Чудеса без чудес

Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.



Я народився в звичайній селянській родині. Народився в мирний час у відносно мирній країні. А міг би народитися, як мої батьки, у передвоєнні роки, пережити жахіття бомбардувань, голоду, примусового переселення. Міг би народитися десь в африканській країні, де десятиліттями йде громадянська війна. Або в Камбоджі, де диктатура «червоних кхмерів» знищила до трьох мільйонів мирного населення, у тому числі і дітей. Міг би, але народився в Радянському Союзі, який хоч і не був раєм, але з дитинства я мав хліб і до хліба, дах над головою, можливість учитися.

І це було чудо.

Я народився у домі, де родинний затишок та любов один до одного були найбільшою цінністю. А міг народитися у безбожній сім’ї, де батько або навіть і мати — п’яниці чи наркомани. Де батьки так з’ясовують стосунки, що дітям серед ночі потрібно втікати через вікно. Де діти виростають голодні та усіма забуті. Міг з відчаю та безвиході втекти з дому і поселитися у каналізації, нюхаючи клей та жити крадіжками. Міг би в перші хвилини свого життя бути викинутим власною матір’ю у смітник, якимось чудом вижити і потрапити у притулок і все життя мучити себе запитанням: «А хто ж то мої батьки?..» Але з першої миті життя мене підхопили ніжні, турботливі руки батьків, і навіть зараз, через 50 років, я відчуваю їхнє тепло та ласку. Батьки вчили мене доброму та прекрасному, охороняли мене, іноді карали (за що я безмежно їм вдячний), вказували правильний напрямок життя.
І це було чудо.

Я народився у християнській родині, де знали Бога, вірили в Нього і служили Йому. А міг би — в домі, де відверто відкидали Господа, сповідуючи атеїзм, де глузували над вірою. Міг би виховуватися під наглядом батьків, які були «войовничими безбожниками» (була така організація за радянських часів), міг би скидати дзвони та руйнувати бульдозером церкви… А потім все життя жити під прокляттям як той, хто бореться з Богом. Але я виховувався в атмосфері Божої присутності, змалку знав Слово Боже, ходив у церкву, і коли увійшов у пору свідомого життя, переді мною навіть не стояло питання, бути чи не бути віруючим. Іноді мені навіть якось незручно і незатишно, коли чую чіткі та реальні свідчення про навернення до Бога, про конкретні дати і навіть голини, коли колишні грішники зустрілися з Богом. У мене такого не було. Мені здавалося, що я завжди знав Бога і жив з Ним. Він з дитинства був для мене такою ж реальністю, як батьки. У мене не було болючих і особливих переживань, особливих видінь чи відкриттів. Коли я став дорослим, рішення служити Богові, прийняти водне хрещення було природнім, закономірним та спокійним етапом мого життя.

І це було чудо.

Народився я здоровим фізично та психічно. Хоча, як і в кожної людини, були та є тимчасові хвороби, я не сліпий, не глухий, не розумово відсталий, як деякі люди. У мене цілі руки та ноги, я можу сам собі дати раду, мене не годують з ложечки і не возять в інвалідному візку. Мені не доводилося місяцями чи роками лежати в ліжку, терплячи біль та приносячи його рідним.

І це було чудо.

А потім я одружився. Бог дав мені чудову дружину. В подружньому житті були різні моменти: і суперечки, і непорозуміння, але з повним правом можу сказати, що наша сім’я — благословенна. А могло бути, як в багатьох людей — і сварки, і розлучення, і подружні зради, і поламані долі твої і твоїх дітей. Могли б, як це нині нерідко буває, через суд ділити дітей, визначати розклад зустрічей з ними… Але Бог мене зберіг від цього.

І це було Його чудо.

Був особливий момент у моєму житті, коли я реально тримав на руках Боже чудо — нашу першу доньку. Вона народилася без проблем, здоровою, не було гучних та слізних молитов про Боже втручання, які ми чуємо в наших богослужіннях, коли лікарі безсилі щось зробити. Хоча внутрішніх переживань вистачало і дуже напружених. Дружина була вже на середині вагітності, коли нашу країну накрила жахлива чорнобильська трагедія. Тоді толком ніхто нічого не знав, ні про наслідки, ні про те, що можна, чого не можна, в атмосфері загального страху можна було почути що хоч, особливо про страшні наслідки аварії для вагітних. Один Бог знає про мої переживання, про які я навіть не говорив дружині, щоб не засмучувати її. Але донька народилася цілком здоровою. На сьогодні вона подарувала нам двох онуків.

І це було чудо.

Потім у нас було ще п’ять таких чудес. Народжувалися хороші здорові сини та доньки. І особливо хвилюючим було те, коли Бог вчинив подвійне чудо: останніми в нас народилися двійнята: Леся і Тарас. Звичайно, дружині це далося нелегко: і тиск високий, і «страшилки» лікарів. Але попри всі побоювання немовлята народилися без проблем та ускладнень. Майже по чотири кілограми кожен.

І це було чудо.

Як зазначив один з біблійних авторів, не вистачить мені часу згадати про інші не менш значущі моменти мого життя, які я з повним правом можу назвати чудесами. Про те, як Бог дав мені, будівельнику та токарю за фахом, служіння у християнському виданні. Про те, як Він турбувався про моє життя, благословляючи духовно, фізично та фінансово. Про те, як зберігав та захищав там, де не було видимих небезпек та проблем. Про те, як Господь допоміг нам виховати дітей християнами. З першого погляду, нічого особливого у цих життєвих віхах і немає, моє життя, ну, аж ніяк не «витягує» на свідчення Нікі Круза чи Тоні Ентоні, слухаючи яких, аж кров холоне. Але це були чудеса. Реальні Божі чудеса, які ми, на жаль, не помічаємо, за які мало дякуємо і про які майже ніколи не розповідаємо.

І нарешті, усі перераховані чудеса я не можу нічим пояснити. Чому мені «повезло» більше, аніж тим, хто не отримав тих привілеїв, що мав я? Деякою мірою моя похвальба милостями згори може бути навіть образливою для тих, чию ситуацію я порівнював зі своєю. Я ж не кращий від них.

І це теж чудо.


Буденність чудес і чудеса буденності

Ми в щоденній суєті не помічаємо чудес. А уявіть, якщо одного ранку просто не зійде сонце…
Ольга Аніна

Біблію, як Старий, так і Новий Заповіт, служіння Ісуса Христа і життя християн як послідовників Сина Божого неможливо уявити без чудес. Слово Боже просякнуте чудесами, які Господь чинив безпосередньо Сам, так і через Своїх людей. Тому людина, яка вірить Божому Слову, яка вірить Богові та служить Йому, має повне право розраховувати на чудеса. Але що ж таке чудо?

Згідно з одним із визначеннь, чудо — це подія, яка сталася не під впливом природних сил та законів, а всупереч їм, під дією чогось надприродного. Іншими словами, це все те, що не вкладається у рамки звичного, буденного, закономірного.

За висновками лікарів, хворий не має шансів на видужання, але з незрозумілих медицині причин він стає здоровим — це чудо. Обставини життя склалися так, що людину чекає смерть, важка втрата, або щось інше не менш жахливе, але раптом все вирішується несподіваним чином — це чудо. Людина проміняла на горілку чи наркотики свій дім, родину, совість, валялася десь у брудних підвалах чи під парканом, і раптом від простої проповіді покаялася, повністю змінилася, розпочавши нове, зразкове життя — це чудо.

Саме такі випадки насамперед приходять нам на думку, коли мова заходить про чудеса. Для християн присутність чудес навіть є певним мірилом духовного рівня. Є чудеса в житті — Бог дійсно з тобою, немає — значить, щось у твоїх стосунках з Богом не так.

Але хіба чудеса повинні визначати нашу віру чи бути її основою? Безперечно, вони допомагають нам прийти до Бога, допомагають утвердитися у вірі, але віра ніколи не повинна базуватися на чудесах. «Блаженні, що не бачили й увірували», — сказав Ісус. Іноді буває, що наше захоплення чудесами, шукання та очікування чудес є не що інше, як невір’я. Нам важко повірити Богові тоді, коли немає видимих чудес в житті. А хіба те, що відбулося у моєму житті і що я сприймав як буденність, як закономірність, не є чудом Божим? Хіба щоденні, щохвилинні Господні благословення не менш значущі та дивні, аніж зцілення від раку? Але нерідко ми відмовляємося їх бачити і гонимося за чимось ефектним, сенсаційним, більше того — вимагаємо від Бога чудес.

Такий стан мені нагадує сучасних дітей, які живуть в достатку та розкошах і не завжди цінують тим, що мають. Наші батьки розповідають, що в дитинстві шоколадка чи інші ласощі були для них справжнім чудом, коли їх отримували, це ставало великим святом і довго пам’яталося. За радянських часів апельсини чи мандарини з’являлися на столі лише на великі свята. Нині цим нікого не здивуєш. Діти вимагають чогось більшого, аніж шоколадка чи апельсин. В їхній уяві чудо — це щось на зразок поїздки в Туреччину чи айфон в подарунок.

Ми, як ті забезпечені діти, піднімаємо планку Божих чудес кожного разу все вище та вище. Якщо для попереднього покоління реальним чудом були кілька картоплин на вечерю (я чув такі свідчення), то нині ми вважаємо за проблему низьку ціну на картоплю («Ой, куди ті тонни дівати цього року: заготівельники беруть за безцінь?!»). Божі чудеса стали буденністю, добробут став нормою, свобода вірити (чи не вірити) не зміцнила, а послабила нашу віру.

Скажіть, як часто ви дякуєте Богові за те, що можете ходити, маєте роботу (нехай і не дуже оплачувану), маєте хліб і до хліба, живете під мирним небом? Чи задумувалися ви над тим, що те буденне та звичне, що оточує вас, на що ви не звертаєте особливої уваги, а іноді навіть не задоволені ним, для багатьох людей у світі є справжнім чудом? Для когось чиста питна вода — чудо, черствий хліб, який у нас годиться хіба що свиням — чудо, спокійно лягти у зручну постіль і звично прокинутися ранком живим та неушкодженим — чудо.

Господи, дякую Тобі за чудеса буденності!


Провокація чуда

Очікування чуда є в кожної людини, але найсильніше воно в тих, хто не чекає ніяких чудес від себе.
Олена Сіренка

Наш Бог — Бог чудес. Це незаперечна істина. Це істина, яка підтверджена життям. Він робив, робить і буде робити чудеса в нашому житті. І звичайні, непомітні нами, і чудеса, які змушують нас вигукнути: «Слава Тобі, Всевишній!».

Але є декілька тривожних симптомів щодо нашого ставлення до чудес.

Нерідко очікування чудес від Бога — це результат нашого небажання щось робити самим. Нерідко ми пасивні в наших фізичних та духовних діях, а той просто ліниві, але наполегливо вимагаємо в Бога чуда. Пригадую стару історію (чи, може, притчу) про одного християнина, який кожного дня гаряче молився, щоб Бог допоміг одній бідній вдові, яка не мала що їсти. Якось під час чергової молитви він зауважив, що старший син раптом став з колін і вийшов з хати. Він знайшов його біля запряженого коня, коли той навантажував воза лантухами з харчами. «Що ти робиш? — суворо запитав батько. — Та ось хочу допомогти Богові відповісти на твої молитви».

Ми зобов’язані робити свою, людську частину праці, а Бог обіцяє зробити чудо в ситуаціях, непідвладних нам.

По-друге, я зауважив, що більшість Божих чудес в житті людей — це наслідок неправильних дій самих людей. Іншими словами, люди через своє недбальство, невір’я, відверті гріхи калічать самі себе, свої долі та долі близьких — а потім чекають від Бога чудес. Це не значить, що в таких випадках не варто турбувати Бога, мовляв, сам наламав дров, сам і приводь до порядку. Навпаки, через явні чудеса така людина швидше приходить до Господа і виправляється. Але наскільки б менше було б приводів для чудес, якби ми просто цінували Боже чудо любові та турботи і жили свято і праведно. Так, в таких випадках було б менше яскравих сенсаційних чудес, але проявилося б найбільше чудо — чудо Божих благословень. Мене Бог зберіг від наркотиків, п’янства, злочинності, розпусти — і я вважаю це найбільшим чудом мого життя. І що найдивовижніше — я нічим не кращий від тих, кого Бог підняв з самісінького дна гріха та відступництва. Що може бути більш чудовим?!


Віра як чудо

Чудо повинне бути від віри, а не віра від чуда.
Микола Бердяєв

Але найбільше чудо, яке ми можемо бачити в нашому житті — це чудо покаяння, чудо прощення та усиновлення. Хоча в різних людей ця доленосна подія відбувається по-різному. Хтось, як я, поступово приходить до Господа без особливих потрясінь. У когось дорога до спасіння проходить через долини відчаю, проблем, розпусного життя і — вершини Божого чудесного втручання. Але коли Спаситель Духом Святим оселяється в серці людини, Його присутність і є тим чудом, яке не піддається логічному поясненню. Я просто приймаю його вірою як дарунок від Господа. Я живу Богом і в Бозі. Тому мені не потрібні чудеса — вони в мені. А якщо і станеться щось в житті непередбачене, вище моїх можливостей, я вірю в те, що Господь сильний подарувати мені чудо. Якщо ж його не станеться — буду вдячний Богові за чудо Його присутності зі мною.

…Насамкінець повернуся до згаданого вище зауваження, що я не так гаряче люблю Бога, як покаяний грішник. Відверто кажучи, ці слова так нагадують дітей, які сперечаються між собою, хто більше любить маму. Що ж, дозволю собі також повестися по-дитячому і заперечити моєму опонентові: «Я розумію твої почуття, розумію твою вдячність, але, вибач мені, я все-таки більше люблю Бога, бо бачу більше милості в моєму житті — Він зберіг мене від брудної ями гріха та відступництва».

І це Боже чудо. Моє чудо.