На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

П’ятидесятниця не тільки є відповіддю на виклики сьогодення. Вона сама — це завжди виклик. Так було ще до того дня, коли в Єрусалимі на свято П’ятидесятниці — цей термін набув нового, особливого значення. Так було і в той день, коли люди з широко розкритими очима дивилися на апостолів та, слухаючи їхні полум’яні слова, не могли зрозуміти, що відбувається. Так було потім, протягом двох тисячоліть, коли сила з неба розбивала усталені, звичні форми християнства та змінювала хід історії. Так є і сьогодні, коли сучасне суспільство взяло чіткий та самовпевнений курс на секуляризацію і, на думку більшості, не має особливої потреби в Бозі.

Сьогодні мені скинули посилання на один вірш-«шедевр». Зазвичай, я мало реагую на подібну писанину. Я вже звик до тієї сірятини, яку дехто насмілюється називати поезією. Але тут я не стримався. Бо вірш зачепив за болючу струну в душі. Бо він є неправдою щодо правди. Бо він звинувачує тих, які щось роблять через уста тих, хто не робить. Спочатку це мав бути просто коментар для Фейсбуку. Але коли сів писати, не міг стриматися. Вийшло так багато букв, що мусив переносити тему в блог… Ось, власне сам вірш.

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....   Мамине ведмежа Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила.  З тих пір я ніколи не бачила її,  від неї залишився лише плюшевий ведмедик,  якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі... З розповіді 25-річної Наталі І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне, ведмежа. З маминого світу ти у мене єдине... Межа... Ти спало зі мною, сумувало, плакало — сім'я. Твоїми очима дивилась налякано я.

Сьогодні національне свято України — День незалежності. Це значить, що новини, інтернет будуть переповнені згадками про цей день. Хтось буде радіти ним, хтось — його проклинатиме. І, звичайно ж, навколо все ряснітиме від фрази «Слава Україні! — «Героям слава!». Комусь ці слова як єлей на душу, комусь — як, даруйте, скипидар… І серед незадоволених, звичайно ж, будуть «святі та праведні» християни…

Слідкую за фейсбушною дуеллю Демидович-Шевченко. Невідомо, чим вона закінчиться. Але вона вже оголила деякі проблеми сьогоднішнього християнства, зокрема пострадянського, а ще точніше, російсько-українського. Не буду публічно ставати на сторону того чи іншого опонента, і не тому, що, за словами Шевченка, зберігаю нейтралітет, а тому, що маю свою чітку позицію щодо піднятої теми. І це перша проблема, яка яскраво виражена у публікаціях Демидовича та Шевченка, точніше, у коментарях під ними. 

«Хто володіє інформацією, той володіє світом» (Натан Ротшильд, Уїнстон Черчілль) «Інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації» (Ліна Костенко). Четверта влада Пройшовши довгу еволюцію, влада на даний момент сформувалася в класичний трикутник: законодавча, виконавча та судова. І над усіма ними потужним та непереможним Голіафом стоїть четверта влада, влада інформації. Хоча, напевне, правильніше було б поставити її першою. Бо, розумно (чи хитро) озброївшись інформацією, можна досягнути більше, аніж усі гілки влади разом узяті. Чому ж медіа удостоїлися такої честі називати себе владою? Чи це, може, гарна метафора? Ні, насправді так воно і є. Четверта влада була і є потужним інструментом впливу на людей і навіть на хід історії. Тому було б неправильним нехтувати цим впливом.

Розміщую наукове дослідження для Міжнародної науково-практичної конференції «П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність», 5-6 березня 2015 р., що проходила у Львові і де я був одним із доповідачів. Ця праця вийшла друком у спеціальному виданні " Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність»" Зародження та розвиток євангельських церков на Волині — явище унікальне. Унікальне раптовістю виникнення, стрімким, потужним зростанням та тривалістю. Цей рух, виникнувши в першій половині 20-х років ХХ століття не припиняється, не спадає, а набуває ще більшої сили у ХХI столітті. Коли говоримо про будь-які земні речі з духовної, Біблійної точки зору, то розуміємо, що всі події на землі відбуваються з волі Божої та з Його участю. Тим більше таке явище, як пробудження та духовні рухи. Праця Духа Святого суверенна, і не завжди Його дії мають раціональне пояснення. Але, разом з тим, ми віримо

У древньому Львові є цікава архітектурна пам’ятка — каплиця Боїмів. Вона приваблює надзвичайно красивим інтер’єром: неймовірна кількість фігур і фігурок, розп’яття, кесони на куполі, епітафії — і все це з каменю. Фасадна стіна вкрита суцільною кам’яною різьбою, на верхньому ярусі багатофігурні барельєфи, вкриті філігранною різьбою колони.

Поряд з моїм будинком є невелика ділянка землі, яку ми використовуємо частково як квітник, а частково як садок. Ну, садком це назвати важко — так, шматочок п’ять на п’ять. Торік я вирішив у тому садку навести порядок. Правда, наводив я його дещо незвичним способом — взяв бензопилу і просто спиляв декілька дерев. Ні, не старих чи сухих — це були гарні, молоденькі черешня, абрикос, персик… Дружина мені потім ще довго дорікала за це. Та й самому було шкода: я разом з дітьми їх садив… Але іншого виходу в мене не було.

«Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе»  (Матвія 25:21). Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла… Мимоволі згадав відому «теорію розбитих вікон» — я став свідком реальної дії цього цікавого феномену. У чому ж він полягає?

У Львові відбувся грандіозний захід: Фестиваль надії за участю Франкліна Грема. До цієї події йшли довго та послідовно. Робота з підготовки розпочалася більше року тому. В організації окрім безпосередніх організаторів — Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самаритянина» — були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання України. І ось 20 червня 2015 року. Львів зустрічає гостей не надто гостинно: йде дощ, прохолодно. Але настрій в прибулих радісний та оптимістичний. Усі в очікуванні якщо не чуда, то принаймні особливих духовних переживань та головної цілі заходу: покаяння людей, які ще не мали зустрічі з Богом. Власне, фестиваль організовувався саме для невіруючих, члени євангельських церков за задумом організаторів мали запросити їх у Львів та приїхати з ними. Загалом так і було. Близько 600 спеціально замовлених автобусів привезли тисячі людей. Стадіон Арена-Львів, розрахований на 40 тисяч присутніх, був заповнений вщерть.

«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало» Євангеліє від Івана 1 розділ В основу Всесвіту поклав був Слово Бог. В колисці Слова зорі виростали. З уламків хаосу в тумані праепох Складалися гармонії фрактали.

Добрий ранок, моя одинокосте! Ліна Костенко Добрий вечір, моя одинокосте! Наодинці лишаємось знов. Ти, любове моя і жорстокосте, — Це ж до ранку он скільки розмов.

*  *  * Дивлюся в небо. Там, у вишині, Мій найрідніший Всесвіту шматочок. В чужій, буденно сірій метушні Воно снаги цілющої ковточок.

Усі дні, коли соціальні мережі заполонили новини про зниклого (вбитого, вмерлого) Путіна, перевороти в Кремлі та інші політичні жахи, я відмовчувався. По-перше, офіційних новин немає взагалі, а коментувати коментарі — річ невдячна. По-друге, деякі коментарі або коментують чутки, або просто натягують факти за вуха. А по-третє, деякі матеріали виходять за рамки пристойності та відверто пахнуть злорадством та сумнівним сарказмом. Але я люблю добрий гумор. І сьогодні у фейсбуці я запостив таку фразу: «З усіх новин щодо зникнення Путіна мені найбільш правдоподібною знається оця: У Росії переворот, Путіна відсторонили від влади. Вся влада перейшла в руки фейсбука». І тільки після того, як замітка набрала енну кількість лайків, я серйозно задумався над цими словами. Кажуть, в кожному жарті є… доля жарту, все інше — правда.