Свобода, за яку варто боротися

Розпочну з розлогої цитати Миколи Романюка з передачі «Хроніки війни».

Церква, яка мовчить у час лиха, не має права говорити в час миру. Церква, яка мовчить, бачачи зло, не має права докоряти когось за гріх. Церква, яка мовчить, утрачає свою пророчу місію, своє єство. Така церква, йдучи на один компроміс, згодом піде на другий. Вона вибере якийсь один показовий гріх, у який вкладе усю силу, борючись проти нього (скажімо, одностатеві шлюби чи аборти), і в той же час мовчатиме щодо іншого, більшого зла.

Церква в час виклику не може мовчати. Усвідомлення власної гріховності, чутливість до Духа Божого приводить до стану, про який Євангелія каже: «Де Дух Господній — там свобода». Свобода висловити правду на неправду, заперечити неправду правдою, свобода діяти, свобода любити ближнього, свобода виступити з осудженням злочину. Дух Божий дарує тобі не лише свободу від гріха, але й свободу від страху. Але комфорт — це інший дух, який забирає свободу Божу. За сочевичне вариво можна продати й свободу Духа Божого…

Свобода, яку варто розуміти

Події останніх місяців, коли Україна живе в умовах повномасштабної війни, змусили християн по-іншому подивитися на деякі сторони практичного християнського життя і навіть на догматичні питання. Для мене, християнина з більш як 50-річним стажем, стало відкриттям нове розуміння таких звичних, здавалося б, євангельських фраз, як «свобода в Христі», «вільна людина». У більшості випадків, коли ми проповідуємо на цю тему, зазвичай говоримо про духовне звільнення людини з рабства гріха та неправди, від влади диявола й народження для нового, вільного від зла життя в Бозі. Власне, так воно і є.

Але мене зачепила фраза пастора Романюка: «Дух Божий дарує тобі не лише свободу від гріха…» Ніби нічого нового. Та я звернув увагу саме на слова «не лише». Євангельське поняття «свобода в Христі» насправді включає не лише звільнення від гріха. Воно має набагато більше, багатогранніше та багатше значення, яке торкається практично усіх сторін життя християнина.

Тому у віруючої людини повинне бути правильне розуміння свободи.

Свобода не робити гріх

Апостол Павло в Посланні до римлян описує неприємну ситуацію, у яку потрапила людина після едемського гріхопадіння. «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені» (7:18-20). Іншими словами, це опис духовного рабства. Коли ти вимушений робите те, чого не хочеш.

Апостол після цього патетично вигукує: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (7:24). І тріумфально продовжує: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого» (7:25).

Духовна свобода через віру в Ісуса Христа робить справжні чудеса: звільняє від залежності гріха. У переважній більшості релігій, у тому числі й у Законі Мойсеєвому, існують чіткі правила, яких потрібно дотримуватися. Для християнина такі правила непотрібні — він просто за своєю оновленою внутрішньою суттю ненавидить гріх, він для нього протиприродний. Це і є свобода: свобода не робити гріх не тому, що цього вимагає закон, а тому, що так підказує мені серце.

Свобода робити власний вибір

Для мене завжди було загадкою рішення Бога Творця, Який створив людину, поселив її в Едемському саду й не обгородив дерево пізнання добра й зла. Чому б Йому не поставити якісь бар’єри, як ми іноді робимо з маленькими дітьми, поміщаючи їх у манежі? Але Творцеві було важливо дати людині вільний вибір, нехай це було й ризиковано з Його боку. Як це не дивно, але Він поважає вибір людини, тим самим ставлячи її на один рівень із Собою.

В історії євреїв є цікавий епізод, коли вони обирали першого царя. Таке рішення не сподобалося ні священникові Ілію, ні самому Богові. Адже згідно із заповітом, укладеним через Мойсея, Сам Бог був царем Ізраїлю. Але народ захотів по-своєму. І, що цікаво, «ображений» Бог не покарав Свій народ за таке свавільне рішення, не покинув їх. Більше того, Він Сам активно включився в процес вибору царя.

Батько блудного сина не сперечався й не доказував свою правоту, коли молодший син захотів отримати свою частину маєтку. Хоча цей вибір був неправильний, але батько погодився з ним.

Нам, людям, Бог дає особливий привілей: мати свободу власного вибору. Він, як батько зі згаданої притчі, сумує та плаче, коли ми робимо неправильний вибір. Він робить усе, щоб людина навернулася до Нього, але ніколи не робить цього силоміць. Можливо, комусь це не сподобається, але тут таки доречна фраза, яку використовувала радянська ідеологія: «Ми ковалі своєї долі». Людина сама обирає свій життєвий шлях: із Богом чи без Нього.

Але ми повинні пам’ятати, що ця свобода вибору покладає на нас велику відповідальність.

Свобода поважати вибір інших

Ми повинні враховувати, що свобода власного вибору поширюється й на інших. Це означає, що ми повинні поважати вибір інших людей, навіть якщо нам здається, що він неправильний. Це особливо актуально в наш час демократії. Нерідко християни, добиваючись від державних та суспільних структур певних свобод для себе, негативно, а то й вороже ставляться до того, що й інші представники суспільства, які не поділяють наших поглядів, мають право на таку ж свободу. Ми забуваємо той факт, що Бог, Який має більше прав та засобів для покарання таких людей, чомусь не робить цього.

Більше того, ми часто буваємо непримиримі навіть у боротьбі всередині церкви. Коли засуджуємо тих, хто думає інакше й не поділяє наших внутрішньоцерковних правил, постанов та передань. Історія християнства говорить нам, що найбільш жорстокі та кровопролитні війни були якраз між самими християнами, представниками різних конфесі­й.

Свобода говорити правду

Погодьтеся, ми часто потрапляємо в ситуації, коли від нас вимагають дати оцінку діям тієї чи іншої людини, церкви чи організації, дати оцінку подіям. І часто ми намагаємося вийти із ситуації дипломатичними висловлюваннями, щоб нікого не образити, не змарнувати стосунків, не зашкодити собі. Іншими словами, говоримо не всю правду, або й взагалі не даємо оцінки, обходячись туманними фразами чи улюбленою цитатою: «Нікого не суді­ть».

Але звільнена Богом людина не може мовчати, не може задольнятися напівправдою, коли потрібно сказати таки правду. Ісуса, власне, і розп’яли за те, що Він відкрито говорив правду книжникам та фарисеям. Іван Хреститель поплатився головою за те, що сказав правду самому цареві. А міг би обмежитися фразами, які ми чуємо нині: «Це не наша справа, ми жителі неба, у політику не ліземо…»

Говорити правду — це не політика. Це вимога Євангелії. Історія християнських діячів, мучеників, реформаторів — це історія людей, які говорили правду. Відкрито, голосно, публічно. Нерідко вони платили за це високу ціну.

Згадаймо історію відомого румунського пастора Річарда Вурмбрандта. У 1936 році Річард, а згодом і його дружина Сабіна навернулися до Господа й невдовзі почали підпільну місіонерську діяльність серед євреїв. У часи Другої світової війни вони стали засновниками месіанської общини в Бухаресті.

У 1945 році Румунію захопили комуністи й спробували використати церкву для своїх цілей. Про цей час Вурмбрандт згадує в книзі «Страждання за Христа»: «Почався такий кошмар, у порівнянні з яким нацистський терор був чимось незначним та легким… Комуністи знали, що вони можуть посадити нас у тюрми, але не зможуть ув’язнити нашої віри в Бога. Тому вони так жорстоко боролися з нами». На жаль, керівники багатьох релігійних організацій робили безліч поступок комунізму. Пізніше Вурмбрандт писав: «У 1945 році в приміщенні румунського парламенту було скликано релігійний конгрес, у якому брали участь тисячі представників духовенства. Усі вони аплодували, коли стало відомо, що товариш Сталін (портрет якого висів на стіні) буде почесним головою конгресу, хоча й знали, що він знищував безліч людей, серед яких тисячі християн… Керівники приходів — реформатори, лютерани, верховний рабин — піднімалися на трибуну. Усі вони висловлювали свою згоду працювати разом із комуністами. Моя дружина, яка сиділа поруч, не могла більше цього витримати. Вона сказала: «Йди і змий цей сором з Христового обличчя». — «Якщо я це зроблю, ти втратиш свого чоловіка», — заперечив я. — «Тоді ти будеш боягузом…» — сказала Сабіна. Я попросив слова. Мене радо запросили на трибуну… Я почав з того, що коротко висловив своє ставлення до комунізму. А потім сказав, що наш обов’язок як священнослужителів прославляти Бога та Христа, а не міфи про швидкоплинний земний рай, що наша справа захищати Його вічне Царство любові від насильства цього нікчемного світу. Поки я говорив, священики, які протягом кількох годин слухали улесливий обман про партію, здавалося, прокидалися від сну. Хтось почав аплодувати, напруга охопила весь зал — і раптом хвилями прокотилися аплодисменти. Міністр у справах релігії, православний священик Костянтин Бурдучеа, який колись був фашистом, оголосив із кафедри, що моє право говорити закінчилось…

Усі промови на цьому конгресі передавалися по радіо, і вся країна чула те, що я говорив з трибуни комуністичного парламенту. Я сповістив про Христа й згодом мусив дорого заплатити за це».

Так, він дорого заплатив за свободу сказати правду. Після багаторічних тортур у в’язниці він отримав інвалідність, але не зламався духовно.

Свобода, яку варто берегти

Церква в Галатах була хорошою церквою. Як для батька хороша кожна його дитина. Але апостол Павло не міг закрити свої батьківські очі на деякі проблеми, що там виникли. Отримавши свободу через віру в Ісуса Христа, насолоджуючись цією свободою, віруючі раптом стали її обмежувати. Як саме? Додаючи в служіння певні правила, виконання яких, на їхню думку, робило віруючу людину більш повноцінним християнином. Додаючи дещо із закону Мойсеєвого. Галати неправильно розуміли свободу. Отримавши її, вони не знали, як нею користуватися. Вони не могли позбутися рабської звички мати над собою певні правила, які б врегульовували їхнє життя й віру. Апостол каже: «Тепер, як пізнали ви Бога, чи, краще, як Бог вас пізнав, як вертаєтесь знов до слабих та вбогих стихій, яким хочете знов, як давніше, служити? Ви вважаєте пильно на дні та на місяці, і на пори та роки. Я боюся за вас, чи не дармо я працював коло вас?..» (4:9-11).

Свобода, за яку варто боротися

Послання до галатів показує, наскільки важливим було для апостола, щоб його духовні діти залишалися вільними. Послання дуже емоційне, Павло іноді навіть використовує грубі вирази, щоб переконати віруючих боротися за свободу, дану через віру в Ісуса. «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!» (5:1). Він розумів, що, підпорядковуючи себе певним духовним обмеженням, правилам та законам, церква втрачає справжню свободу.

За таку свободу варто боротися. Бути незалежним від правил, зовнішніх обставин, страху, сміливо говорити про свої переконання, говорити правду — це виклик самому собі та дияволові, який хоче знову повернути нас у рабство. Бути вільним, як це не парадоксально, важче, аніж у рабстві. Бо раб не думає про завтра, він забезпечений необхідним. А свобода — це відповідальність, це обов’язок реагувати на всі виклики життя, приймати власні рішення.

Мартін Лютер у своїй праці «Про свободу християнина» дає дві передумови про свободу й рабство духа: «християнин є абсолютно вільним паном всього сущого і не підвладний нікому» та «християнин є покірним слугою всього сущого і підвладний усім». Увесь його трактат присвячений поясненню цього протиріччя, яке і є правильним розумінням свободи.

Ісус говорив людям: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм. Бож ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Мт.11:28-30).

Дивно, правда? З одного рабства в інше. Але ярмо Христа якраз і є виявом свободи, бо людина одягає його добровільно та з радістю. Бути коханим у шлюбі — це теж по суті рабство, підпорядкування себе комусь. Але це щасливе та приємне рабство. І головне — добровільне.

Свобода добровільно підпорядкувати себе комусь чи чомусь заради чийогось блага — це і є вищий прояв свободи.

Рабів до раю не пускають

Вислів, який свого часу став гаслом Революції гідності попри його суперечки щодо походження, певною мірою відсилає нас до біблійної історії про вихід народу ізраїльського з Єгипту. Як ми знаємо, у землю обітовану ввійшли лише діти тих, хто народився в рабстві. Увійшли ті, які не знали, що таке рабство. Рабських дух повинен був померти в пустелі разом із його носіями.

Це сильний символ. У Царство небесне увійдуть лише вільні люди. Звільнені не лише від гріха через віру в Христа, але й вільні від тих обмежень, які часто ставить світ та життєві обставини. Чому Христос так гнівно викривав книжників та фарисеїв? Бо вони були в рабстві власних законів та правил. Це були не духовні, а релігійні люди. А Бог не любить релігії. А релігія не терпить вільних, незалежних людей.

Разом із тим, свобода має й ризики. Неправильне розуміння свободи може відвести нас від Бога. У тому ж Посланні до галатів Павло каже: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!» (5:13).

Справжня свобода покладає відповідальність за її правильне використання. Тому нам конче потрібна Божа мудрість, як користуватися даною нам свободою. І тоді вона буде легкою. Справжня свобода підпорядковує нас один одному, а зрештою — самому Христу, Який свого часу настільки підпорядкував Себе Отцеві, що пішов на хрест, щоб дарувати нам свободу.

Юрій ВАВРИНЮК

"Благовісник, 3,2022