один.                                           Один на світі. Пекельно-чорна падала вуаль. А серце билось в грудях, наче в кліті: Воно вже чує списа гостру сталь.

Думати боляче

Зображення
«Думати не боляче, вірити не страшно» Кредо журналу «CREDO» Думати боляче! Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити. Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять. Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті. Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — же

Волинський апостол. Життя та служіння Лукаша Столярчука

Зображення
…Пригадую прочитаний десь випадок про те, як один зі служителів «Армії спасіння», завітавши в центральний офіс цієї всесвітньої місіонерської організації, зауважив на стіні портрет засновника «Армії» Вільяма Бутса. Хтось із працівників офісу через деякий час зайшов у кімнату і побачив, як відвідувач зі сльозами в очах стояв на колінах і, піднявши руки вгору, просив: «Господи! Зроби це ще раз! Господи! Зроби це ще раз!» Ці слова не раз приходили мені на пам’ять, коли я працював над підготовкою матеріалу про волинського місіонера Лукаша Столярчука. Іноді, слухаючи спогади очевидців про цього служителя, мені здавалося, що це людина з легенди. Дух Святий так діяв через життя та служіння Свого слуги, що мимоволі хотілося вигукнути: «Господи! Зроби це ще раз!» Приблизно в центрі сучасної Волинської області, недалеко від Ковеля, розкинулося село Підріжжя. Звичайне село, яких тисячі на Поліссі. Але Господь чомусь звернув увагу саме на нього. І воно стало центром пробудження, вогонь

Соломонове кохання

Зображення
«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні» 1 Книга царів 11:3 Ось стукіт в двері. Євнух на порозі. І довгождано-трепетне: «Пора!» Від щастя ворухнутися не в змозі, І почуттів несказаних гора. Цар Соломон запрошує на ложе! Вона — кохана мудрого царя! Чи правда це? Чи помиляюсь, може, І мрія — вже не мрія, а мара? Чи й справді щастя там її чекає? Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»? Яка наївна: він їх сотні має, Його любов — бурхлива течія. …Ця черга і принизливе чекання, Це виглядання з-за чиїхось спин… Яке ж мізерне все-таки кохання, Поділене на тисячі частин! Ця посмішка натягнуто-нещира, І цей тактовно здавлений привіт… Я так давно та гаряче любила! А ти коханню встановив ліміт. Ти завтра іншій будеш говорити Ті ж самі фрази. Той же буде сміх… А я…           А ми…                     Ми будемо, як діти, В коштовних клітках вдавано радіти Коханню, що поділене на всіх…

Просто гарна світлина

Зображення
З альбому "Польова мавка"

Історія, яка нічого не навчає

Зображення
Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить.  Афоризм Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!  Євангелія вiд Луки, 13:4,5 У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

Просто гарна світлина

Зображення
З альбому "Весняні замальовки"  

Вийшов з друку "Благовісник" 1,2012. Цього разу двомовний. І оновлений

Зображення
Редакторська стаття журналу "Благовісник" У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити. Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.

Коли я не розумію Бога

Зображення
Вчора нашу родину спіткало велике горе: загинув 31-річний чоловік моєї двоюрідної сестри. Загинув, безглуздо і страшно - пішов на зимову (в березні, при температурі 15 тепла!) рибалку, весняний лід не витримав, він опинився у крижаній воді. Товариш, який залишився на березі, чим міг допомагав йому, але все марно... Увечері, приїхавши до вбитої горем дружини та батьків, ми чим могли потішали їх. І в ході розмови, мій батько з висоти літ та життєвого досвіду, через сльози давав поради:"Моліться, діти! Завжди моліться! Просіть в Бога захисту та допомоги скрізь: в дорогу, на роботу, на будь-яку справу. Ми, батьки, завжди молимося за всіх дітей та внуків, знаючи, що вони не завжди дотримуються цього правила..." Що ж, заперечити тут нема чим. Батьки, дійсно,  праві. Без молитви не повинно бути жодного кроку. Але!!! Але часто є моменти, які не вкладаються у рамки, на перший погляд, простої істини: "Помолився - Бог допоміг". Дружина загиблого сказала: "Буквально

"Бурановская бомба"

Зображення
Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья. Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Во

Фотопроповідь. Фотографія надії

Зображення
Можна по-різному ставитися до цього фото: як до сентиментальної наївності фотомоделі, підприємницької знахідки вуличного фотографа чи просто як до «прикольної» картинки (саме під такою рубрикою здебільшого подається ця світлина в інтернеті). А втім, це фото, зроблене кореспондентом Ассошіейтед Пресс Майклом Нешем у далекому 1946 році в зруйнованій війною Варшаві, стало класикою. Він зафіксував не просто вуличну сценку, яка спершу може здатися банальною чи викликати посмішку, це символ надій людей, які пережили страхіття Другої світової. Так, це дійсно виглядає якось по-дитячому: на примітивний каркас натягнуто дешеве полотнище з непретензійним пейзажем, який аж ніяк не вписується в загальний фон навколишніх руїн і навіть пори року. Невідомо, наскільки щиро посміхається жінка, що позує, але у цій посмішці є щось набагато значиміше, аніж фотогенічний вираз обличчя. У ній, незважаючи на всі ознаки повоєнного часу, — надія на краще, надія на те, що отой настрій, зображений на потріпа

Відеорозповідь про віруючих села Карпилівки

Зображення
Прекрасне свідчення про практичне життя віруючих. Це найкраща, найдієвіша проповідь Євангелії. Дивіться відеорепортаж про життя віруючих села Карпилівки, де пастором Володимир БРИЧКА Завтра планую бути у цій церкві.

Круглий стіл на тему гендерної політики та ЮЮ

Зображення
6 березня 2012 р. у м. Рівному відбувся круглий стіл присвячений проблемам гендерної політики та ювенальної юстиції. У конференц-залі приміщення обласної ради зібралися представники органів влади, прокуратури, громадські діячі, служителі церков різних конфесій, а також фахівці в галузі медицини, психології, педагогіки, юриспруденції тощо. Приводом для проведення круглого столу стало занепокоєння поступовим впровадженням в українське суспільство в процесі євроінтеграції явищ, що суперечать християнським цінностям і призводять до моральної деградації населення. Ініціаторами засідання були голова постійної комісії обласної ради з питань науки, освіти, культури та духовності Світлана Левицька, доктор педагогічних наук, професор Національного університету «Острозька академія» Василь Жуковський та президент Міжнародного Відкритого університету ім. В. Марцинковського Олександр Калабський. Засідання круглого столу почала Світлана Левицька, привітавши усіх учасників і подякувавши за небай

Фотопроповідь. Язик в лещатах

Зображення
Ні, це не фото з камери тортур і не ілюстрація розповідей про жахи Середньовіччя. Ці фотографії використовуються у рекламі салонів пірсінгу — нової моди, яка охопила сучасну молодь (і не тільки). І ці симпатичні дівчата підставляють свої язики під страшні залізні щипці цілком добровільно, ба, навіть за це платять. І не тільки язики: проколюють навіть таке, що й не здогадаєшся, що його можна проколоти, нашпиговують такими речами, що й не подумав би, вбивають у голову справжнісінькі цвяхи, підвішують до вух мало не авоськи з продуктами. А кільце в носі чи пупкові — річ буденна… І — мимоволі згадалися слова апостола Якова, який сказав, що «ніхто із людей язика не може вгамувати, — він зло безупинне, він повний отрути смертельної!» (3:8). Що правда, то правда: як його не проколюй, що не вставляй у нього, все одно служить злу та гріху. От тільки не можу зрозуміти, для чого вставляти в рот різні залізяки: і розмовляти та їсти незручно, і ніхто не бачить, хіба що з висолопленим язиком

Оновлення поетичного сайту

Зображення
Скоро 8 березня.По різному можна ставитися до цього свята: для одних це справді свято весни та жіночності, для інших - згадка про комунізм та Клару Цеткін. Але факт залишається фактом: цей день в усіх на вустах. Тому до цієї дати оновив на поетичному сайті відповідні рубрики . * * * Закружляв яблуневий вальс Пелюстками навколо хати. А на ґанку старенька мати Дожидає у гості нас. Тішся, весно, радій, буяй. Ще не скоро бабине літо. Поспішіть до матері діти, Та хатина, де мати — рай. Запроси нас, весняний вальс, На побачення всіх до мами. Неслухняними вже руками Хай іще раз обійме нас. Стане гамірно й тісно враз, Буде щиро весна радіти. І тоді сивочолі діти Про рушник заспівають вальс. Володимир Сад

День захисника

Зображення
Свято 23 лютого (називайте його як хочете: день радянської армії, день захисника Вітчизни, чи ще якось) не святкую. Не тому, що не служив чи категорично проти військової служби. Служив і ще й досі згадую ці роки як хорошу життєву та духовну школу, згадую друзів, командирів, армійські епізоди. Не святкую, бо для мене цей день асоціюється з радянсько-атеїстичною ідеологією, у якій не було місця для моєї віри та особистої самореалізації. Але це вже інша тема… Пишу ці рядки тому, що прочитав цікаву думку з приводу цього свята мого хорошого товариша та однодумця Миколи Синюка. Не коментую, бо, власне, коментарі тут зайві. Кого будемо захищати? Території, ворота, межі, гаманці, сумління, честь, порядність, гідність, вождів, ідеї…??? Захисти себе — від ліні, егоїзму, байдужості, невірства, депресії, песимізму. Захисти дружину — від зневіри в тобі… Захисти дітей — від «немає часу», «відчепіться, я день відпахав», «як ви мені в’їлися», «подивіться мультик», «я сто разів тобі т

«Прощення звільнило мене від ненависті»

Зображення
Це фото знайоме мені ще зі шкільної лави. Радянська ідеологія вміло маніпулювала свідомістю громадян, використовуючи все на свою користь. Для мене ця чорно-біла світлина була символом болю, страждань та принижень в’єтнамського народу та безсердечності американського загарбництва та військової злочинності (що, в принципі, й було насправді). Але ця історія, виявляється, має й зворотній бік. Лише нещодавно, дякуючи всезнаючому інтернету, я дізнався про всю історію знаменитого знімка.

«Бережи честь змолоду»

Зображення
8 лютого російська громадськість відзначала трагічний ювілей — 175 років тому на дуелі був смертельно поранений Олександр Пушкін. З цієї нагоди челябінські педагоги в гімназіях провели цікавий експеримент. Старшокласників запитали, що вони думають про дуель як спосіб захисту своєї честі та честі жінки. Результат виявився невтішним… Що таке дуель, з якої причини її проводили — про це гімназистам пояснили детально, підкресливши, що ключовим поняттям, яке характеризувало причини дуелі, завжди був захист честі. І що ж? Жоден із опитуваних у своїх роздумах не згадав ні про честь, ні про гідність. Старшокласники щиро дивувалися з такого вирішення конфліктних ситуацій, пропонуючи свої варіанти. Чоловіча половина пропонувала заплатити гроші, «щоб більше не ліз», «провчити» за допомогою друзів, пожалітися «кому слід», обмовити кривдника чи підстроїти йому якусь халепу. Були такі думки, що сама дуель — елементарне безглуздя, в житті головним є виживання. Хлопці не могли втямити, для чого так