На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

У древньому Львові є цікава архітектурна пам’ятка — каплиця Боїмів. Вона приваблює надзвичайно красивим інтер’єром: неймовірна кількість фігур і фігурок, розп’яття, кесони на куполі, епітафії — і все це з каменю. Фасадна стіна вкрита суцільною кам’яною різьбою, на верхньому ярусі багатофігурні барельєфи, вкриті філігранною різьбою колони.

Поряд з моїм будинком є невелика ділянка землі, яку ми використовуємо частково як квітник, а частково як садок. Ну, садком це назвати важко — так, шматочок п’ять на п’ять. Торік я вирішив у тому садку навести порядок. Правда, наводив я його дещо незвичним способом — взяв бензопилу і просто спиляв декілька дерев. Ні, не старих чи сухих — це були гарні, молоденькі черешня, абрикос, персик… Дружина мені потім ще довго дорікала за це. Та й самому було шкода: я разом з дітьми їх садив… Але іншого виходу в мене не було.

«Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе»  (Матвія 25:21). Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла… Мимоволі згадав відому «теорію розбитих вікон» — я став свідком реальної дії цього цікавого феномену. У чому ж він полягає?

У Львові відбувся грандіозний захід: Фестиваль надії за участю Франкліна Грема. До цієї події йшли довго та послідовно. Робота з підготовки розпочалася більше року тому. В організації окрім безпосередніх організаторів — Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самаритянина» — були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання України. І ось 20 червня 2015 року. Львів зустрічає гостей не надто гостинно: йде дощ, прохолодно. Але настрій в прибулих радісний та оптимістичний. Усі в очікуванні якщо не чуда, то принаймні особливих духовних переживань та головної цілі заходу: покаяння людей, які ще не мали зустрічі з Богом. Власне, фестиваль організовувався саме для невіруючих, члени євангельських церков за задумом організаторів мали запросити їх у Львів та приїхати з ними. Загалом так і було. Близько 600 спеціально замовлених автобусів привезли тисячі людей. Стадіон Арена-Львів, розрахований на 40 тисяч присутніх, був заповнений вщерть.

«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало» Євангеліє від Івана 1 розділ В основу Всесвіту поклав був Слово Бог. В колисці Слова зорі виростали. З уламків хаосу в тумані праепох Складалися гармонії фрактали.

Добрий ранок, моя одинокосте! Ліна Костенко Добрий вечір, моя одинокосте! Наодинці лишаємось знов. Ти, любове моя і жорстокосте, — Це ж до ранку он скільки розмов.

*  *  * Дивлюся в небо. Там, у вишині, Мій найрідніший Всесвіту шматочок. В чужій, буденно сірій метушні Воно снаги цілющої ковточок.

Усі дні, коли соціальні мережі заполонили новини про зниклого (вбитого, вмерлого) Путіна, перевороти в Кремлі та інші політичні жахи, я відмовчувався. По-перше, офіційних новин немає взагалі, а коментувати коментарі — річ невдячна. По-друге, деякі коментарі або коментують чутки, або просто натягують факти за вуха. А по-третє, деякі матеріали виходять за рамки пристойності та відверто пахнуть злорадством та сумнівним сарказмом. Але я люблю добрий гумор. І сьогодні у фейсбуці я запостив таку фразу: «З усіх новин щодо зникнення Путіна мені найбільш правдоподібною знається оця: У Росії переворот, Путіна відсторонили від влади. Вся влада перейшла в руки фейсбука». І тільки після того, як замітка набрала енну кількість лайків, я серйозно задумався над цими словами. Кажуть, в кожному жарті є… доля жарту, все інше — правда.

«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець» (Єв.11:8-10). Для віруючих людей Авраам є не лише земним батьком єврейського народу і духовним — усіх віруючих загалом. Його ще можна було б назвати прабатьком усіх земних мандрівників, кінцева ціль яких — потойбічне життя. Той, кому Всевишнім були обіцяні величезні земні багатства: територія, користування щедрими природними ресурсами, величезне та могутнє потомство — не отримав усього цього, все життя промандрувавши навколо обітованої землі та ставши своєрідним символом пілігрима без батьківщини. Ми розуміємо, що Бог, звичайно ж, не обманув Свого улюбленця, обіцяне отримали нащадки Авраама (правда, через свою неслухняність і порушення договору часто втрачали ці дарунки). А

«На початку Бог створив Небо та землю». (1 М. 1:1). «І бачив я небо нове й нову землю…» (Об. 21:1). Небо і земля у людській свідомості майже завжди стоять на різних кінцях Всесвіту. Вони ніколи не зустрічаються, хіба що на лінії горизонту. Вони протилежні один одному за своєю суттю та природою. Вони надзвичайно далекі один від одного. Ну… як небо від землі. Однак, вони мають багато точок дотику. Більше того, вони перехрещуються, доповнюють одне одного, вони (уявіть собі!) — не можуть існувати одне без одного.

Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу. Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль. Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю. Так сталося, що одна з моїх найзаповітніших мрій — побувати в Ізраїлі збулася тільки тепер. Я багато знав про Ізраїль, цікавився ним, вболівав, молився за нього. Тому багато з того, що вдалося побачити власними очима, не було новиною. Але були і сюрпризи.