На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Я щойно повернувся з Голготи... Української Голготи...  Півтора тижні тому я вже був там. Хоронили зятя нашої знайомої, він був військовим, загинув на війні. Я добре знайомий з цією родиною, вони інколи відвідували нашу церкву, діти — недільну школу. У цій сім’ї троє — військові, зять і обидва сини. І ось війна забрала одного з них. Забрала сина, чоловіка, батька. Старший син на той час був у госпіталі з пораненням… І от сьогодні на тому ж подвір’ї зібрався такий же багатолюдний натовп співчуваючих — хоронили молодшого сина… Вбитий на війні…  Що можна сказати в той час матері, у якої вже не було сліз, лише крик болю? Скільки ще синів та дочок потрібно віддати Україні, щоб наші діти та онуки прокидалися під мирним небом? На скільки часу ще протягнеться ота українська Голгота? У мене, на жаль, не має відповідей… Але я знаю одне: після Голготи завжди настає ранок Воскресіння… І він настане. Ми будемо святкувати Великдень, день, коли темрява та зло будуть переможені. Ми віримо в це…

Нагадаю банальну фразу: «Після війни ми вже не будемо такими, як до війни».  Так, все так… І Україна буде іншою, і українці. І світ інший, і ставлення до України інше.  І Росія інша… Якщо взагалі буде… Але іншим стане і українське християнство. І євангельсько-протестантське зокрема.  Усі 30 років незалежності ми ще несли тягар радянського минулого. І в богослов’ї також. Більшість українських євангеліків залишалися маргіналами у питаннях політики, патріотизму, любові до рідної країни та мови, ставлення до військової служби. Диванно-кабінетні баталії не приносили ні користі, ні відповіді на дискусійні питання. Навпаки, часто вбивали клин між віруючими, вносячи розбрат та непорозуміння. Війна все поставила на свої місця. Я далекий від думки, що вона зніме з питання денного ці богословські проблеми. Але вона кардинально змінила ставлення християн до них. Вона показала проблему з боку, про який раніше і не згадували. Сьогодні на перше місце вийшла не стільки біблійно-теологічна складова, ск

22 березня 1943 року німецькі фашисти, озлоблені вбивством партизанами кількох німецьких солдат, оточили білоруське село Хатинь. Селян зігнали до дерев’яної стодоли, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб… Сьогодні роковини цієї сумної дати… Для кількох післявоєнних поколінь, у тому числі і для мене, цей населений пункт став символом жорстокості та людиноневисницької політики гітлерівців. Як і знищені Сталінград, Ленінград, Київ, Брест. Як сотні міст та сіл, зруйнованих та замордованих страшною війною… Але після 24 лютого 2022 року ці символи хоча і залишаться в історії, зітруться з пам’яті майбутніх поколінь. Бо їх займуть інші. Більш сучасні. Більш болючі. Більш живі та актуальні. Маріуполь. Буча. Гостомель. Харків. Вони кров’ю та слізьми вкарбуються у новітню історію України. Вони замінять старі символи

Днями зав’язалася дискусія зі знайомим щодо фрази «мирне небо». Він притримується думки, що нині, під час війни ця фраза в молитві недоречна. Мовляв, як можна дякувати Богові за мирне небо в час, коли над великою частиною України воно далеко не мирне. І особливо егоїстично це звучить у випадку, коли за це дякують жителі місцевості, де спокійно. Мовляв, це неправильно та неетично казати: «Дякую Боже, що ДЛЯ МЕНЕ мирне небо», «дякую, що Я живий»… Дозволю не погодитися з такою думкою, хоча частково розумію логіку опонента.  Є таке відоме прислів’я: «Ми починаємо цінувати щось тоді, коли його втрачаємо». Це стосується і здоров’я, і хліба і безхмарного неба і самого життя. Погодьтеся, раніше мало хто в молитві дякував за мирне небо, за продукти у супермаркеті, за спокійний сон, або навіть за пальне на заправках. Усього було вдосталь, це сприймалося «за замовчуванням». Зізнаюся, я теж рідко згадував про це в молитві. Нині, коли біда прийшла на нашу землю, коли з неба падають бомби та ракети,

«Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі. Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав!.. Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника! Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить! Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі». Псалом 22:1-14 Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, в якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та опт

Нині гостро стоїть проблема евакуації людей із зон бойових дій. Коли фізично, через постійні обстріли чи зруйновані шляхи, неможливо залишити небезпечну місцевість. Друга проблема — як і чим добратися до кордону Європи. Але окрім чисто фізичної є ще одна проблема — психологічна. Коли є можливість втекти від війни під захист країн Євросоюзу, але щось тримає в душі та почуттях… Учора ввечері до нашої групи, яка годує біженців на пропуску Устилуг, підійшла молода жінка з півторарічною дитиною. Добралася сюди з Житомира, стояла в черзі на піший перехід. Але дитина розплакалася, у мами емоційні сили на межі. Проситься, чи можна де переночувати, щоб зранку перейти кордон. Направили до мене. Хоча в мене вже все було зайнято: якраз чекав групу з восьми чоловік з Києва, маму забрали. Собі постелили на підлозі. Переночували. Зранку, коли на кордоні черг майже немає, я відвіз її на перехід. Через хвилин 10 привожу наступну групу києвлян. Чисто випадково бачу, що ця жінка з дитиною сідає в якийсь

10-й день війни… В Устилузі не чути вибухів та не видно танків. Майже зникли черги в Польщу. Цілодобове чергування залишилося лише в одній точці. Можна трохи видихнути, виспатися. Щось аналізувати та думати важко. Коли вдень та вночі ганяв вздовж черги, розвозив продукти, чай, жінок, дітей, було легше. Тепер, коли напруга спала, на душі важче… Читаючи численні публікації, чуючи від знайомих про героїзм українців на фронті, в оточені, в тилу, за кордоном, бачачи тонни гуманітарних вантажів, сотні, тисячі евакуйованих, відчуваєш, що твоя праця на цьому фоні невелика. Не можу похвалитися грандіозними заходами… Але те, що можу, те роблю. І саме в цьому — наша перемога. Коли кожен на своєму місці робить те, що треба. І те, що може. Наша перемога — це зусилля тисяч українців, і солдат на фронті, і добровольців на блокпостах і тих, хто пригощає чаєм біженців… Пригадується відома притча про чоловіка, який після шторму йшов берегом моря і повертав у воду викинуті морські зірки. Коли йому зауваж