Загальна кількість переглядів сторінки

27 березня 2014 р.

Видеть человека (рус)



Толчком к написанию этой статьи стало бурное обсуждение в протестантской интернет-среде в начале этого года одной информационной заметки. В ней говорилось о том, что в одной из евангельских церквей Москвы во время рождественских праздников был показан детский спектакль. Эта новость «удостоилась» очень острой критики и целого ряда возмущений, потому что спектакль был не на библейскую или евангелизационную тему, а рассказывал о мальчике, «которому в Рождественскую ночь, во сне, было показано, каким он был, как он выглядит сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Каково же предназначение Церкви? (рус.)




Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

24 березня 2014 р.

Бачити людину



Поштовхом до написання цієї статті стало бурхливе обговорення у протестантському інтернет-середовищі на початку цього року однієї інформаційної замітки. У ній йшлося про те, що в одній з євангельських церков Москви на різдвяні свята було показано дитячий спектакль. Дуже гострої і навіть обурливої критики ця новина «удостоїлася» тому, що спектакль був не на біблійну чи євангелізаційну тему, а розповідав про хлопчика, «которому, в Рождественскую ночь, во сне, было показано то, каким он был, как он выглядит со стороны сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Я не збираюся обговорювати питання щодо того, чи доречні в церкві спектаклі. Це інша тема. Мене «зачепив» один коментар. «Зритель воспринял суть спектакля следующим образом: мальчик был плохим, увидел со стороны свое настоящее и будущее, решил стать хорошим. Но дело в том, что суть спектакля не должна быть такой! Ни у автора репортажа, ни у детей, ни у их родителей не должна была остаться в голове такая идея. Потому что это анти-Евангелие. Суть Евангелия не в том, чтобы человек, увидев свое настоящее и будущее, «решил полностью измениться и стать добрым…» Іншими словами, автор хоче сказати, що все, у чому немає розповіді про Христа як Спасителя і заклику до покаяння — це єресь, і християнин не повинен цього пропагувати.

22 березня 2014 р.

Всесвітній день поезії

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного.


* * *

Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
                     створив мене
                                                 таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

Мій поетичний сайт

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

27 лютого 2014 р.

Уроки Майдану



Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися.
Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки.

Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені цей голос був настільки потужним, що змусив мене не лише переосмислити своє християнське бачення, але й у чомусь покаятися.

Отже, які уроки Майдану ми маємо вже сьогодні?

Урок перший

19 лютого 2014 р.

Час ненавидіти


Я не прихильник силових варіантів вирішення проблем, особливо політичних. Як християнин проти революцій. Я вірю в силу молитви і вірю, що найскладніші питання можна вирішити відносно мирно. Але в це не вірять мої вороги. Тому нерідко усі добрі наміри та християнсько-мирні зусилля не приносять успіху. У світі існує реальна сила зла та безбожжя, яка, на жаль, ламає усі правила логіки та добра, особливо коли вона в люті, коли відчуває своє безсилля і близький кінець. 

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом — сказав біблійний Еклезіаст. — Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!». 

Ми довго мовчали, довго любили, довго громадили, довго реготали. Був час миру, тепер — час війні. Даруйте мені, християни, але, відстоюючи ідею мирного врегулювання, не підтримуючи насилля та жорстокість, я тим не менше боюся засудити тих, хто зараз зі зброєю в руках на Майдані захищає свою честь і гідність. Мою честь, гідність моїх дітей. Я молюся за них. Бажаю їм перемоги. Прошу для них у Бога мужності і сили. Не по-божому кажете? Можливо… Але пригадайте, як часто людське зло та беззаконня змушували Самого Бога діяти не по Божому… 

Вчора був час любити. Сьогодні — час ненавидіти. Але шановні, будь-ласка, навіть у ненависті залишайтеся християнами. Як це? Не знаю… Ви мудрі, і нехай Бог дасть вам ще більше мудрості у цій непростій ситуації, в якій, напевне розгубився б і сам премудрий Соломон…


23 січня 2014 р.

Парадокси миротворництва



Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!  Iв.14:27
Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Мт.10:34

Перед тим, як сісти за написання цієї статті, зазирнув в інтернет із запитом «миротворці». Google-зображення на цей запит на 99 відсотків подають фото озброєних до зубів найсучаснішим військовим знаряддям міцних хлопців із суворими зосередженими поглядами. Так-так, це і є сучасні миротворці.

Парадокс? Авжеж. Поняття, у корені якого присутнє таке тепле та оптимістичне слово «мир», асоціюється перш за все з військовим контингентом і усім, що йде за цим: збройними сутичками, вбивствами, біженцями, кров’ю та руйнуваннями. Якщо абстрактно зобразити миротворця, використавши загальноприйнятий символ миру — голуба, то цього голуба потрібно зодягнути в бушлат кольору хакі з автоматом Калашникова у дзьобі. Погодьтеся, якась гротескна карикатура виходить.

Що ж, така реальність, саме таким і є сучасний миротворець.

А як у духовному вимірі? Яким є образ миротворця, згаданого Ісу­сом у Своїй знаменитій проповіді?

Як це не дивно, але він багато в чому схожий до того, який подає інтернет. Як це не парадоксально, але один з образів духовного миротворця — образ воїна.

Щоб зрозуміти це, повернімося до миротворців, які вже стали звичним фрагментом складної мозаїки із назвою міжнародні відносини.

Мені страшно...


На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.

1 січня 2014 р.

Чи живе Бог у хижі?

Нарешті прочитав скандальну «Хижу». Два рази брався за неї, кожного разу доходив до третини і кожного разу інші питання переривали читання. Звичайно, ажіотаж навколо книги трохи вщух, лише зрідка про неї говорять, але питання читати чи не читати, корисна вона чи шкідлива, залишається.



Так сталося, що з критикою книги я познайомився раніше самої книги. Це, звичайно, вплинуло на процес читання та осмислення прочитаного, хоча намагався забути як позитивні, так і негативні відгуки і читати неупереджено. Зауважив, що відгуки були надто контрастними: книгу або дуже хвалили, подаючи як революційний момент в богослів`ї, або ганили, відверто називаючи єретичною. Позиції «золота середина» було мало.

Якою ж побачив «Хижу» я?

Приборкувач часу




Навколо нього час лежав навалом.
Ліна Костенко

Навколо нього час лежав навалом.
Він так майстерно час ремонтував!
А люди що, вони лише ламали,
а він творив з годинами дива.

Він розбирав хвилини та секунди,
він розкладав їх просто на столі.
І коліщатка, вісі та корунди
для вічності здавались замалі.

А він із них складав хронометр долі,
уміло час намотував на вісь.
Рівняв години, чистив їх поволі,
перевіряв на точність і на міць.

Коли ж дзиґарки вечір били дзвінко,
і день у втомі гучно позіхав,
він у шухляду час, як у хатинку,
отак навалом просто загрібав.

На ранок знов буденним, звичним рухом
він брав той час, як заклинатель змій.
Секунди бігли гарним рівним цугом.
Спроквола вічність зиркала з-під вій.

Годинникарю, як ти вправно вмієш
години ті приборкати ураз!
Мені б отак! Мені б так, розумієш,
узяти в руки неслухняний час.

Почистити, підправити, зібрати,
до вуха притулити — як там йде...
Годинникарю, як то добре мати
Над часом владу...
Тільки ж...
                  де вона,
                                    ну де?..

26 грудня 2013 р.

«Свята» брехня, або Вбитий Бетховен



Яку ще неправду сказати на захист правди?
Афоризм, з інтернету.

Уже давно запланував цю статтю. Зібрав факти, зібрався з думками. Але інші справи якось все відсовували цю роботу на другий план. І тут допоміг випадок. У персональному блозі одного автора натрапив на цікаві думки. Йому вдалося стисло і точно описати те, про що я давно думав. Тому розпочну з його замітки, яку подаю мовою оригіналу.

Чешутся руки. Уже написала три с половиной страницы. Но кое-что останавливает... Это такая штука, которую я не могу в себе переступить. Я знаю, что может понравиться читателю. НО ЭТО ЖЕ НЕПРАВДА!

Только что закончила читать книжку довольно известного автора. Читала с удовольствием. При этом я книгу легко могу расчленить на технические детали и рассказать «что, где, зачем». Вижу все неувязки и понимаю, почему они там — потому что иначе будет занудно и скучно, а надо, чтобы увлекательно.

Я знаю рецепт для романтической истории: м+ж+ они сразу друг друга зацепили, но между ними было непонимание + некоторое время они воевали + а потом поняли, что жить друг без друга не могут = любовь, она такая. НО ЭТО — НЕПРАВДА!

Я знаю рецепт для трогательной истории. Надо кого-нибудь немножко убить, а потом воскресить. Еще хорошо, когда кто-нибудь собой жертвует, а потом на его могиле (у его больничной кровати) рыдают благодарные спасенные. Котята под дождем и слезы ребенка. Сопли-сопли-сопли. И ТОЖЕ НЕПРАВДА!

Я много еще чего знаю, ради чего читают книжки. И это в основном НЕПРАВДА. Ради нее и читают. Потому что она помогает побороть ощущение бессмысленности и неопределенности собственной жизни. Чешу в затылке, как Пилат.

Можно ли рассказывать людям неправду, потому что она им нравится?

20 грудня 2013 р.

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?



* * *
Не питай, по кому б'є дзвін. 
Він б'є по тобі… 
Ернест Хемінгуей

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?
Кому несеш свою гірку печаль?
Ти бив на сполох мало не до скону,
Коли в душі чорніла раптом даль.

У дзвоні тім — сплюндроване минуле,
Війна і мир, шляхетне і лихе,
Моя земля, зчорніла і заснула,
Моя душа, змарнована в гріхах.

Ти б'єш журбу, розсипану по світі,
Несеш Дніпром звитягу і ганьбу.
У дзвоні тім — бажання гідно жити,
І те, що гідність втоптує в брехню.

Життя спішить. В шаленім перегоні
Майбутнє мчить на білому коні…
Ти б'єш набат, старезно-сивий дзвоне,
Коли ж ти виб'єш благовіст мені?...

12 грудня 2013 р.

"Якби Костенко Ліна не жила...."

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана!

Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми.



*  *  *
Якби Костенко Ліна не жила
в оті буремні шістдесяті,
якби цензура кігті не вп’яла
в сміливу душу злопихато,


якби її під варту не взяли
щонайстрашнішого мовчання,
якби на страту не вели
під дике натовпу гарчання,

якби не підло стоптані жита,
що пахли молодо та п’янко,
якби не всенародна німота, —
чи стала б
                  Ліною
                              Костенко?

12.11.2013