Загальна кількість переглядів сторінки

19 вересня 2017 р.

Свято подяки-2017: емоційно про емоції



Передивляюся стрічку новин у фейсбуці, переглядаю фотографії з Дня подяки, переслуховую виступ Ніка Вуйчича, перечитую коментарі та аналітичні матеріали про цю історичну подію. І стає сумно. Повертаюся до численних новин та публікацій під тегом R500, які наповнили християнський медіапростір і продовжують сипатися уже майже рік. І стає сумно. Повертаюся до своєї журналістської практики, коли мені доводилося збирати матеріали та брати інтерв’ю про певні історичні події. І стає сумно. Найгучніше у світі, навіть гучніше аніж у тій самій Європі, зокрема Німеччині, відзначаючи ювілей Реформації, ми так і не зрозуміли основного: нам гостро потрібна власна Реформація: особиста, на рівні місцевої громади, об’єднання, конфесії. Але ми бездоганні та безгрішні, ми чітко дотримуємося 5 solas, тому треба усі сили кинути на прозелітизм… І у святій простоті, в емоційному пориві настільки відриваємося від реальності, що мало впливаємо на цю реальність. Ми продовжуємо жити у своєму напівштучному світі, проводимо заходи під себе, тішимося ними, гордимося ними, мало звертаючи уваги на те, як усі ці наші дії сприймають «не наші».

Про що це я?

Я про емоції. Які доречні, які потрібні, які, власне, і складають важливу частину нашого життя. Але вони іноді заважають іншим складовим життя. А іноді спотворюють дійсність. Я з цією проблемою зіткнувся, коли доводилося готувати матеріали на історичну тематику чи писати про якісь події. Часто я впирався у глуху стіну в розмові з віруючими, які були безпосередніми свідками цих подій, бо вони не могли нічого конкретно розповісти. Жодних деталей, дат, конкретики, лише емоції: «О, то був благословенний брат! О то була сильна молитва! О, Дух Святий так діяв!» А от у чому саме виражалося оте благословення чи сила, пояснити не могли…

Я про те, що, бездоганно організувавши, без сумніву, історичний захід на Хрещатику, ми навіть для себе не змогли відповісти на запитання: «А яка його ціль?» Якщо самі організатори дійства і мали більш-менш чітку відповідь, то, судячи з відгуків в інтернеті, основна маса присутніх on-line та of-line не розуміли цього. Для більшості протестантів це було їхнє внутрішнє свято, така собі протестантська тусовка, де можна зробити селфі, викласти в інтернет фотки з дитячо-емоційними коментарями типу: «Вау, як тут круто! Які ж ми, протестанти молодці, Алілуя!!! (і цілий рядок смайликів)».

Даруйте мені мою іронію, але насправді мені сумно. Бо в усіх тих коментарях, постах, фотках, відгуках переважають якраз емоції. Так, вони дитячо-щирі, іноді простодушні. Так, вони доречні. Але цього замало. Ми часто живемо лише у своєму духовному вимірі, забуваючи, що ще ходимо по грішній землі. Де є своя реальність, дещо відмінна від звичної нам. Де живуть реальні люди, яким потрібно донести Євангелію на їхній мові. І наших емоцій вони не розуміють. Їм потрібні інші аргументи. Дяка Богові, багато служителів усіх рівнів розуміють це. Нині в Україні надзвичайно багато зроблено реально дієвих та ефективних справ. Але, на жаль, ще не можемо позбутися деяких вузьких поглядів щодо нашої ролі в суспільстві як світла та солі.

Світові потрібна конкретика. Не емоційні проповіді з правильними фразами. Не примітивне та відверте «затягування» у свою церкву. Не популізм, який нині в моді серед українських політиків. А справи з чітким меседжем, який зрозумілий для тих, кому адресований.

Можливо саме тому майже усі світські ЗМІ проігнорували цей грандіозний захід у Києві. Бо вони не розуміють наших внутрішніх емоцій. Вони сприйняли цю подію як наше суто внутрішнє свято чи сектантську забаганку. Вони сприймають нас як щось чужорідне, незрозуміле. І хоча, згідно Біблії, воно так і повинно бути, світ, для якого «слово про хреста є глупота», не завжди буде розуміти нас. Але коли виходимо у світ з проповіддю, коли організовуємо заходи для світу, ми повинні зробити усе, щоб бути зрозумілими світові.

Незважаючи на те, що свято на Хрещатику було продуманим та серйозним заходом, яке враховувало усі особливості українського менталітету та української дійсності, воно не привернуло уваги суспільства саме тому, що деякі попередні популістські та примітивні дії протестантів «змазали» його, мовляв: «А там знову будуть ті баптисти зі своїми «Покайтеся», знову будуть затягувати в секту».

Незважаючи на критичний погляд, щиро дякую усім організаторам, які зробили все можливе, щоб Свято подяки у Києві стало знаковою подією. Як є знаковими і заходи по відзначенню ювілею Реформації. Як і свобода проповіді Євангелії в Україні. Це говорить про особливу Божу прихильність до нас. Але разом з тим, покладає величезну відповідальність. Ми не повинні втратити цей чудовий шанс, витративши сили та засоби на випуск «емоційно-духовної пари» та на нікому не потрібний сектантський піар. Учімося, реформуймося, змінюймо Україну, як колись Лютер змінив Європу.


P.S. Коментарі на мої роздуми змушують давати пояснення. Що й роблю.


Змушений давати коментар на свій коментар, бо видно з коментарів (даруйте за тавтологію) і навіть з телефонних дзвінків, що мене не всі зрозуміли. Здається, я потрапив у пастку, від якої сам застерігав, тобто коментар вийшов більш емоційним, аніж об’єктивним. Можливо, бо писався, як кажуть, на коліні, в перервах під час термінової роботи. Отже, про що мій пост?

1. Я не критикував організаторів свята подяки. Більше того, я вважаю цей захід одним з найбільш організованих та дієвих. І це є в моєму матеріалі. Читайте уважно.

2. Мене запитують, що ж я конкретно пропоную і що не так зробили організатори. Цей пост взагалі не про організацію свята і не про організаторів. Він про реакцію простих віруючих на те, що відбувалося на Хрещатику.

3. Я не критикую і не звинувачую простих віруючих у їхній реакції, це давня, загальна проблема багатьох протестантських церков, вирішення якої залежить від спільних зусиль служителів і самих віруючих: коли емоції переважають над здоровим, осмисленим сприйняттям подій чи того, що бачимо та чуємо.

4. Цей пост про емоції. Було б дивно, якби не було таких бурхливих емоцій, які я побачив під час та після Дня подяки. Це нормально та природно. Проблема в іншому. Просто з досвіду знаю, що часто в подібних випадках є ЛИШЕ ЕМОЦІЇ. Це проблема багатьох церков та багатьох віруючих. Це нагадує давній жарт, коли дві куми обговорюють недільну службу. «Ой, батюшка вчора так файно казанє казав, так файно!» «А що ж він говорив?» «Ой, не знаю про що, але так файно, так файно!..». Даруйте, можливо я перебільшую, але проблема насправді більш серйозна, аніж здається. І якби я у своїй практиці не стикався з подібним, цього коментаря не було б. Мені, як журналісту, часто доводиться брати інформацію про якісь події, чи про когось, про кого пишеш. І часто буває, що не вдається «видушити» жодних конкретних фактів, лише емоційні коментарі типу «О, таке благословенне зібранні, о такий сильний брат!». Матеріал про відомого волинського євангеліста 30-40 років минулого століття Луку Столярчука я збирав майже півтора року. Бо інформації як такої, фактів, майже не було. Лише емоційні спогади який то був сильний та духовний брат. Готуючи матеріали про якісь події, стикаєшся з тим же. Загальні, емоційні фрази, які ні про що говорять. Боюся, щоб цього не сталося з R500 та Днем подяки. Бо є багато людей, які емоційно реагуючи на подібні заходи, толком не знають що святкується і для чого святкується. Відзначаючи ювілей Реформації, не мають елементарного уявлення про саму Реформацію. Іноді доходить до анекдотів. На одній організаційній бесіді, присвяченій обговоренню заходів по R500, один служитель величезної за кількістю церкви, слухаючи обговорення раптом запитав: «А шо ж то за такий Лютий, шо про нього так багато говорять?». Ця проблема ширша, аніж реакція на святкування Дня подяки. Іноді емоційні переживання на зібраннях настільки переважають, що віруючі шукають лише їх. І в той же час вони дуже погано знають основи християнської віри.

Розумію, що мої емоційні (ох і ті ж емоції!) роздуми не мають прямого відношення до Дня подяки. Просто отой шквал закономірних емоційних коментарів у соцмережах нагадав мені проблему, яка існує давно, з якою я за специфікою служіння стикаюся частіше, аніж хтось, і яка потребує вирішення.


А Свято подяки?... А Свято подяки було справді на висоті і варте емоційних спогадів та коментарів. От тільки, скажімо через рік, коли я, як журналіст, запитаю когось про те, що дало Україні це святкування, чи отримаю виважену, конкретну та об’єктивну відповідь?...

1 коментар:

  1. через рік буде вже нове свято, сподіваюся, що буде. І будуть нові емоції, але висновки треба робити зараз, щоб в наступному році було краще

    ВідповістиВидалити