На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Роздуми в кріслі церковної зали Липень 2023 року. Я сиджу в затишній залі луцької церкви «Спасіння». Нині тут відбувається конференція місії «Голос надії». Для мене такий захід зовсім не перший. За понад 30 років праці в місії мені доводилося бути на десятках таких конференцій. Цьогоріч так, як завжди: проповіді, свідчення, молитви, розповіді про місіонерські будні, плани на майбутнє. А втім, не так, як завжди… Протягом двох днів разом із духовними, місіонерськими термінами у виступах надто часто звучить слово «війна»… Нині все місіонерське служіння безпосередньо пов’язане саме з війною: чи воно стосується євангелізації, чи допомоги біженцям, душеопікунської праці. А ще одним красномовним та болючим наслідком війни став новий пункт програми конференції: чимало місіонерів звітувалися у форматі відеозвернення. Вони поза ме­жа­ми України — обставини склалися так, що їхнє служіння тепер там. Хтось поїхав туди ще до війни, хтось після її початку як біженець. Нині їхнє поле служіння — Європа

Коли герой — герой Нам притаманно захоплюватися героями. І біблійними також. Ще з недільної школи нам знайомі Давид, який переміг велетня Голіафа, три юнаки в огненній печі, Даниїл серед левів. А скільки чудес зробив Ісус! Недаремно за Ним ходили тисячні натовпи. І одна з причин такого захоплення — те, що такі історії закінчуються неочікувано та щасливо. Власне, часто цей факт і робить ту чи іншу дійову особу оповіді героєм. В американській культурі є феномен, який називають «хепі ендом» (happy end) — щасливий кінець. Саме так, на думку масового читача чи глядача, має закінчуватися будь-яка книга чи фільм. Якщо по-іншому, вважається, що герой оповіді — не герой. Ось захоплююча, місцями детективна історія одного героя.

У 1990-х роках Корейські Авіалінії прославилися своїм рекордним рівнем авіакатастроф.   Показник «втрат» літаків Korean Air в 17 разів перевищував «втрати» американських United Airlines (4.79% на мільйон вильотів проти 0.27% у випадку United Airlines). Гучні та дуже дивні авіакатастрофи Korean Air спонукали ретельно розслідувати причини такого високого показника нещасних випадків.  Як з’ясувалося, основна причина хронічної «схильності до катастроф» на Корейських Авіалініях — це табу на критику першого пілота. Така от культурна особливість цього східного народу. Навіть коли екіпаж бачив, що пілот наламав дров і всі загинуть, — вони не наважувалися це озвучити в чіткій формі.  Дослідників, які слухали записи «чорних ящиків», вражала форма спілкування в кабіні пілота. Улесливо запопадливі спроби натякнути, що пілот помилився й вони зараз загинуть. Для людей західної культури — це було шокуюче відкриття.

Прапор його надо мною —кохання! Пісня над піснями 2:3 Двадцять років тому наш журнал «Благовісник» присвятив один із номерів цікавій та делікатній темі — «Християнська сім’я». І як про один із її аспектів ми говорили про високе почуття кохання. Після виходу журналу до редакції надійшов лист від читача. Анонімний. Але із зазначенням церкви, яку відвідував. Церква велика, кількатисячна. Лист розпочинався розповіддю про невеликий ажіотаж у церкві з приводу цього номера журналу. Читач пише, що його здивувало те, що багато хто з його знайомих шукали саме цей номер. Це його зацікавило — і він вирішив також ознайомитися з часописом: що ж там такого пишуть. Тепер уже не пригадую подробиць самого листа, але реакція його автора була несподіваною. Він обурився, вибухнув праведним гнівом через те, що християнське видання наважилося писати про КОХАННЯ! Його слова були приблизно такі: «До чого вже віруючі дожилися: пишуть про кохання! У християнському журналі разом зі статтями про Бога, спасіння та

Розпочну з розлогої цитати Миколи Романюка з передачі «Хроніки війни». Церква, яка мовчить у час лиха, не має права говорити в час миру. Церква, яка мовчить, бачачи зло, не має права докоряти когось за гріх. Церква, яка мовчить, утрачає свою пророчу місію, своє єство. Така церква, йдучи на один компроміс, згодом піде на другий. Вона вибере якийсь один показовий гріх, у який вкладе усю силу, борючись проти нього (скажімо, одностатеві шлюби чи аборти), і в той же час мовчатиме щодо іншого, більшого зла. Церква в час виклику не може мовчати. Усвідомлення власної гріховності, чутливість до Духа Божого приводить до стану, про який Євангелія каже: «Де Дух Господній — там свобода». Свобода висловити правду на неправду, заперечити неправду правдою, свобода діяти, свобода любити ближнього, свобода виступити з осудженням злочину. Дух Божий дарує тобі не лише свободу від гріха, але й свободу від страху. Але комфорт — це інший дух, який забирає свободу Божу. За сочевичне вариво можна продати й сво

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували.  Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознав

Вірші мають свою, нерідко цікаву та незвичну історію написання. Інші, буває, потім живуть своїм самостійним не менш цікавим та непередбачуваним життям. Щось подібне сталося з моїм віршем «Життєві пазли» з третьої збірки «Мовчазні діалоги». Щодо історії написання, то народження цього твору не було якимось особливим. Писався вірш легко, без особливих інтригуючи деталей. Пізніше він став одним з моїх улюблених, я часто читав його на творчих зустрічах.  Зрозуміло, що різні читачі по-різному сприймали цей вірш, в залежності від ситуації та власної ментальності. Як і будь який інший витвір мистецтва. А от мої колеги мали своє, нестандартне та несподіване прочитання мого віршу. Вони сприйняли поетичний образ буквально і на моє 60-річчя подарували… пазли зі мною…

Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх. Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам» (1Сол.2:7-8). «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги…» (Мт.12:20). У моїй практиці було два випадки, які залишили неприємний спогад аж дотепер. Перший стався, коли я був ще зовсім молодим. Якось, прийшовши на недільне богослужіння, відчув якусь напругу серед служителів і в церкві загалом. Служителі оголосили, що після загального зібрання буде членське. Воно не було заплановане, значить — сталося якась надзвичайна подія. Саме так і виявилося: потрібно було «розібрати» вчинок однієї молодої сестри, члена церкви. Її звинувачували в блуді… Не буду переповідати подробиць цієї історії, але в мене на все життя залишилося відчуття якогось сорому, розгубленості та незручності, коли