Загальна кількість переглядів сторінки

6 квітня 2020 р.

Українська еміграція: благословення чи прокляття?



Одна з найбільш серйозних проблем сучасної України ось уже третє десятиліття — еміграція за кордон та заробітчанство. Кількість населення катастрофічно зменшується, і, судячи з усього, така тенденція збережеться.

Утім, ця проблема не нова. Перша масова еміграція українців у Південну Америку, Канаду та Сибір розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ століття додалися трудові емігранти, які, залишаючи вдома сім’ї, їхали в Америку з надією заробити грошей та повернутися (хоча поверталися не всі). Друга хвиля відбулася в міжвоєнний період, коли люди виїжджали (а часто й утікали) від радянської влади. Третя — післявоєнна, вона торкнулася перш за все військовополонених та тих українців, яких закінчення війни застало на території Західної Європи. І, нарешті, четверта хвиля, яка триває й досі, розпочалася наприкінці 1980-х років. Останнє десятиліття еміграція набула заробітчанського характеру, коли з України виїжджають спочатку на заробітки, але досить часто залишаються в Європі майже назавжди.

Зрозуміло, що для економіки країни такий стан речей тривожний та загрозливий. Як вийти з цієї трудової кризи — поки що невідомо. Але є ще один бік цього, безумовно, негативного явища — духовний.

2 квітня 2020 р.

Віра, страх та прогулянки по воді



Пандемія коронавірусу стала лакмусовим папірцем практично для усіх сфер життя. Вона виявила фактичний стан речей як у політиці, медицині, економіці, так і у людських стосунках. І навіть у такій інтимній сфері, як віра в Бога.

Звичайнісінький вірус викрив штучність та ненадійність того, що ще вчора було досягненням і гордістю науки та політики. Кордони між країнами, які під оплески дипломатів зникали, раптом зачинилися на замок, безвіз став небезпечним, медицина непідготовленою та безпомічною, економіка обвалилася за ефектом доміно… Політики скинули маски і показали, хто вони є насправді.

Коронавірус застав зненацька і Церкву. Виявилося, що там теж було багато штучного та декларативного. Виявилося, поза храмами, двері яких замкнув карантин, віряни не знають як і не вміють поклонятися Богові. І виявилося, що для багатьох християн і навіть служителів віра та реальне життя — речі не дуже сумісні…

17 березня 2020 р.

Християнство на карантині




Дев’ять років тому на кількох інтернет-ресурсах та в паперових виданнях були опубліковані мої роздуми під назвою «Знеструмлене християнство». Нинішня коронавірусна істерія нагадала мені цю публікацію. Вирішив деякі мої тодішні думки спроектувати на ситуацію, яка склалася сьогодні на світовій арені. Перечитав — і виявилося, що переробляти мало що й потрібно. Достатньо адаптувати до теми коронавірусу і трохи додати нового.

…Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…

21 лютого 2020 р.

«Жити завжди було важко»



*   *   *

Жити завжди було важко —
Ти мов джин в закоркованій пляшці.
А та пляшка в безмежному морі проблем...
І для долі не стати тобі ковалем...

7 лютого 2020 р.

Світлини зі скрині. Світлина № 3. Кольори чорно-білих світлин

Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини

Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви



Продовжую витягувати світлини зі своєї фотоскрині.

На перший погляд оця світлина нічим особливим не відзначається. Звичайне сільське весілля, на якому місцевий фотограф просто натиснув кнопку затвору, сказавши при цьому таке звичне: «Увага!». Таких світлин можна знайти у сімейному альбомі десятки. Але ця чимось привернула мою увагу.

17 грудня 2019 р.

Благальне



«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться? 
А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!» 
(1М 18:32)

Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї
ще залишилася праведників жменька?
Ми нагрішили.
Ми чубилися, ділились на зграї,
ми самі собі були воріженьки...

Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків?
Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними?
Так, ми думали лише за себе, князівства і статки...
Ти ж Содом був готовий простити без згадки...
Чи ж то гірші ми?

3 грудня 2019 р.

Ціна правди і попкорн



Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

28 листопада 2019 р.

Травневе




В яблуневому цвіті заплутався місяць
Цілу ніч пелюстки лоскотали живіт...
Вітер хмари спросоння скуйовджені місить,
Пугач будить застояну тишу боліт.

25 листопада 2019 р.

Дві Марії



Было две Марии. Одна из них
Родила Его, другая Ему внимала...
Григорій Хубулава

Були дві Марії. Прості та вродливі дівчата.
Дав Бог їм на долю по пригорщі щастя та див:
Батьківську турботу у затишку рідної хати,
А ранок усміхнений росами шлях золотив.

16 жовтня 2019 р.

«Іди-но, хай випробую тебе радістю»



«Сказав був я в серці своєму: Іди-но, хай випробую тебе радістю, і придивись до добра, — та й воно ось марнота... На сміх я сказав: «Нерозумний», а на радість: «Що робить вона?» (Ек. 2:1,2).

«Ви Його любите, не бачивши, і віруєте в Нього, хоч тепер не бачите, а вірувавши, радієте невимовною й славною радістю…» (1 Петр. 1:8).

Радість — невід’ємна частина людського життя. Навіть найнещасніша людина, яка живе в найжахливіших умовах, переживає моменти радості.

Радість — річ суб’єктивна. Маленька дитина радіє, побачивши маму чи пляшечку з їжею, мама радіє, спостерігаючи за першими кроками сина чи доньки. Голодний радіє, отримавши кусень хліба, багатий — коли вдається провернути багатомільйонну аферу. Хтось радіє від того, що його рідне місто дуже погарнішало за останні роки, хтось від того, що в сусіда згоріла хата… Для різних людей і для різних обставин — різна радість. Тому неможливо виокремити якусь універсальну радість, характерну для всіх жителів планети. Сучасна ідеологія, яка особливо популярна в західному світі, вчить, що для людини справжня радість в тому, щоб робити все те, що тобі до вподоби. Отримуєш радість від наркотиків, від позашлюбних чи гомосексуальних стосунків, від життя, позбавленого моральних табу — радій, і ніхто не має права перешкоджати твоїм веселощам. От лише чомусь такі веселощі заганяють людей у глухий кут. Парадокс, але статистика засвідчує, що найбільше самогубств відбувається у цивілізованих, розвинутих країнах, де дозволяється робити все у своє задоволення.

Без жертви догодити Богові не можна…



У моєму робочому кабінеті стоїть стара, ще довоєнна друкарська машинка. Для мене ця річ дуже цінна, бо нагадує мені радянські часи, коли я на ній підпільно друкував християнські вірші, проповіді й навіть книги. Це було небезпечно: друкарські машинки мали бути зареєстрованими. Але я розумів, що служіння Богові вимагає жертовності. Не просто в сенсі пожертвувати час чи гроші, але й бути готовим тою чи іншою мірою страждати за Господа. Я був готовий до цієї жертви. Я свідомо вибрав дорогу слідування за Ісусом, пожертвувавши навчанням у вищому навчальному закладі, відмовившись від омріяної професії журналіста…

А потім настала Перебудова. Відчинилися широко двері не лише у світ свободи слова, але й у світ інформації. І я зі здивуванням дізнався, що моя жертва — не така вже й жертва… Що тисячі християн клали на олтар набагато цінніше, аніж відмова від вищої освіти, престижної професії чи посади. І особливе враження на мене справила біографія Річарда Вурмбрандта…
Йому дали два терміни ув’язнення, разом 14 років. Я знаю в’язнів за віру з більшими термінами, але ув’язнення Річарда не зрівняти ні з чим. Фізичні та моральні тортури, які довелося перенести цьому румунському пастору, не порівняти навіть із сумновідомими концтаборами Сталіна.

Крадії сердець



Ми живемо у світі фальшивок. Штучні продукти, товари-підробки, віртуальна реальність, штучність у почуттях. Основою цих речей є обман, свідомий чи несвідомий. А щоб людина повірила в нього, вдаються до ще більш витонченого обману — маніпулювання. Його методи настільки поширені, що неможливо знайти сферу, де б вони не використовувалися. Ми настільки звикли до них, що здебільшого навіть не звертаємо уваги чи навіть вважаємо маніпулювання невід’ємною, природньою частиною життя. Більше того,є безліч шкіл, курсів, інструкцій, де вчать мистецтву маніпулювання (правда, під іншими, благороднішими термінами). Реклама, торгівля, сфера послуг, політика неможливі без використання маніпулятивних методів, прихованих чи відвертих.

Влада маніпулює своїми підданими, ЗМІ маніпулюють слухачами й глядачами, начальники маніпулюють підлеглими, підлеглі — начальниками, учителі маніпулюють учнями, учні — учителями, чоловіки маніпулюють жінками, жінки — чоловіками, батьки — дітьми, діти — батьками… Цей список безкінечний.

І — на жаль — маніпулювання проникло і в церкву.

Легендарній Джоні — 70



15 жовтня легендарній Джоні виповнилося 70 років. Її повне ім’я Джоні Еріксон Тада, але саме «Джоні» стало синонімом мужності, оптимізму та справжньої віри в Бога. Людина, з молодості прикута до інвалідного візка стала мотиватором та прикладом незламності та витривалості для тисяч людей, які з тих чи інших причин втратили не тільки здоров’я та здатність рухатися, але й віру в майбутнє.

Вона народилася у Балтіморі, штат Маріленд, та виростала у благополучній християнській родині. Батько брав участь в Олімпійських іграх 1932 року. Названа на честь батька Джона, здорова, життєрадісна дівчина вела активне життя, захоплювалася  верховою їздою, походами, тенісом, плаванням.

Але її життя раптово перевернулося з ніг на голову 30 липня 1967 року. Купаючись з друзями в затоці, вона невдало пірнула і зламала шийний хребець. Така травма вважається практично невиліковною. Джоні стала повністю паралізованою від плечей і донизу, маючи змогу рухати лише головою.


А далі довгих два роки невизначеності, розпачу та безнадії. Сильнішим від фізичного став біль душевний. Джоні не бачить сенсу жити далі, думає про самогубство, просить друзів дати сильнодіючі таблетки, щоб не прокинутися. На фоні цього — втрата віри в Бога, претензії до Нього, мовляв, чого Він так допустив.

Через 50 років вона згадувала: «Мене нудило від перспективи жити з непрацюючим тілом. Я ненавиділа свій параліч так сильно, що могла на всій швидкості врізатися в стіну на своєму електричному інвалідному візку, розбиваючи її до тріщин. У ранні роки моєї інвалідності я знаходила компаньйонів серед темних особистостей, які допомагали мені заглушити депресію коктейлем з віскі та коли. Я хотіла зникнути. Я хотіла померти…»

А потім наступив переломний момент, який став новим етапом в житті цієї тендітної, безпомічної дівчини. «Все змінює час — продовжує Джоні, — а також молитва, благочестиві друзі та глибоке вивчення Слова Божого. Завдяки всьому цьому разом я почала бачити, що в житті є більш важливі речі, ніж здатність ходити і користуватися своїми руками. Це може прозвучати дивно, але я дійсно вважала за краще б знаходитися в інвалідному візку, знаючи Ісуса, ніж ходити на обох ногах без Нього. Але коли б я не намагалася пояснити це, мені завжди було важко зрозуміти, з чого ж починати».

Молода паралізована дівчина переживає вражаючу особисту зустріч з Богом, Який допоміг їй не лише справитися з власною депресією, але й, переосмисливши свій стан та обставини, стати підбадьоренням та допомогою для тих, хто опинився у подібних ситуаціях.

Джоні вчиться писати, тримаючи олівець в зубах, а згодом і малювати. Її картини користуються попитом і роблять її відомою. Тепер вона хоче не просто жити, але й бути корисною для когось. Знаючи, що її ситуація далеко не єдина, Джоні вирішує присвятити себе служінню таким же інвалідам, які проходять важкий етап зневіри та депресії. Вона пише книгу «Джоні», за якою знімають однойменний фільм. З ними вона подорожує не лише по США, але іншими країнами, розповідаючи про своє життя та боротьбу з хворобою та душевними сумнівами. Для більш ефективної та ширшої праці створює організацію «Джоні та друзі». З під її пера вийшло більше 50 книг, які несуть надію, оптимізм та щиру віру в Бога.



А через 43 роки життя в інвалідному візку в життя Джоні прийшло нове випробування: у неї діагностували рак грудей 3-ї стадії. Жінка пройшла хіміотерапію і настала ремісія, але згодом лікарі знову виявили у Джоні невелику пухлину. Жінка розповіла: «Коли рак повернувся, не було страху чи переживань. Я знала, що Бог любить мене і міцно тримає у Своїх руках. Нам слід продовжувати вірити, навіть якщо не розуміємо Його шляхів. Я надихаюся 25-м віршем з 9 розділу 1-го Послання до Коринтян:  «Кожен змагун від усього стримується; вони ж щоб тлінний прийняти вінок, але ми щоб нетлінний.». Джоні Еріксон Тада так прокоментувала цей текст: «Спортсмени щодня тренуються заради призу, який у результаті стане металобрухтом. Ми ж працюємо для вічної нагороди. Тому в цьому випробуванні для мене важливо всіма своїми силами шанувати Бога».

В одному з інтерв’ю її запитали:

— Ви успішна та щаслива в подружньому житті жінка. З іншого ж, окрім болю й страждань, які доводиться терпіти й переборювати щодня після травми… у 2010 році Вам діагностували рак… Як наслідок – складне лікування, не одна терапія… Як Вам вдається знаходити сили й боротися далі?

— Чесно кажучи, я не впевнена, що маю відповідь на це запитання. Коли дивлюся на ті речі, що відбуваються в моєму житті, мені бракує слів описати, наскільки воно важке. Буквально вчора відповідала на лист молодому хлопцеві, який зламав шию, коли невдало пірнув у океан. Він просив поради. Я почала розповідати про те, чого йому слід очікувати, коли він розпочне реабілітацію… і просто розплакалася… тому що не уявляю, як він із цим зможе впоратися. Здається, для нього це неможливо зробити. Але потім пригадала, що живу з цією інвалідністю вже 53 роки. Здається, це все – теж неможливе. Тому… One day at a time… або ж жити тим днем, який перед тобою сьогодні… Адже кожного дня я прокидаюся зі словами: «Ні, більше не можу жити з цією інвалідністю. Це занадто… Це більше за мене…»

А потім згадую, що «можу все в ХРИСТІ, який мене підкріпляє» і прошу ЙОГО бути за мене сьогодні в моїй інвалідності… Тож, моє життя в тілі я проживаю тільки вірою в ТОГО, хто віддав СЕБЕ за мене. «ІСУС, без ТЕБЕ я не можу. ТИ ж можеш усе».

Коли ти це визнаєш, тоді кожен день – певна перемога. Згодом ті дні складаються докупи у величезний пазл. Дуже швидко. Ти озираєшся і думаєш, чи не вчора я — молода 17-літня дівчина — плакала так, як нині цей молодий хлопець… Куди подівся увесь цей час?

Знаєте, для мене саме це означає жити по-біблійному, по-християнськи — коли ти насолоджуєшся тією силою, яку дає ХРИСТОС, не звертаючи уваги на всі свої недоліки та слабкості. Так, мені легко розплакатися через увесь біль, що доводиться відчувати. Але водночас я настільки щаслива, бо бачу, як ХРИСТОС діє в моєму житті.

Дякую, Джоні, як це не дивно, але ти, яку називають неповносправною, підбадьоруюш та додаєш оптимізму не лише таким, як ти, але й мені, здоровій фізично людині. Напевне, це і є твоє призначення в житті, твоє високе служіння. Важке, болюче, але — благородне.

Джоні з чоловіком Кеном Тада з не менш відомим сучасним мотиватором Ніком Вуйчичем та його дружиною Міяхарою


11 липня 2019 р.

Моя книжкова полиця. "Не фан"



Працюючи в журналі, знаю, як непросто іноді знайти влучний заголовок для статті. Нерідко цілим колективом ламаємо голову над цим непростим завданням. Бо часто саме від заголовку залежить, чи захоче читач читати те, що написано під ним.

Коли мені до рук потрапила книга «Не фан» Кайла Айдлмена, найперше, на що я звернув увагу, — це заголовок. Слово, яке зазвичай використовується у сфері спорту та розваг, здавалося, трохи не гармонує з духовним змістом книги. Це інтригувало. Бажання дізнатися, що ж ховається за коротким, як постріл, виразом, спонукувало до читання.

Розірвана завіса



І завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу…
Євангеліє від Матвія 27:51

У святому святих було темно.
Ні шпарини, ні вікон — ні дня…
Пахло спогадом вицвіло-древнім,
І гірчило едемське знання.

За завісою тиша суботня.
Херувими вдивляються в ніч.
Там Єгова сумує самотньо.
У сум’ятті людських протиріч.