На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

В интернете ходит новость о том, что на актрису Шэрон Стоун подали в суд за насмешку над верой и запрет читать Библию . Удивляюсь нашим верующим, которые цепляются за любую информацию, в которой промелькнуло что-то насчет веры и потом долго носятся с ней, размахивая как флагом. Это мне напоминает методы гомосексуалистов, (чер…) афроамериканцев, мусульман, которые любые действия против них, даже вполне законные, рассматривают как дискриминацию. Сейчас в западных странах уже вошло в норму, когда власть, полиция боится поставить на место хулиганов, а то и откровенных преступников, относящихся к «угнетаемым» классам. Во-первых, мы не знаем всей информации, как было на самом деле, во-вторых, работа есть работа, няню нанимали для конкретного дела и чтение Библии (или Шекспира) на рабочем месте не слишком уместно. В-третьих, иск подан не потому, что актриса запрещала читать Библию (это, я так понял, дополнительные «угнетения», поднимающие цену иска), а чисто из-за недоплаты услуг, это д

Усі мої фото:   http://fotki.yandex.ru/users/vavrynyuk/

«В то время как даже великие риторы лишь при помощи  длинной, старательно обдуманной  речи понуждают вас стряхнуть с души тяжелые заботы, я достигла этого сразу, единым моим появлением».  Эразм Роттердамский, «Похвала глупости». Есть в странной Америке странная премия, которую ежегодно присуждают за самое нелепое судебное решение в США. Названа она в честь Стеллы Либек, которая в 1992 году пролила на себя кофе в одном из ресторанов Макдоналдса, после чего подала на ресторан в суд, на котором присяжные присудили ей компенсацию в 2,9 миллиона долларов. Подобных нелепых историй много. Вон примеры. 27-летний американец попал в аварию. Травмы у парня были столь незначительными, что автовладельцы разошлись миром, предоставив решать финансовые споры страховым компаниям. Однако спустя четыре года наш герой обратился в суд, предъявив исковое требование виновнику аварии — водителю грузовика. В своем исковом заявлении американец заявил, что авария изменила его личность — сделала его геем

Нещодавно на пою пошту надійшов лист від автора, який видав збірник християнських віршів. Він просив їх перекласти українською мовою і видати. Скажу відверто: вірші були такого низького рівня, що я мав повне моральне право навіть не відповідати на лист. Але, зібравшись з думками, підшукавши толерантні фрази та аргументи, пояснив чесно та нелукаво чому ми не можемо надрукувати ці «шедеври». І от прийшла відповідь. Подаю в оригіналі та без коментарів. Але найбільш образливо не те, що подібні автори не хочуть зрозуміти очевидного, а те, що вони все-таки надрукують цю сірятину, і її будуть продавати у церковних крамницях і ці вірші будуть використовувати на служінні. Абидно, однако… Приветстсвую вас Юрий !Спасибо большое за критику .Но то что пишет человек в болезни даже как вы считаете ниже среднего уровня и нужно поставить 2 - как вы считаете .А то что челоек пишет в болезни с рождения с травмой спинного мозга с рождения и ещё что делали до того как  я стал писать 4 курс

В інтернеті останніми днями широко обговорюється чергова річниця: цього разу з області безбожництва. 80 років тому Радянський Союз почав активну, широкомасштабну акцію (читай: війну) проти релігії, проголосивши «безбожну п’ятирічку». Не буду торкатися деталей та особливостей цього резонансного заходу: все це легко можна знайти в інтернеті. Просто ця річниця розбудила в мені спогади, які вже забуваються, але які ніколи не зникнуть з пам’яті. Жахливих 30-х я, звісно, не знаю: держава виховувала мене я у 70-80 роках, коли гулаги стали надбанням історії. Але неприємні спогади залишилися й досі. І згадуючи свої шкільні роки, я не перестаю дивуватися диявольському винахідництву комуністичної ідеології. Я пригадую оте роздвоєння, яке виникало в моїй дитячій душі: з одного боку я розумів істинність того, що мене вчили вдома і в церкві, а з другого — мені так не хотілося бути білою вороною та об’єктом насмішок, тиску та гонінь. Тому якоюсь мірою я розумію тих, кого атеїстична пропаганда з

Где-то неделю назад мне в друзья на Фейсбуке попросился пастор одной из церквей США. Я сначала чуть удивился, так как знаю эту церковь и пастора как умеренного консерватора, который не особо жалует увлечения подобными вещами. Но все же бывает. Несколько дней спустя на своей стене этот пастор публикует сообщение, которое вызвало у меня недоумение. Во-первых, он открыто говорит о проблеме личного характера, о проблеме в семье, во-вторых, вопрос ставится в таком ракурсе, что обнажает личные недостатки и не делает чести самому себе. Я знаю этого человека, поэтому мне показалась странной эта запись. Через несколько дней — новая запись, в которой открыто говорится уже о проблеме в церкви. Я даже пытался дать свой комментарий, но тут меня начали «терзать смутные сомнения». Что-то не вяжется во всем этом. Что-то не похоже, что этот служитель может так говорить. Да и большинство друзей на фейсбуке не из его круга. Я даже предпринял некоторые попытки узнать правду. И вот сегодня читаю н

17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів. За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі. Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття». Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо

І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)  І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2) Над Всесвітом стояла ніч.  Густа, тиха, спокійна.  Бо не було нічого,  що могло б порушити її одвічне мовчання.  Та й Всесвіту, власне, не було.  Була лише безодня.  І Дух Того,  Хто не має ані початку, ані кінця,  ширяв над нею. І одного разу Він промовив Слово.  Перше слово серед ночі.  І ніч, зіщулившись,  відійшла далеко в глибини Космосу.  Творець із гордістю та задоволенням  дивився на плід Своїх рук.  І назвав це небом та землею.  І ночі вже не було.  Був ранок — день перший... А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.  Вони насамкінець народили  останній шедевр Творця —  того, кого Єгова поставив господарем  на Своїй землі. І знову був на цій землі вечір,  коли Людина посягнула на власність Творця.  І

* * * Він помирав.               Один.                             Стражденний.                                           Збитий. Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч. Йому б ще жити, жити, й жити! Йому б ще ряст топтати босоніж. Йому б нести ще факели надії: Он скільки ще зболілих та калік. Ще у скількох душа без світла скніє. Який же Він був добрий чоловік! Та Він вмирав.                             Один.                                           Один на світі. Пекельно-чорна падала вуаль. А серце билось в грудях, наче в кліті: Воно вже чує списа гостру сталь.

«Думати не боляче, вірити не страшно» Кредо журналу «CREDO» Думати боляче! Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити. Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять. Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті. Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — же

…Пригадую прочитаний десь випадок про те, як один зі служителів «Армії спасіння», завітавши в центральний офіс цієї всесвітньої місіонерської організації, зауважив на стіні портрет засновника «Армії» Вільяма Бутса. Хтось із працівників офісу через деякий час зайшов у кімнату і побачив, як відвідувач зі сльозами в очах стояв на колінах і, піднявши руки вгору, просив: «Господи! Зроби це ще раз! Господи! Зроби це ще раз!» Ці слова не раз приходили мені на пам’ять, коли я працював над підготовкою матеріалу про волинського місіонера Лукаша Столярчука. Іноді, слухаючи спогади очевидців про цього служителя, мені здавалося, що це людина з легенди. Дух Святий так діяв через життя та служіння Свого слуги, що мимоволі хотілося вигукнути: «Господи! Зроби це ще раз!» Приблизно в центрі сучасної Волинської області, недалеко від Ковеля, розкинулося село Підріжжя. Звичайне село, яких тисячі на Поліссі. Але Господь чомусь звернув увагу саме на нього. І воно стало центром пробудження, вогонь

«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні» 1 Книга царів 11:3 Ось стукіт в двері. Євнух на порозі. І довгождано-трепетне: «Пора!» Від щастя ворухнутися не в змозі, І почуттів несказаних гора. Цар Соломон запрошує на ложе! Вона — кохана мудрого царя! Чи правда це? Чи помиляюсь, може, І мрія — вже не мрія, а мара? Чи й справді щастя там її чекає? Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»? Яка наївна: він їх сотні має, Його любов — бурхлива течія. …Ця черга і принизливе чекання, Це виглядання з-за чиїхось спин… Яке ж мізерне все-таки кохання, Поділене на тисячі частин! Ця посмішка натягнуто-нещира, І цей тактовно здавлений привіт… Я так давно та гаряче любила! А ти коханню встановив ліміт. Ти завтра іншій будеш говорити Ті ж самі фрази. Той же буде сміх… А я…           А ми…                     Ми будемо, як діти, В коштовних клітках вдавано радіти Коханню, що поділене на всіх…

З альбому "Польова мавка"

Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить.  Афоризм Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!  Євангелія вiд Луки, 13:4,5 У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

З альбому "Весняні замальовки"