На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Я хотів Тебе зрозуміти, Боже! Я був — як оте кошеня сліпе. Який в Тебе настрій? На кого схожий? Досліджував Бога, а —                                          знаходив... себе. Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний. Цей пошук погнав мене у світи. Хотів подивитись Святому в вічі. А зустрів... лиш себе на краю самоти. До Тебе йшов, спотикався об мрію, чекав: за цим поворотом — небо. Чекав: Твій образ ось-ось заясніє... А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе. Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже,  всі шляхи повертають до мене? Чи Тебе насправді немає, може, чи невпізнанний Ти, безіменний? Хтось торкнеться плеча.                                          По-дружньому так. Обернуся — а там — Твої очі. В тих очах я побачу — себе.                                                    О, як в них багато мене!                                Як співочо Ти звернувся, назвавши по імені: «Найцінніше, що маю під небом, що є скарбом для

Його душа співала скрипкою, сміялись струни, схлипував смичок. Люб’язність пурхала хмаринкою,  Слова текли — як потічок. Та за живе торкнись попробуй-но, Скажи не те, не так, не в добрий час — умить душа в литаврах вибухне, скипить, мов гаркне контрабас. Юрій Вавринюк Творчість Юрія Вавринюка

Ти говорив до мене… Ти говорив барвами осені та весни. Говорив вечорами вогненними. Розмовляв через сни. Ти звертався до мене громами, Шепотом листя у затінку, Звертався вустами мами, Що будила сонячного ранку. Ти говорив світанковим адажіо, Коли жайворони будили росяне поле. Ти гукав до мене в літню пору крещендо, Як небо блискавицями падало долу. Ти промовляв через Своє Слово, Покладене в уста Єремії. Я вслухався в слова калинові, Які бадьорили в часи буревію… Я ж не просто слухав. Я відповідав Тобі. Я відповів Тобі моїм першим на світі криком, Говорив, кличучи: «Мамо!» Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим, І коли літа повели із дитячого храму. Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко, І волав — коли боляче. Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску, І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи. Я говорив Тобі молитви покути, Молитви-болі і молитви-нарікання. Повторював, ніби Ти міг забути, Звертався і вранці, і після смерканн

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа». Останній дзвоник літа Під білим сонцем вигоріло літо, І зблякла зелень, визріли літа. І на узліссі, в жовтий дим залитім, В останній дзвоник літо калата. Уже відцвів барвистий килим квітів, Лиш запізнілий дзвоник доганя Серпневу тінь, яка закрила літо, Й побігла геть, хутчіше від коня. За теплим літом тягнуться ключами Літа життя в осінньо-жовтий дим, Що пролетять хмаринками над нами, Упавши в душу смутком дощовим. Пора осіння підсумок підводить, Земля здає екзамен на плоди. Й моє життя до фінішу підводить, Немов би каже: «Пізно вж

До свята Преображення (19 серпня) Гора Преображення Гора свята як відблиск слави неба. І Вчитель їхній в сяєві зорі… Забракло слів.                        Та що душі ще треба? Тож залишімось на оцій горі! Тож залишімось пити Божі роси І слухати Мойсея та Іллю… Що те каміння, що там — ноги босі, Усе — дрібниця.                             В серце переллю Оті розмови теплі, чисті, свіжі… І — Преображення наповнить душу вщерть. Буденну прозу змінять вдячні вірші І Божий мир навік поглине смерть… Петро всміхався мрійливо і вдячно. Купався в сяйві неземних облич… Ступив назад, щоб раптом необачно Не загасити пломінь дивних свіч. Але — погасли…                             Холодно і темно. Зіщулився у грудку кам’яну… «Учителю…» — й замовкнув враз непевно, Упершись в чорну темряви стіну. Ісус всміхнувся — тепло і привітно: «Отямся, Петре! Це не та гора. Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно Гору Голгофу. Нам ще не пора. Не тут Мене на царство коронують, І

Сьогодні мені 50. Визначна дата з присмаком суму. Можна оптимістично сказати: "Мені вже 50!", песимістично зітхнути: "Мені аж 50...". Я ж просто констатую: я мужчина в розквіті сил, у якого ще багато мрій, запалу та амбіцій. Так що ще повоюємо! На мої п’ятдесят Досипаю пісок у пісочний годинник, Досипаю миттєвості в чашу століть. Досипаю секунди, згортаю в хвилини... А пісок все одно, як крізь пальці, біжить...

Сьогодні моє професійне свято. Тому буде природньо відзначити його публікацією нових поезій. *   *   * …Вічність поклав їм у серце. Книга Еклезіаста 3:11 Вічність, покладена в серце. Серце, заховане в вічність. Небо забило джерельцем, І — розлилось в безкінечність. Зірка, що впала в долоню. Руки, що струшують зорі. Вечір на плечах холоне В гомоні вічних історій. Проситься небо у душу. Вічний шукає початку. І — у хліві, у пастуших Яслах поклавсь немовлятком. Він як маленька зернина, Впав у земні чорноземи. І — поєднав воєдино Прозу життя і поеми, Вічність в земному кубельці, Велич в людині убогій. Бог у маленькому серці, Й серце, занурене в Бога.

*  *  * Різдвяні стежки ведуть не до ясел. Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма. Ідуть повз столітній замислений ясен, Що стане хрестом у трагічній поемі. Проходять вони через ті перехрестя, Де милості просять сліпі й прокажені. Повз блудницю, страчену власним безчестям, І тих, хто ховає каміння в кишені. Вони пролягли через хату Закхея, Якого цуралися праведні люди. По водах озер і по землях Юдеї, По тих манівцях, що вели у нікуди. Різдвяні стежки пролягли через душі Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі І спрагнені правди», які небайдужі До вічного Слова Предвічного Бога. Різдвяні дороги ідуть через совість, Заплямлену злом, крізь замулену грішність... Проходять крізь болі мої, щоб натомість Привести у яслах народжену Вічність.

Осіннє Сум журавлиний над полем: «Де ж юне літечко, де?» Бабине літо тополя На веретено пряде. Пугач кричить на негоду, Клени розвішують мідь. Осінь над вогнищем глоду Хоче світанок зігріть. Зсохлися дні, як бадилля, В ніч переливши журу. Жовтень обмацує гілля, Стягує в зморшки кору. Осінь рум’яна та жвава, Тільки волосся вже — сніг. Сохнуть нескошені трави Край спорожнілих доріг. Втомлено нива дрімає, Сниться їй спечений хліб, Грім, що упав з небокраю, В пазухи зораних скиб…

Заримована любов Безжально редактор закреслює вірша: «Бездаро-поете, послухай, агов! Ну що може бути в поезії гірше Коли заримовані «кров» і «любов»?! Банально, бездарно отак римувати! Де ж думки політ, де твої словники? В поезії треба шукати, шукати! З найкращих слів-перел низати рядки!» Ну що ж, вчений муже, перечити марно: Писати отак — ворогам для зловтіх. Не просто знайти слово влучне та гарне Та ще й особливе, не так, як у всіх. Та думки ніяк вгамували не можу, Що рветься на тлі хитромудрих розмов, Коли враз пригадую днину негожу, Де в болях-воланнях земних молитов У вічній поемі, на інші несхожій, Небесною мудрістю, почерком Божим Навік заримовані кров і любов. Коли між камінням голгофського схилу Червоним бурштином губилася Кров, Вона в епіцентрі страшного горнила У щастя моє вримувала Любов. На світлині: Юрій Боднар, центральна частина триптиху «Свята Трійця» («Голгофа»)

Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько.  І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти. Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувал

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)  І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2) Над Всесвітом стояла ніч.  Густа, тиха, спокійна.  Бо не було нічого,  що могло б порушити її одвічне мовчання.  Та й Всесвіту, власне, не було.  Була лише безодня.  І Дух Того,  Хто не має ані початку, ані кінця,  ширяв над нею. І одного разу Він промовив Слово.  Перше слово серед ночі.  І ніч, зіщулившись,  відійшла далеко в глибини Космосу.  Творець із гордістю та задоволенням  дивився на плід Своїх рук.  І назвав це небом та землею.  І ночі вже не було.  Був ранок — день перший... А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.  Вони насамкінець народили  останній шедевр Творця —  того, кого Єгова поставив господарем  на Своїй землі. І знову був на цій землі вечір,  коли Людина посягнула на власність Творця.  І

* * * Він помирав.               Один.                             Стражденний.                                           Збитий. Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч. Йому б ще жити, жити, й жити! Йому б ще ряст топтати босоніж. Йому б нести ще факели надії: Он скільки ще зболілих та калік. Ще у скількох душа без світла скніє. Який же Він був добрий чоловік! Та Він вмирав.                             Один.                                           Один на світі. Пекельно-чорна падала вуаль. А серце билось в грудях, наче в кліті: Воно вже чує списа гостру сталь.