На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Як ви думаєте, чим закінчиться антивакційна істерія?  А тим же, що й сотні подібних анти-.  Все за традиційною схемою: заперечення — гнів — компроміс — депресія — прийняття.

Мав нещодавно невеличку суперечку щодо вакцини від ковіду. В розмові хтось згадав останню проповідь свого пастора в церкві. У ній він озвучив «страшну» інформацію щодо нової вакцини від ковіда. А цю інформацію йому повідомив син, який працює у Сакраменто лікарем (тобто, інформація точна та надійна).  Виявляється, до складу нової вакцини входить люциферин (!!!). Причому його частка (оповідач не міг точно пригадати цифри) виражалася у цифрі, в якій було 666… 

Сьогодні в розмові почув таку фразу. Згадавши про одного знайомого, мій співрозмовник сказав про нього: «Я з ним стараюся поменше спілкуватися. Бо поговоривши з ним, сам стаєш песимістом…» Я не можу сказати про себе, що я великий оптиміст. Але й песимістом теж не вважаю. Звичайно, бувають моменти, коли обставини заганяють в кут, немає ні настрою, ні сили, ні оптимізму і хочеться комусь просто душу вилити. Буває, що для оптимізму потрібно просто виговоритися перед кимось. І от тут, виявляється, потрібно проявити мудрість та, дозволю так висловитися, «оптимістичний песимізм». Тобто, так сказати, щоб твій, не дуже хороший у цей момент настрій, не перейшов на співрозмовника. Щоб не заразити його песимізмом. Виявляється, важливо розуміти, що далеко не з усіма можна поділитися твоїм паршивим настроєм. І далеко не завжди. І головне — не робити цього постійно…

Досить часто у вирішенні конфліктних ситуацій або у випадку якогось гріха говорять про прощення. Особливо це помітно у середовищі віруючих людей, які опираються на слова Біблії, що закликають прощати навіть ворогам. «Якщо ти віруючий, ти повинен простити мені (йому, їй)», — часто кажуть у подібних випадках. Такі фрази можна чути і на церковних членських зібраннях, де піднімаються питання стосовно небіблійних вчинків і лунають заклики «забути все і простити». Але нерідко в ці слова вкладається власний, а не біблійний погляд на прощення. Нерідко буває неправильним, а то і відверто спотвореним розуміння цієї духовної істини. Тому ми поговоримо про те, що НЕ Є ПРОЩЕННЯМ.

Колись давно десь натрапив на таку фразу: «Кому прийшло в голову назвати журнал, який описує хвороби та способи їх лікування, «Здоров’ям»?» Звісно, тут явне перебільшення, бо журнал не лише описував хвороби, він також пропагував здоровий спосіб життя, але частинка правди в цих словах є. Про здоров’я ми згадуємо здебільшого, коли вже хворі… Цей жарт прийшов мені на пам'ять, коли я готував матеріал на тему «Християнин і здоров’я». Так чомусь сталося, що в наших церквах про фізичне здоров’я говорять мало. Ну, не біблійна, кажуть, тема: на зібрання ми приходимо, щоб послухати про духовне, небесне. Але разом із тим жодне зібрання не обходиться без згадок «земного»: переважна більшість наших молитов — це прохання до Господа зцілити від тої чи іншої недуги, яка вже окупувала тіло. Проповідники багато повчають, як поводитися під час недуги, як довіряти Богові, як молитися за зцілення, яка роль таких неприємностей у духовному житті віруючого. Одним словом — наші фізичні болячки нахабно втру

Карантин окрім явних неприємностей має і свої плюси. Я от, наприклад, за останні десятиліття вперше майже на два місяці залишився вдома удвох з дружиною. І надзвичайно вдячний Богові за той незабутній час… А ще знайшов час переглянути деякі свої архіви. І в архівному «сейфі» — коробці з-під взуття — знайшов армійські записи: маленькі листочки, нарізані зі стандартних аркушів, списані дуже дрібним почерком. «Маленькі» та «дрібним» — це для того, щоб їх легко було сховати у щілині в дерев’яній панелі на роботі. Поринув у спогади… Скільки цікавих моментів спливло у пам’яті!

Сьогодні — День піонерії… Для нинішніх дітей це слово ні про що не говорить. Коли їх запитати, хто такі піонери, то здебільшого говоритимуть щось на кшталт «першопроходець», або просто знизуватимуть плечима. Хтось особливо ерудований згадає куперівського «Піонера».

*  *  * Гроза гр-риміла.               Рвало чорні хмари. Ревіло небо в сорок голосів. А небокрай художника-нездари Надірваним полотнищем висів. Котились хмари ртутними валами, Їх блискавиці різали навпіл. Басистий регіт грому над хатами Тремтів і рвався, кинутий на діл. Кричало літо грізним стоголоссям, І клапті неба падали як дим. І зливи тонке чесане волосся Куйовдив вітер подихом важким... Юрій Вавринюк, збірка "Чекання"

*   *   * Могили гріли боки на осонні, Тут пахла тиша, віяло теплом. А ген, внизу — оливи в пишних кронах Тримали, як в промолених долонях, Гробницю, де спочив Авесалом. Прочани мляво сходили в долину, З долини — вгору, он до тих воріт. Тут зупинялись, розминали спину, Обтрушували пил із одежини, Втирали із чола солоний піт.

Серед християн нині одне з найактуальніших питань: «Чи буде у цьому році Пасха?» Питання справді актуальне і болюче, бо карантин вщент поламав усі плани та звичаї, посягнувши на саме святе та сокровенне. Отже, чи буде цьогоріч Пасха? ЯКЩО для вас Пасха це:

Одна з найбільш серйозних проблем сучасної України ось уже третє десятиліття — еміграція за кордон та заробітчанство. Кількість населення катастрофічно зменшується, і, судячи з усього, така тенденція збережеться. Утім, ця проблема не нова. Перша масова еміграція українців у Південну Америку, Канаду та Сибір розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ століття додалися трудові емігранти, які, залишаючи вдома сім’ї, їхали в Америку з надією заробити грошей та повернутися (хоча поверталися не всі). Друга хвиля відбулася в міжвоєнний період, коли люди виїжджали (а часто й утікали) від радянської влади. Третя — післявоєнна, вона торкнулася перш за все військовополонених та тих українців, яких закінчення війни застало на території Західної Європи. І, нарешті, четверта хвиля, яка триває й досі, розпочалася наприкінці 1980-х років. Останнє десятиліття еміграція набула заробітчанського характеру, коли з України виїжджають спочатку на заробітки, але досить часто залишаються в Єв

Пандемія коронавірусу стала лакмусовим папірцем практично для усіх сфер життя. Вона виявила фактичний стан речей як у політиці, медицині, економіці, так і у людських стосунках. І навіть у такій інтимній сфері, як віра в Бога. Звичайнісінький вірус викрив штучність та ненадійність того, що ще вчора було досягненням і гордістю науки та політики. Кордони між країнами, які під оплески дипломатів зникали, раптом зачинилися на замок, безвіз став небезпечним, медицина непідготовленою та безпомічною, економіка обвалилася за ефектом доміно… Політики скинули маски і показали, хто вони є насправді. Коронавірус застав зненацька і Церкву. Виявилося, що там теж було багато штучного та декларативного. Виявилося, поза храмами, двері яких замкнув карантин, віряни не знають як і не вміють поклонятися Богові. І виявилося, що для багатьох християн і навіть служителів віра та реальне життя — речі не дуже сумісні…

Дев’ять років тому на кількох інтернет-ресурсах та в паперових виданнях були опубліковані мої роздуми під назвою «Знеструмлене християнство». Нинішня коронавірусна істерія нагадала мені цю публікацію. Вирішив деякі мої тодішні думки спроектувати на ситуацію, яка склалася сьогодні на світовій арені. Перечитав — і виявилося, що переробляти мало що й потрібно. Достатньо адаптувати до теми коронавірусу і трохи додати нового. …Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…

*   *   * Жити завжди було важко — Ти мов джин в закоркованій пляшці. А та пляшка в безмежному морі проблем... І для долі не стати тобі ковалем...

Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви Продовжую витягувати світлини зі своєї фотоскрині. На перший погляд оця світлина нічим особливим не відзначається. Звичайне сільське весілля, на якому місцевий фотограф просто натиснув кнопку затвору, сказавши при цьому таке звичне: «Увага!». Таких світлин можна знайти у сімейному альбомі десятки. Але ця чимось привернула мою увагу.

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

В яблуневому цвіті заплутався місяць — Цілу ніч пелюстки лоскотали живіт... Вітер хмари спросоння скуйовджені місить, Пугач будить застояну тишу боліт.

Было две Марии. Одна из них Родила Его, другая Ему внимала... Григорій Хубулава Були дві Марії. Прості та вродливі дівчата. Дав Бог їм на долю по пригорщі щастя та див: Батьківську турботу у затишку рідної хати, А ранок усміхнений росами шлях золотив.

«Сказав був я в серці своєму: Іди-но, хай випробую тебе радістю, і придивись до добра, — та й воно ось марнота... На сміх я сказав: «Нерозумний», а на радість: «Що робить вона?» (Ек. 2:1,2). «Ви Його любите, не бачивши, і віруєте в Нього, хоч тепер не бачите, а вірувавши, радієте невимовною й славною радістю…» (1 Петр. 1:8). Радість — невід’ємна частина людського життя. Навіть найнещасніша людина, яка живе в найжахливіших умовах, переживає моменти радості. Радість — річ суб’єктивна. Маленька дитина радіє, побачивши маму чи пляшечку з їжею, мама радіє, спостерігаючи за першими кроками сина чи доньки. Голодний радіє, отримавши кусень хліба, багатий — коли вдається провернути багатомільйонну аферу. Хтось радіє від того, що його рідне місто дуже погарнішало за останні роки, хтось від того, що в сусіда згоріла хата… Для різних людей і для різних обставин — різна радість. Тому неможливо виокремити якусь універсальну радість, характерну для всіх жителів планети. Сучасна ідеологія,