На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного. * * * Як боляче поезію нести! З реальністю ще важче поєднати. О Господи, навіщо в душу Ти Талант здарив безримне римувати? Бо легше йти і жити просто так, Без почуття прекрасного й святого. Дивись: он йде — в поезії бідак, Йому метафори та рими ні до чого. Не бачить він, як ранок позіха, Не перейметься росами на травах. До музики вітрів душа його глуха, І не хвилюють вранішні заграви. Направду, легше жити без поем, На прагматизмі долю збудувавши. Життя ж поета — серця вічний щем, До болю він приречений назавше. До болю за людей, за їхні сни, За батьківщину, за билину в полі. Йому болить, як з клена восени Зриває вітер листя, наче долю. Йому не байдуже, як бусурман Плюндрує землю, скроплену потами Його батьків, коли чорніє лан, І солов’ї не плачуть над гаями. Як боляче поезію нести! Та все ж, Господь, зависнувши на злеті, Я дякую, що Т

Навколо нього час лежав навалом. Ліна Костенко Навколо нього час лежав навалом. Він так майстерно час ремонтував! А люди що, вони лише ламали, а він творив з годинами дива. Він розбирав хвилини та секунди, він розкладав їх просто на столі. І коліщатка, вісі та корунди для вічності здавались замалі. А він із них складав хронометр долі, уміло час намотував на вісь. Рівняв години, чистив їх поволі, перевіряв на точність і на міць. Коли ж дзиґарки вечір били дзвінко, і день у втомі гучно позіхав, він у шухляду час, як у хатинку, отак навалом просто загрібав. На ранок знов буденним, звичним рухом він брав той час, як заклинатель змій. Секунди бігли гарним рівним цугом. Спроквола вічність зиркала з-під вій. Годинникарю, як ти вправно вмієш години ті приборкати ураз! Мені б отак! Мені б так, розумієш, узяти в руки неслухняний час. Почистити, підправити, зібрати, до вуха притулити — як там йде... Годинникарю, як то добре мати Над часом владу... Тільки

* * * Не питай, по кому б'є дзвін.  Він б'є по тобі…  Ернест Хемінгуей За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне? Кому несеш свою гірку печаль? Ти бив на сполох мало не до скону, Коли в душі чорніла раптом даль. У дзвоні тім — сплюндроване минуле, Війна і мир, шляхетне і лихе, Моя земля, зчорніла і заснула, Моя душа, змарнована в гріхах. Ти б'єш журбу, розсипану по світі, Несеш Дніпром звитягу і ганьбу. У дзвоні тім — бажання гідно жити, І те, що гідність втоптує в брехню. Життя спішить. В шаленім перегоні Майбутнє мчить на білому коні… Ти б'єш набат, старезно-сивий дзвоне, Коли ж ти виб'єш благовіст мені?...

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана! Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми. *  *  * Якби Костенко Ліна не жила в оті буремні шістдесяті, якби цензура кігті не вп’яла в сміливу душу злопихато, якби її під варту не взяли щонайстраш

Я хотів Тебе зрозуміти, Боже! Я був — як оте кошеня сліпе. Який в Тебе настрій? На кого схожий? Досліджував Бога, а —                                          знаходив... себе. Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний. Цей пошук погнав мене у світи. Хотів подивитись Святому в вічі. А зустрів... лиш себе на краю самоти. До Тебе йшов, спотикався об мрію, чекав: за цим поворотом — небо. Чекав: Твій образ ось-ось заясніє... А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе. Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже,  всі шляхи повертають до мене? Чи Тебе насправді немає, може, чи невпізнанний Ти, безіменний? Хтось торкнеться плеча.                                          По-дружньому так. Обернуся — а там — Твої очі. В тих очах я побачу — себе.                                                    О, як в них багато мене!                                Як співочо Ти звернувся, назвавши по імені: «Найцінніше, що маю під небом, що є скарбом для

Його душа співала скрипкою, сміялись струни, схлипував смичок. Люб’язність пурхала хмаринкою,  Слова текли — як потічок. Та за живе торкнись попробуй-но, Скажи не те, не так, не в добрий час — умить душа в литаврах вибухне, скипить, мов гаркне контрабас. Юрій Вавринюк Творчість Юрія Вавринюка

Ти говорив до мене… Ти говорив барвами осені та весни. Говорив вечорами вогненними. Розмовляв через сни. Ти звертався до мене громами, Шепотом листя у затінку, Звертався вустами мами, Що будила сонячного ранку. Ти говорив світанковим адажіо, Коли жайворони будили росяне поле. Ти гукав до мене в літню пору крещендо, Як небо блискавицями падало долу. Ти промовляв через Своє Слово, Покладене в уста Єремії. Я вслухався в слова калинові, Які бадьорили в часи буревію… Я ж не просто слухав. Я відповідав Тобі. Я відповів Тобі моїм першим на світі криком, Говорив, кличучи: «Мамо!» Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим, І коли літа повели із дитячого храму. Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко, І волав — коли боляче. Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску, І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи. Я говорив Тобі молитви покути, Молитви-болі і молитви-нарікання. Повторював, ніби Ти міг забути, Звертався і вранці, і після смерканн

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа». Останній дзвоник літа Під білим сонцем вигоріло літо, І зблякла зелень, визріли літа. І на узліссі, в жовтий дим залитім, В останній дзвоник літо калата. Уже відцвів барвистий килим квітів, Лиш запізнілий дзвоник доганя Серпневу тінь, яка закрила літо, Й побігла геть, хутчіше від коня. За теплим літом тягнуться ключами Літа життя в осінньо-жовтий дим, Що пролетять хмаринками над нами, Упавши в душу смутком дощовим. Пора осіння підсумок підводить, Земля здає екзамен на плоди. Й моє життя до фінішу підводить, Немов би каже: «Пізно вж

До свята Преображення (19 серпня) Гора Преображення Гора свята як відблиск слави неба. І Вчитель їхній в сяєві зорі… Забракло слів.                        Та що душі ще треба? Тож залишімось на оцій горі! Тож залишімось пити Божі роси І слухати Мойсея та Іллю… Що те каміння, що там — ноги босі, Усе — дрібниця.                             В серце переллю Оті розмови теплі, чисті, свіжі… І — Преображення наповнить душу вщерть. Буденну прозу змінять вдячні вірші І Божий мир навік поглине смерть… Петро всміхався мрійливо і вдячно. Купався в сяйві неземних облич… Ступив назад, щоб раптом необачно Не загасити пломінь дивних свіч. Але — погасли…                             Холодно і темно. Зіщулився у грудку кам’яну… «Учителю…» — й замовкнув враз непевно, Упершись в чорну темряви стіну. Ісус всміхнувся — тепло і привітно: «Отямся, Петре! Це не та гора. Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно Гору Голгофу. Нам ще не пора. Не тут Мене на царство коронують, І

Однією з найулюбленіших тем українських (і не тільки) журналістів є тема життя та поведінки народних обранців — депутатів Верховної Ради. Що тільки про них не пишуть, яких тільки «смажених» фактів про них не назбирано! Правда, з них усе «як з гуски вода». Вони й далі поводяться так, як хочуть, і роблять, що хочуть. Але я не про політику. Я про наше людське фарисейство, нашу дволикість та лукавство. Запропоноване фото, яке впіймало «на гарячому» одного з депутатів, не є дивиною. Кнопкодавство (вже й термін новий з'явився) — річ дуже поширена в практиці наших українських депутатів. Тема голосування за себе і «за того парня» вже набила оскому українцям, і навіть блокування трибуни опозицією не вирішує проблеми. Але на тій світлині є одна річ, яка надає їй особливого забарвлення: якраз між двома руками, що тиснуть на кнопки, лежить… Біблія. Саме так — Біблія. Книга, яка мала б стати моральним орієнтиром, нагадуванням про відповідальність перед людьми та Богом. Мала б… На жаль,

Сьогодні мені 50. Визначна дата з присмаком суму. Можна оптимістично сказати: "Мені вже 50!", песимістично зітхнути: "Мені аж 50...". Я ж просто констатую: я мужчина в розквіті сил, у якого ще багато мрій, запалу та амбіцій. Так що ще повоюємо! На мої п’ятдесят Досипаю пісок у пісочний годинник, Досипаю миттєвості в чашу століть. Досипаю секунди, згортаю в хвилини... А пісок все одно, як крізь пальці, біжить...