Загальна кількість переглядів сторінки

5 січня 2017 р.

Дідух на луцькій площі



Не хотілося б перед Різдвом ув’язуватися в якусь суперечку, псувати настрій собі та комусь, але таки наважуся зачепити цю тему. Тим більше, що вона набула чималого розголосу в соцмережах.

Отже, вчора, 4 січня луцький мер на своїй особистій сторінці у фесбук розмістив інформацію про те, що він ініціює встановлення на Театральній площі дідуха. Ну, якраз на часі: Новий рік, Різдво, народні традиції і таке все інше. Несподівано інформація викликала неоднозначну реакцію читачів, зокрема, християн і, зокрема, протестантів. З’явилися коментарі, в яких ревні прихильники християнства протестували проти язичництва у вигляді дідуха. Дехто явно не стримував емоцій. Хоча були більш-менш помірковані коментарі, тон задавали «ревнителі», яких важко було б назвати адекватними. Закінчилося все несподівано: Микола Романюк видалив свій пост з усіма коментарями…


Я не встиг прочитати усі коментарі, щось знаю уже з приватних коментарів колег, тому не можу коментувати деталі. Та й чи варто колупатися в деталях?

Я просто хочу абстрагуватися від конкретної ситуації і поміркувати тверезо та об’єктивно, як кажуть збоку.

Перш за все, хочу зауважити: я свідомий християнин, вірянин протестантської церкви. Я маю чітку та недвозначну позицію щодо того ж дідуха чи інших атрибутів християнських та не дуже християнських свят. Я вважаю традицію встановлення дідуха такою, що суперечить Євангелії і не має жодного відношення до Різдва Христиового. Те, що усі християнські свята носять елементи дохристиянських язичницьких вірувань, не підлягає ніякому сумніву, це добре показав ще Іван Огієнко у своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу». В моїй родині ніколи на Різдво не було і не згадувалося про дідуха.

Але зараз не про це. Поговоримо про об’єктивність.

Коли я висловлюю свою думку щодо дідуха, я висловлюю СВОЮ думку. Я вважаю її правильною з точки зору мого життєво-духовного досвіду та моїх особистих стосунків з Богом, Якого я вважаю такою ж реальністю, як і фізичні речі. Я живу та поводжуся згідно моїх переконань і, вважаю нормою публічне висловлення цих переконань. Але задамо запитання: «Чи є межа у публічному сповідуванні моїх переконань?» Більшість моїх одновірців (і не тільки моїх) скажуть: «Для Євангелії немає ніяких меж!» І будуть неправі. Бо навіть Ісус Христос встановлював для Себе межі у проповідуванні. Не скрізь, не всім і не завжди.

Ми живемо в реальному часі, в реальному суспільстві з реальними законами. Відкинувши усі бюрократично-корупційні моменти, лукавство та нещирість в українській політиці, все-таки маємо право казати, що у нас діє демократичний лад. Він передбачає рівність усіх суб’єктів соціуму, вільне висловлення своїх переконань, свободу слова та повагу до себе. Коли ж говорити про релігійну складову, в Україні релігія законодавчо відокремлена від держави. Іншими словами, держава не має права вказувати кому і як вірувати. Вона в міру своєї компетенції зобов’язана лише забезпечувати право на вірування усім віруючим при умові дотримання ними державних законів та законів демократичного співіснування. У нас немає державної релігії.

Чи добре це? Звичайно! Багато хто ще пам’ятає радянські часи, коли віруючих штрафували, звільняли з роботи просто за те, що вони відзначили Різдво чи Пасху. Нині віруючі при будь-якій нагоді висловлюють подяку Богові за свободу в Україні, коли християни не тільки можуть вільно проводити свою діяльність, але й частково отримують допомогу та сприяння з боку державних структур. Згадаймо хоча б грандіозний проект 500-річчя Реформації. Що ж до Луцька, то тут віруючим гріх було б казати про неувагу до них з боку влади. Тут, в принципі, роби, що хочеш, було б бажання. Хочете площу на Різдво? Будь ласка! Портсіті? Без проблем! «Просвіту» для релігійного концерту? Драмтеатр для марафону «Бог багатий милосердям»? Та які проблеми! І всі дякують відповідним службам, тому ж самому мерові за сприяння.

От тільки демократія у віруючих, на жаль закінчується там, де закінчуються їхні особисті погляди. Забувають, що інші, хто вірить не так, не в те, мають точнісінько такі ж права, як і вони. Забувають, що держава ВІДДІЛЕНА від будь-якої релігійної течії і не має права заборонити комусь те, що не подобається мені. У згаданому посту мера Луцька хтось у коментарі навіть запитав: «А чому всі повинні підлаштовуватися під протестантів?» А дійсно, чому? За великим рахунком, в Україні переважна більшість християн — православні, так що, в принципі, вони повинні керувати парадом.

Чи хотів би я, щоб на площі мого міста стояв дідух? Не дуже. Але я хочу мати право на тій площі висловити своє бачення щодо святкування Різдва. Як рівноправний об’єкт суспільства. Тому я не маю права вимагати у мера заборонити комусь те, що мені не подобається. Чому? Мер діє, опираючись перш за все на закон держави. Держави, яка не надає переваги якісь конфесії. Де я, як православний, баптист чи адвентист маю так ж права, як той, хто вірить в язичництво. Це ЦІНА, ЯКУ МИ ПЛАТИМО ЗА РІВНОПРАВНІСТЬ, за демократію. Бо якщо я вимагатиму привілеїв для моєї конфесії, це не демократія, це релігійна диктатура. Яку ми вже проходили у Середньовіччі.

Шановні, будьмо тверезими та об’єктивними. Якщо хочемо поваги до себе з боку суспільства чи окремих груп суспільства, поважаймо і їх. Те, що нас дратують дії наших опонентів, говорить про наше власне недопрацювання. Ми не використовуємо усіх цивілізованих можливостей для публічної демонстрації своїх переконань, і коли хтось робить те, що нам не до вподоби, галасуємо : «Не пущать!». Хочемо, щоб за нами йшли? Зробімо, скажімо краще, аніж опоненти.

Що ж до луцького мера, то, мені здається, він зробив помилку, сам особисто ініціювавши проект з дідухом. Він має право підтримати чиюсь ініціативу, навіть взяти участь у певних заходах, але як офіційна особа він обмежений у своїх діях, не завжди може робити те, що йому до вподоби. Тут, як кажуть, ходьба по мінному полі.

Мені особисто соромно за деяких моїх одновірців, які надто емоційно, необ’єктивно, а іноді навіть агресивно поводяться, нібито «відстоюючи істину». Шановні, робіть щиро, по-людськи свою справу, проповідуйте істину, живіть та поводьтеся згідно істини — і її побачать. Хочете подискутувати? Будь ласка, але цивілізовано, об’єктивно, на рівних, без образ та сектантства. А забороняти, хапати владу за горло — не наш метод.

Немає коментарів:

Дописати коментар