Загальна кількість переглядів сторінки

18 грудня 2012 р.

Різдвяні стежки ведуть не до ясел


*  *  *
Різдвяні стежки ведуть не до ясел.
Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма.
Ідуть повз столітній замислений ясен,
Що стане хрестом у трагічній поемі.

Проходять вони через ті перехрестя,
Де милості просять сліпі й прокажені.
Повз блудницю, страчену власним безчестям,
І тих, хто ховає каміння в кишені.

Вони пролягли через хату Закхея,
Якого цуралися праведні люди.
По водах озер і по землях Юдеї,
По тих манівцях, що вели у нікуди.

Різдвяні стежки пролягли через душі
Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі
І спрагнені правди», які небайдужі
До вічного Слова Предвічного Бога.

Різдвяні дороги ідуть через совість,
Заплямлену злом, крізь замулену грішність...
Проходять крізь болі мої, щоб натомість
Привести у яслах народжену Вічність.


17 грудня 2012 р.

«Пам’ятайте наставників ваших…»


У жовтні цього року пішов з життя голова Волинського обєднання церков ЄХБ Володимир Чайка. На прохання редакції журналу "Волинь християнська" написав статтю з приводу цієї сумної події. 

Помер Володимир Григорович Чайка...

Смерть настала несподівано та невчасно. І хоча, враховуючи давню хворобу, можна було передбачити таке, але смерть завжди несподівана. Ми, незважаючи на земні обставини, все-таки живемо надіями на краще, навіть у найгірших ситуаціях. Тому часто буваємо розгублені, а іноді навіть ображені на Бога, коли стається найгірше.

Саме так одного разу сталося з одним чоловіком. Звичний хід життя та служіння обірвала несподівана смерть дорогої та близької йому людини. Більше того: смерть ця взагалі була безглузда, невчасна та незрозуміла. Більше того: ця смерть ставила великий хрест на усьому майбутньому великої кількості людей, які співпрацювали з покійним. Усі вони повірили в нього, довірили йому своє майбутнє. Заради нього вони залишили свої заняття, хтось пожертвував непоганим бізнесом, хтось змушений був залишити родину. Він для них став не просто керівником, вони шанобливо називали його Наставником. Їм було з ним добре. Він не стільки вимагав від них віддачі, не стільки був начальником, скільки сам служив їм. Він їх годував, охороняв, вчив, підбадьорював і, головне, — обіцяв успішну кар’єру, вони вже бачили себе високими посадовцями.

І от — несподівана смерть. Це стало шоком для усіх. Особливо для нього, героя нашої розповіді. Він був одним із наближених до Наставника, він, як ніхто, розумів його і, як ніхто, розраховував на прихильність шефа в майбутньому. Він навіть був готовий за нього на смерть. Саме так: на смерть. І він навіть доказав це, коли Наставнику грозила смертельна небезпека.

І тут відбувається щось незрозуміле.

12 грудня 2012 р.

Осінні думки морозного дня




Осіннє

Сум журавлиний над полем:
«Де ж юне літечко, де?»
Бабине літо тополя
На веретено пряде.

Пугач кричить на негоду,
Клени розвішують мідь.
Осінь над вогнищем глоду
Хоче світанок зігріть.

Зсохлися дні, як бадилля,
В ніч переливши журу.
Жовтень обмацує гілля,
Стягує в зморшки кору.

Осінь рум’яна та жвава,
Тільки волосся вже — сніг.
Сохнуть нескошені трави
Край спорожнілих доріг.

Втомлено нива дрімає,
Сниться їй спечений хліб,
Грім, що упав з небокраю,
В пазухи зораних скиб…

11 грудня 2012 р.

Ті, що шукають батьківщини


«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки.  Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто» (Євр. 11:8-16).

Для мене історія Авраама — одна із найзагадковіших у Біблії. Чому Бог вибрав саме його? Чому вів такою довгою та дивною дорогою до мети? Чому виконання Господніх обітниць у житті Авраама відбувалося якось не так, як їх уявляємо ми, люди? І чому, врешті-решт, виконання найбільшої обітниці — дати благословенну землю — у житті самого обранця Божого практично не здійснилося. Так, він оселився на території, яка була обіцяна Богом йому та синам, але «перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах». Він так і не отримав «сертифіката» на право власності, так і помер як приходько та мандрівник…

Напевне, нам не вдасться відповісти на усі ці «чому?», але Біблія частково піднімає завісу таємничості над високими Господніми задумами.

Новий Заповіт каже, що старозавітні історії та постаті для нас є образами, прикладами, які чогось навчають.

Чого ж може навчити нас історія «мужа віри» Авраама? Пройдімося з ним по непростій дорозі життя, через аудиторії Божих університетів і разом навчімося довіряти Господу.

14 листопада 2012 р.

Фотопроповідь. "Щас спою", або Невеселі роздуми про веселе життя






Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!»

Без перебільшення, творці мультфільму створили справжній шедевр, сюжет і фрази з якого стали крилатими. Тому не дуже здивувався, коли побачив героя цієї казки в бронзі й саме в цій блаженній позі. Але скульптура привернула мою увагу не тому. Виявляється, це не пам’ятник знаменитому персонажеві й не мультфільму, це пам’ятник… щастю. Саме так — щастю! І саме це спонукало мене присвятити свої роздуми оцьому фото.

Безумовно, автор пам’ятника дуже тонко й вдало зумів передати в скульптурі загальноприйняту уяву про щастя. Саме так переважна більшість людей сучасного суспільства уявляє собі щастя: сите, спокійне, забезпечене життя, яке автоматично вимагає відповідного продовження — насолод та розваг. Це наш сучасник, який важкою працею, недосипанням заробляє гроші для того, щоб потім їх потратити на задоволення своїх власних потреб: збудувати «круту хату», придбати «круту» машину, добре скупитися в супермаркетах і після гарного застілля блаженно промовити на м’якому дивані: «Щас спою!» Саме таким малюють «справжнє» життя фільми та телесеріали, глянцеві кольорові журнали, надоїдлива реклама. І навіть ті, хто не може собі дозволити багато чого, пнуться з усіх сил, «щоб не відставати». А при ситому череві хочеться розваг, хочеться «заспівати».

Деякі соціологи б’ють тривогу, вказуючи на небезпеку, якій піддається нинішнє суспільство: перенасичене життя, завищені мірки благополуччя, культ задоволення. Статистика свідчить: до 40 відсотків товарів, які купують американці, їм просто не потрібні. Широко розвинута система кредитів міцно тримає мільйони людей у рабській залежності від товарів. Головне правило сучасної людини: «Більше працювати, щоб більше купити!» Вчені нагадують про уроки минулого, коли міцні світові імперії гинули тому, що переступили межу розкоші. Як приклад, можна згадати Римську імперію.

Сучасний ідеал щастя дуже небезпечний не тільки для світського суспільства, але й для церкви. Віруючі також не можуть уникнути спокуси жити «собі на втіху». Іноді навіть підтверджуючи цю думку Біблією: мовляв, дитина Божа повинна жити у шикарному будинку, їздити у шикарній машині й відпочивати на шикарних курортах. Напевне, апостол Павло справді був «нерозумний», як він сам себе називає, коли бачив щастя у зовсім протилежному: «Тож усе я вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил. 3:8). Він не «радився з плоттю і кров’ю», свідомо відмовився від багатства та насолод світу, знайшовши ідеал щастя у служінні Богові. І не тільки він — сотні, тисячі, ні, мільйони вірних будуть свого часу співати не ситі та розбещенні пісеньки за перевантаженими столами, а «нову пісню» перед престолом свого Спасителя Ісуса Христа. Але це можуть зробити лише «переможці». Переможці, які переможуть себе та не схиляться перед божком ситості, забезпеченості та самозадоволення.

12 листопада 2012 р.

З нових поезій. Заримована любов


Заримована любов

Безжально редактор закреслює вірша:
«Бездаро-поете, послухай, агов!
Ну що може бути в поезії гірше
Коли заримовані «кров» і «любов»?!

Банально,
бездарно
отак римувати!
Де ж думки політ, де твої словники?
В поезії треба
шукати,
шукати!
З найкращих слів-перел низати рядки!»

Ну що ж, вчений муже, перечити марно:
Писати отак — ворогам для зловтіх.
Не просто знайти слово влучне та гарне
Та ще й особливе, не так, як у всіх.

Та думки ніяк вгамували не можу,
Що рветься на тлі хитромудрих розмов,
Коли враз пригадую днину негожу,
Де в болях-воланнях земних молитов
У вічній поемі, на інші несхожій,
Небесною мудрістю, почерком Божим
Навік заримовані кров і любов.

Коли між камінням голгофського схилу
Червоним бурштином губилася Кров,
Вона в епіцентрі страшного горнила
У щастя моє вримувала Любов.

На світлині: Юрій Боднар, центральна частина триптиху «Свята Трійця» («Голгофа»)

9 листопада 2012 р.

Сьогодні - день української писемності та мови


Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько. 

І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти.

Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувало інше. Мої гості наполегливо пишуть білоруською, пропагують свою творчість і вірять, що вона "будзе запатрабаваная".

Успіхів вам, колеги-білоруси!

Успіхів і благословень тобі, українська мово!

Поет

Остання крапка втиснута в папір,
Остання думка вирвалась на волю.
Вплелись в рядки і велич сивих гір,
І хлібна тиша батьківського поля.

Поет схиливсь на зморене чоло:
Його душа в прекрасне зазирнула.
Його єство рядками проросло,
Його думки житами забуяли.

О, як пекли у грудях ці рядки!
Як боляче виношувались рими!
О, як в політ просилися думки,
Як проростали в серці невмолимо!

В душі лавина образів, як вир,
В ранкових росах просяться скупатись.
…Поет бере змережений папір,
Немов дитя уперше юна мати.
2006

22 жовтня 2012 р.

Як євреї долю обирали


В існуванні кожного народу, держави (як, власне, і в кожної окремої людини) є моменти, які можна назвати доленосними. Маються на увазі події чи люди, які докорінно змінили хід їхньої історії. Іноді ці повороти долі настільки круті та далекосяжні, що навіть найвигадливіший фантазер не зміг би спрогнозувати, як би склалося подальше буття народу без тої чи іншої події чи людини.

Були такі моменти і в історії єврейського народу. Взагалі-то, доля цього народу унікальна: велич і ганьба, злети і падіння, слава і зневага. Напевне, жоден із народів світу не вплинув так на світову історію, як цей. І хтозна, якою була б доля ізраїльського народу, якби не деякі факти його національної біографії.



Унікальність обрання

Перш ніж говорити про один надзвичайно важливий епізод єврейської історії, варто згадати, як саме вона розпочиналася. Як відомо, історія євреїв бере початок із незвичної, з людської точки зору, події, що сталася в житті звичайного (а чи справді звичайного?) жителя Месопотамії Авраама. Одного разу до нього особисто звернувся Сам Бог. Причина, з якої це сталося, була також особливою: Господь Єгова, Творець неба й землі, вибрав цього чоловіка, щоб той став основоположником нового народу. І народ цей мав бути особливим. З особливою культурою, особливою релігією, особливими стосунками з Богом. Становлення ізраїльського народу було довгим, трагічно-тріумфальним та унікальним. А унікальність полягала в тому, що будував його Сам Бог. Він давав чіткі вказівки щодо державного, національного, суспільного та духовного устрою єврейського етносу. Ізраїльська держава була встановлена Самим Богом за допомогою чудес та надприродних ознак: варто згадати хоча б перехід через Червоне море та взяття Єрихону. І ще була одна особливість: у євреїв не було царя. Вірніше, царем Ізраїлю був Сам Господь. Саме Він керував народом, якого називав Своїм, саме Єгова давав вказівки щодо практичного життя нащадкам Авраама, очолював військо на полі бою, був суддею, охоронцем та порадником. Іншими словами, Бог особисто будував долю народу ізраїльського. А оскільки Він є Мудрим Богом, ця доля мала бути щасливою та благословенною.

7 серпня 2012 р.

Казочка про лисичку та вовчика


Великий Пушкін якось сказав: «Сказка — ложь, да в ней намек...». Він, звичайно ж, не помилився. Казка може багато чому навчити не лише мрійників-дітей, але й практичних дорослих.

Пригадуєте українську казку про лисичку, що якимось дивним чином (ну, в казках це буває часто) роздобула собі сани з конячкою? От їде вона собі зимовим лісом, аж раптом — вовчисько з-за кущів.

— Лисичко, кумонько, підвези мене, старого — благає той.

— Ет, ні, сани розламаються, он який ти здоровий, — відказує гордовито візниця.

— Ну, я тоді лише одну ніжку покладу, — просить сірий.

Подумала лисичка: та скільки тієї ноги, нехай вже. Їдуть собі лісом. Вовк знову несміливо:

— Лисичко-сестричко, та покладу я мо’ ще й другу ногу, не така вона й важка...

Подумала лисиця: а й справді, через якусь ногу морочити собі голову, нехай кладе.

Через декілька поворотів вовкові подумалося, а чому б ще й третю ногу на сани не покласти. І тут господарка саней не дуже опиралася. А через деякий час, дивись, вовчисько вже й весь опинився на санях: де три ноги, там і четверта не в тягар. От тільки через декілька кроків наші герої опинилися серед купи розламаних саней...

Чи не впізнаєте ви когось у тих казкових персонажах? Чи не було так, що гріх (о-отакий маленький) клав лише одну ногу у ваші сани? Ви не дуже й опиралися: нічого не станеться через таку дрібницю. І їхали далі. А далі була друга, третя «нога». Що було наприкінці, здогадатися не важко. А починалося все лише з одної маленької уступки дияволові, лише з маленького епізоду духовної слабкості. Як правило, еволюція гріха від «маленького» до «великого» проходить непомітно. Тому саме цим він і страшний. Бо на «серйозний» гріх віруючу людину штовхнути важко. А ось так...

Як відомо, у кожної казки є мораль. Яка ж мораль тут? Дуже проста: Лисички, не дозволяйте Вовкам класти ноги на ваші сани!

28 червня 2012 р.

Свобода у Христі: вільне падіння чи стрибок з парашутом


На зібраннях багато говорять про те, що ми повинні робити, чого не повинні, що можна, що не можна. Якісь правила, норми, які не завжди узгоджуються зі словом Божим. Може, це і потрібно на перших кроках слідування за Господом, але де та свобода, про яку казав Христос: «Ви будете вільні»? І як розуміти слова: «Не робіться рабами людей»?
Я не маю на увазі, щоб вживати свободу для тілесного задоволення, жити як хочеться. Хотів би, щоб у церкві навчали, як отримати свободу від гріха, і жити, як навчає Біблія. Як виховати нову людину, у якій відбулася б переміна не назовні, а внутрішня переміна серця? Часто новонаверненого найперше «роздягають», «одягають, як личить святим», і людина думає, що це все, що від неї вимагається. Інші виконують усі церковні постанови через страх перед служителями або залежність від оточення (що про мене скажуть люди)…
Я не проповідник і не можу викласти свою думку, надіюся, ви розумієте, про що я пишу… Дайте пораду на сторінках журналу.
О.М., м. Рівне

Запитань у листі дуже багато (ми навіть не всі опублікували), і кожне з них варте окремої розмови. Не повністю згідний із твердженнями, які прозвучали в листі. Так, згадані проблеми є в громадах християн віри євангельської, але було б неправильно вважати їх типовими. Можливо, не скрізь і не завжди проповідники правильно й зрозуміло роз’яснюють важливі для християнина теми, але, вважаю, переважно в церквах викладають правильне вчення щодо таких важливих питань, як народження згори, внутрішня переміна серця та практичне життя відродженого християнина. Якщо є випадки, згадані у листі, то це або недопрацювання місцевих служителів, або легковажне ставлення самої людини до того, що вчить Біблія.

Разом із тим мусимо згодитися, що певні проблеми в розумінні деяких питань практичного життя віруючих є.

Сьогодні ж поговоримо про свободу в Христі та церковні вимоги й заборони. Ця тема нині є однією з найактуальніших, найдискусійніших, якою нерідко спекулюють прихильники різних точок зору.

Що ж таке свобода в Христі, про яку так багато написано в Новому Заповіті? Обсяг журнальної статті не дозволяє детально обговорити тему, тому зупинимося на уставлених міфах, які найбільш поширені та спотворюють біблійне розуміння свободи в Христі.

Міф перший: свобода — це відсутність закону

16 червня 2012 р.

Македонські парадокси

Читати статтю на російській мові.

Одним із «каменів спотикання» в практичному житті церков є тема про пожертвування, а найбільше — тема десятини. Особливого значення вона набула в останні десятиліття, різко поділивши християн на два протилежні табори: на тих, хто надміру акцентує на пожертвах і навіть тисне на прихожан, та на тих, хто взагалі замовчує та категорично відмовляється від десятини. У той час, як богослови ламають списи, сперечаючись, хто правий, проста християнська церква подає яскравий приклад того, як потрібно ставитися до пожертвувань.

Часто можна чути такі вислови: «Я не можу жертвувати на церкву, я й так бідний. Церква, навпаки, повинна ще мені допомагати». Дозвольте не погодитися з таким поглядом. Така позиція суперечить самій суті пожертвування, свідчить, що християнин так і не зрозумів, для чого й для кого потрібні пожертвування.

Зрозуміти це нам допоможе македонська церква, яку згадує у своєму листі до коринтян апостол Павло.

26 травня 2012 р.

Страдания за веру или бизнес?


В интернете ходит новость о том, что на актрису Шэрон Стоун подали в суд за насмешку над верой и запрет читать Библию. Удивляюсь нашим верующим, которые цепляются за любую информацию, в которой промелькнуло что-то насчет веры и потом долго носятся с ней, размахивая как флагом. Это мне напоминает методы гомосексуалистов, (чер…) афроамериканцев, мусульман, которые любые действия против них, даже вполне законные, рассматривают как дискриминацию. Сейчас в западных странах уже вошло в норму, когда власть, полиция боится поставить на место хулиганов, а то и откровенных преступников, относящихся к «угнетаемым» классам.

Во-первых, мы не знаем всей информации, как было на самом деле, во-вторых, работа есть работа, няню нанимали для конкретного дела и чтение Библии (или Шекспира) на рабочем месте не слишком уместно. В-третьих, иск подан не потому, что актриса запрещала читать Библию (это, я так понял, дополнительные «угнетения», поднимающие цену иска), а чисто из-за недоплаты услуг, это дело не веры, а бизнеса. А вот христианские СМИ подают в заголовках именно страдания за веру: «подали в суд за насмешку над верой и запрет читать Библию». А в-четвертых (ну, это же Америка!), главная цель скандала — «выбить» миллионы из богатенького работодателя. Там умеют "делать" деньги на чем угодно: на угнетении, притеснении, неуважении,
главное, чтобы адвокат шустрый попался.

А в-пятых, можно ли назвать то, что произошло с няней, страданиями за веру, если она требует за них денежной компенсации? Если ущерб будет возмещен на земле, сомневаюсь, что это учтется на небесах…

18 травня 2012 р.

Общество Стеллы


«В то время как даже великие риторы лишь при помощи  длинной, старательно обдуманной  речи понуждают вас стряхнуть с души тяжелые заботы, я достигла этого сразу, единым моим появлением». 
Эразм Роттердамский, «Похвала глупости».

Есть в странной Америке странная премия, которую ежегодно присуждают за самое нелепое судебное решение в США. Названа она в честь Стеллы Либек, которая в 1992 году пролила на себя кофе в одном из ресторанов Макдоналдса, после чего подала на ресторан в суд, на котором присяжные присудили ей компенсацию в 2,9 миллиона долларов. Подобных нелепых историй много. Вон примеры.

27-летний американец попал в аварию. Травмы у парня были столь незначительными, что автовладельцы разошлись миром, предоставив решать финансовые споры страховым компаниям. Однако спустя четыре года наш герой обратился в суд, предъявив исковое требование виновнику аварии — водителю грузовика. В своем исковом заявлении американец заявил, что авария изменила его личность — сделала его геем. Сначала испортились его отношения с женой, так как он был не в состоянии ее сексуально удовлетворять. Оставив супругу, парень перебрался к родителям, начал болтаться в гей-барах и увлекся чтением гей-литературы. Вердикт? Суд встал на защиту парня, присудив ему 200 тысяч долларов компенсации, а супруге — 25 «кусков».

16 травня 2012 р.

"Я поэт зовусь Незнайка, от меня вам балалайка"


Нещодавно на пою пошту надійшов лист від автора, який видав збірник християнських віршів. Він просив їх перекласти українською мовою і видати. Скажу відверто: вірші були такого низького рівня, що я мав повне моральне право навіть не відповідати на лист. Але, зібравшись з думками, підшукавши толерантні фрази та аргументи, пояснив чесно та нелукаво чому ми не можемо надрукувати ці «шедеври».

І от прийшла відповідь. Подаю в оригіналі та без коментарів. Але найбільш образливо не те, що подібні автори не хочуть зрозуміти очевидного, а те, що вони все-таки надрукують цю сірятину, і її будуть продавати у церковних крамницях і ці вірші будуть використовувати на служінні.

Абидно, однако…

Приветстсвую вас Юрий !Спасибо большое за критику .Но то что пишет человек в болезни даже как вы считаете ниже среднего уровня и нужно поставить 2 - как вы считаете .А то что челоек пишет в болезни с рождения с травмой спинного мозга с рождения и ещё что делали до того как  я стал писать 4 курса облучения смертельного никто не скажет слава Богу .Да все только себя восхваляют здоровых .Но Господь то избрал слабое и немощное ,чтоб посрамить всех без исключения здоровых !Аллилуйя Слава Господу .И я этому очень рад !И что когда я рассылаю по верующим Украины сови даже первые стихи все с открытм сердцем принимают !И благословляют меня на мой труд !И пусть кому то не нравится профи ,то большинству народу Божьему очень нравится и я этому очень очень рад .И вы упустили ещё тот момент,что это первые стихи там на обороте написано которые я написал десять лет назад первые стихи человека в болезни .

И всё равно я верю,что через мои стихи люди будут приходить к Богу и за это я получу больше благословлений чем здоровые и больше счастья !Аллилуйя .И всё равно найду переводчиков верующих на украинский язык и у меня будут брать по всей Украине и не только .Вот этот первый сборник разошёлся по церквям Белорусии и  церквям Украины и немного осталось на С.Петербург .

И в этом году Господь устроит большийй тираж чем был в тот раз и ещё вторую книгу и это всё разойдётся и по России и Украине .И кстати мои стихи даже принимают верующие люди в США

Аллилуйя .И недалеко до того момента когда и там будут приобретать мои сборники стихов в болезни !Слава Господу !Стучите и вам отворится и найдёте !Унмженный да будет возвышенным!

Аллилуйя!

Безбожні плоди безбожної п’ятирічки


В інтернеті останніми днями широко обговорюється чергова річниця: цього разу з області безбожництва. 80 років тому Радянський Союз почав активну, широкомасштабну акцію (читай: війну) проти релігії, проголосивши «безбожну п’ятирічку».

Не буду торкатися деталей та особливостей цього резонансного заходу: все це легко можна знайти в інтернеті. Просто ця річниця розбудила в мені спогади, які вже забуваються, але які ніколи не зникнуть з пам’яті.

Жахливих 30-х я, звісно, не знаю: держава виховувала мене я у 70-80 роках, коли гулаги стали надбанням історії. Але неприємні спогади залишилися й досі. І згадуючи свої шкільні роки, я не перестаю дивуватися диявольському винахідництву комуністичної ідеології. Я пригадую оте роздвоєння, яке виникало в моїй дитячій душі: з одного боку я розумів істинність того, що мене вчили вдома і в церкві, а з другого — мені так не хотілося бути білою вороною та об’єктом насмішок, тиску та гонінь. Тому якоюсь мірою я розумію тих, кого атеїстична пропаганда зуміла перетягнути на свій бік. Але причина того, що багато хто ставав «безбожником», була не в тому, що молодь зрозуміла «несерйозність» віри в Бога, а в тискові, який чинила ідеологія на усіх рівнях. Фактично це було «духовне рабство», коли власть імущіє батогом та пряником змушували людей жити та думати так, як вимагає господар. В тому і була одна з головних причин розвалу безбожної імперії: так як вона була штучною, трималася на примусові, страхові та насильстві, а не на переконаннях, при найменшому послаблені вона розсипалася як карткова хатина. «Безбожна п’ятирічка» ганебно провалилася…

І ще одне. Запам’яталася фраза: «Їхнє покоління скидало з храмів хрести та руйнувало храми; тепер вони дивуються, чому в нашому поколінні, їхніх дітях, немає нічого святого». Так що бур’ян на полі сучасного суспільства — це в значній мірі плоди безбожної п’ятирічки.

І таке враження, що ця п’ятирічка розтягнулася аж дотепер…



13 травня 2012 р.

Фейсбук как средство сведения счетов


Где-то неделю назад мне в друзья на Фейсбуке попросился пастор одной из церквей США. Я сначала чуть удивился, так как знаю эту церковь и пастора как умеренного консерватора, который не особо жалует увлечения подобными вещами. Но все же бывает.

Несколько дней спустя на своей стене этот пастор публикует сообщение, которое вызвало у меня недоумение. Во-первых, он открыто говорит о проблеме личного характера, о проблеме в семье, во-вторых, вопрос ставится в таком ракурсе, что обнажает личные недостатки и не делает чести самому себе. Я знаю этого человека, поэтому мне показалась странной эта запись.
Через несколько дней — новая запись, в которой открыто говорится уже о проблеме в церкви. Я даже пытался дать свой комментарий, но тут меня начали «терзать смутные сомнения». Что-то не вяжется во всем этом. Что-то не похоже, что этот служитель может так говорить. Да и большинство друзей на фейсбуке не из его круга. Я даже предпринял некоторые попытки узнать правду.

И вот сегодня читаю новые новости в этой мыльной опере. Два сообщения других людей на ленте служителя, о котором идет речь, ставят все на свои места.

«Предупреждение! Я знаю 100% что это не В.В., и хочу предупредить тебя — нельзя использовать чужые фото и информацию. Действия подобного рода закононаказуемые. Если вы не удалите эту страницу из интернета то ждите гостей из государства. В государства есть возможность узнать кто вы и где вы находитесь».

«Перестань заниматся глупостями используя чужое имя, если у тебя есть вопросы к В.В., то наберись смелости и поговори с ним лично, ты знаеш где его найти. А выдавать себя за В.В., не являясь им, это подло и закононаказуемо».

Вот так… Кто-то подло подставил человека, создав от его имени аккаунт с его фото, публикуя компрометирующие сообщения.

В общем то это не ново. Подставные акаунты — явление не такое уж и редкое. Но меня в этом случае поразили комментарии одного из «друзей». Он считает себя человеком высокодуховным, обличающим «сектанство» и «мертвую религию». В своем статусе прямо говорит: «Люди Божьи бегите от " Мертвая Религия" "Секта" "Вавилон, Блудница" так как бы вы бежали от ядовитой змеи». Так вот, комментируя сообщения «ложного» служителя в ложном акаунте, он делает это с нескрываемым злорадством, радуясь проблемам брата, используя далеко не духовные слова и высказывания. Он просто выливает ушат резкой критики на голову служителя, словно радуясь: «Ага, так вот до чего доводит «сектантская игра в церковь» (цитата его). Ни слова поддержки, ободрения. Наоборот, призыв к бунту: «Витек не переживай, все равно вам не долго осталось держать молодежь во мраке вашего невежества. Бог сегодня готовит и поднимает Своих мужей, которые покажут истенное лицо Бога и Церкви на земле. И тогда вавилону прийдется посторонится. Молодежь, игнорируйте их угрозы, ищите лица Бога и личного Богопознания».

Я хорошо знаю служителя, которого подставили. Не скажу, что во всем разделяю эго взгляды и методы служения. Но одно бесспорно: это действительно богобоязненный, честный и нелицемерный служитель. Церковь на фоне современных тенденций, возможно, неоправданно консервативная, но воистину живая, Божья, проповедующая трезвое библейское учение. Как в каждой церкви (даже самой прогрессивной) там есть недостатки, есть проблемы, есть нерешенные вопросы. Но это не повод для злорадства или подлого сведения счетов. Тем более для людей, называющих себя верующими…

И еще. Возвращаясь к этому горе-коментатору, хочется спросить его: «Но если ты считаешь себя таким духовным, правильным, имеющим личное общение с Богом и личное ведение Духом Святым, почему ты своим «просветленным» умом не увидел подставы? Почему не распознал обмана, а с ходу бросился в «праведный» бой с тенью?» Как-то не вяжется с образом, показывающим «истинное лицо Бога и Церкви на земле».

Больно, братья-христиане, больно. И — стыдно…

21 квітня 2012 р.

Велике закриття


17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів.

За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі.

Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття».

Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо Удав, намагаючись наочно показати суть своїх роздумів, кинув горіх угору і той упав мавпочці на голову. Мудрий Удав намагається пояснити: «Горіх упав за законом природи». Мавпа, чухаючи голову, заперечує: «Немає таких законів, щоб по голові бити». — «Є, і він каже, що все кинуте вгору, обов’язково впаде на вас». — «Це якийсь неправильний закон. Не потрібний нам такий закон. І звідки він взявся? » — «Був. З самого початку природи». Тут у дискусію вмішується папуга. Він авторитетно заявляє: «Ні, спочатку його не було. А потім його відкрив один мудрий чоловік. Одного разу цьому розумнику впало на голову яблуко — і він відразу і відкрив цей закон». І тут у Мавпи з’являється геніальна думка: «Відкрив? А чи не можна його якось закрити? Якщо воно відкривається, то і повинне закриватися!» Усі зосереджено думають над великою головоломкою: як то цей закон закрити, щоб більше по голові горіхами не било. Логіка проста: потрібно зробити все навпаки — якщо горіх впав на голову, то треба його кинути Удавові на хвіст, і тоді закон «закриється». Що і було без вагань зроблено. Горіх кидають з пальми на хвіст Удаву, який спочатку ойкає від болю, але згодом радісно вигукує з усіма на честь «великого закриття»...

15 квітня 2012 р.

Ранок


І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5) 
І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2)

Над Всесвітом стояла ніч. 
Густа, тиха, спокійна. 
Бо не було нічого, 
що могло б порушити її одвічне мовчання. 
Та й Всесвіту, власне, не було. 
Була лише безодня. 
І Дух Того, 
Хто не має ані початку, ані кінця, 
ширяв над нею.

І одного разу Він промовив Слово. 
Перше слово серед ночі. 
І ніч, зіщулившись, 
відійшла далеко в глибини Космосу. 
Творець із гордістю та задоволенням 
дивився на плід Своїх рук. 
І назвав це небом та землею. 
І ночі вже не було. 
Був ранок — день перший...

А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне. 
Вони насамкінець народили 
останній шедевр Творця — 
того, кого Єгова поставив господарем 
на Своїй землі.



І знову був на цій землі вечір, 
коли Людина посягнула на власність Творця. 
І знову настала ніч. 

13 квітня 2012 р.

"Він помирав..." Поетичні роздуми на непоетичну тему


* * *
Він помирав.
              Один.
                            Стражденний.
                                          Збитий.
Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч.
Йому б ще жити, жити, й жити!
Йому б ще ряст топтати босоніж.

Йому б нести ще факели надії:
Он скільки ще зболілих та калік.
Ще у скількох душа без світла скніє.
Який же Він був добрий чоловік!

Та Він вмирав.
                            Один.
                                          Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.

9 квітня 2012 р.

Думати боляче



«Думати не боляче, вірити не страшно»
Кредо журналу «CREDO»

Думати боляче!

Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.

Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.

Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.

Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть — самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати.

Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхофера, Мартіна Німьоллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга, Олександра Солженіцина. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, КДБ, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».

Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який тим не менш реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.

Думати боляче. Бо — тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькути. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки.

Боляче…

Але не думати — страшно. Бо — тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. Із мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.

Не думати страшно. Бо — тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.

Не думати страшно. Бо — це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому я обираю — думати.

4 квітня 2012 р.

Волинський апостол. Життя та служіння Лукаша Столярчука


…Пригадую прочитаний десь випадок про те, як один зі служителів «Армії спасіння», завітавши в центральний офіс цієї всесвітньої місіонерської організації, зауважив на стіні портрет засновника «Армії» Вільяма Бутса. Хтось із працівників офісу через деякий час зайшов у кімнату і побачив, як відвідувач зі сльозами в очах стояв на колінах і, піднявши руки вгору, просив: «Господи! Зроби це ще раз! Господи! Зроби це ще раз!»


Ці слова не раз приходили мені на пам’ять, коли я працював над підготовкою матеріалу про волинського місіонера Лукаша Столярчука. Іноді, слухаючи спогади очевидців про цього служителя, мені здавалося, що це людина з легенди. Дух Святий так діяв через життя та служіння Свого слуги, що мимоволі хотілося вигукнути: «Господи! Зроби це ще раз!»



Приблизно в центрі сучасної Волинської області, недалеко від Ковеля, розкинулося село Підріжжя. Звичайне село, яких тисячі на Поліссі. Але Господь чомусь звернув увагу саме на нього. І воно стало центром пробудження, вогонь якого відчувається досі. І на фоні того пробудження виділяється постать простого підрізького селянина, якого вибрав Дух Святий, щоб через нього проявити Свою силу.

Духовне пробудження у Підріжжі розпочалося приблизно на початку 20-х років. Про цей період мало що відомо, лише те, що першими євангельськими християнами були баптисти, які увірували через невідомого книгоношу, який приносив євангельські книги та брошури. Старші віруючі називають імена Главацького (або, як казали в селі, Капичка) та Василя Столярчука. Їх було дуже мало, лише декілька чоловік. П’ятидесятницьке пробудження розпочалося десь у 1924 році (точної дати, на жаль, не встановлено). Це нове для Волині вчення приніс у село відомий волинський місіонер Іван Зуб-Золотарьов із села Човниця, де був пресвітером. По селах його називали по-простому — Іванька. І от одного разу цей Іванька прийшов у Підріжжя, щоб провести тут своє зібрання. Першої неділі воно відбулося у баптистів, в тій хаті, де вони збиралися на богослужіння. Але оскільки Зуб-Золотарьов проповідував про духовне хрещення з ознакою інших мов, то йому заборонили такі проповіді. Тому наступної неділі він просто пішов по селу і у кожного господаря просив дозволу провести в його хаті зібрання. Першим, хто дозволив зробити богослужіння у себе вдома, був Корець Борис (хоча він так і не покаявся).

Ось так розпочалися регулярні п’ятидесятницькі богослужіння у Підріжжі. І з перших днів тут почалося велике пробудження. Першими новонаверненими стали Меланія Дерев’янчук, Василь Антончик, Гуліян Антончик, Іван Кушніренко і брати Столярчуки — Лукаш та Василь.

Віруючі села Підріжжя прямують до річки для звершення водного хрещення

Лукаш Минович Столярчук народився у 1902 році в селі Підріжжя у селянській родині. Він та його молодший брат Василь були чи не єдиними людьми на селі, що знали грамоту — мали, як тоді казали, «по три-чотири класи». Лукаша Бог одного з перших хрестив Духом Святим, і той одразу ж активно включився у духовну працю. Він і став першим пресвітером новоутвореної церкви.

1 квітня 2012 р.

Соломонове кохання




«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні»
1 Книга царів 11:3

Ось стукіт в двері. Євнух на порозі.
І довгождано-трепетне: «Пора!»
Від щастя ворухнутися не в змозі,
І почуттів несказаних гора.

Цар Соломон запрошує на ложе!
Вона — кохана мудрого царя!
Чи правда це? Чи помиляюсь, може,
І мрія — вже не мрія, а мара?

Чи й справді щастя там її чекає?
Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»?
Яка наївна: він їх сотні має,
Його любов — бурхлива течія.

…Ця черга і принизливе чекання,
Це виглядання з-за чиїхось спин…
Яке ж мізерне все-таки кохання,
Поділене на тисячі частин!

Ця посмішка натягнуто-нещира,
І цей тактовно здавлений привіт…
Я так давно та гаряче любила!
А ти коханню встановив ліміт.

Ти завтра іншій будеш говорити
Ті ж самі фрази.
Той же буде сміх…
А я…
          А ми…
                    Ми будемо, як діти,
В коштовних клітках вдавано радіти
Коханню, що поділене на всіх…

Просто гарна світлина


З альбому "Польова мавка"

26 березня 2012 р.

Історія, яка нічого не навчає


Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить. Афоризм
Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Євангелія вiд Луки, 13:4,5



У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

22 березня 2012 р.

Вийшов з друку "Благовісник" 1,2012. Цього разу двомовний. І оновлений


Редакторська стаття журналу "Благовісник"




У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити.

Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.

20 березня 2012 р.

Коли я не розумію Бога


Вчора нашу родину спіткало велике горе: загинув 31-річний чоловік моєї двоюрідної сестри. Загинув, безглуздо і страшно - пішов на зимову (в березні, при температурі 15 тепла!) рибалку, весняний лід не витримав, він опинився у крижаній воді. Товариш, який залишився на березі, чим міг допомагав йому, але все марно...



Увечері, приїхавши до вбитої горем дружини та батьків, ми чим могли потішали їх. І в ході розмови, мій батько з висоти літ та життєвого досвіду, через сльози давав поради:"Моліться, діти! Завжди моліться! Просіть в Бога захисту та допомоги скрізь: в дорогу, на роботу, на будь-яку справу. Ми, батьки, завжди молимося за всіх дітей та внуків, знаючи, що вони не завжди дотримуються цього правила..."

Що ж, заперечити тут нема чим. Батьки, дійсно,  праві. Без молитви не повинно бути жодного кроку. Але!!! Але часто є моменти, які не вкладаються у рамки, на перший погляд, простої істини: "Помолився - Бог допоміг". Дружина загиблого сказала: "Буквально за хвилин 10-15 до трагедії я з ним ще говорила по телефону. Він сказав, що кльову немає, збираються додому. Каже, поснідали на березі, помолилися, залишилося лише снасті забрати з льоду”. Не вдалося... Ще довго Віталій борсався, ламаючи кригу, проплив метрів 5-6, до берега залишилося якихось 4-5 метрів - і не доплив... Мені згадуються численні випадки, коли віруючі люди щиро молилися перед дорогою чи якоюсь іншою справою - і потрапляли у трагедію. Згадався випадок кількарічної давнини, коли група людей на машині їхала з молитовного зібрання - і всі загинули при зіткненні з поїздом...

Дії Бога які я не розумію. Відповіді Бога, які не вкладаються в звичну духовну схему. Випадки, які, здавалося б, суперечать Божим обітницям. Саме таким є наше життя. Але це не причина розчаровуватися в Бозі. Не причина зрікатися Бога. І коли мене мучать запитання, які свого часу мучили Івана Хрестителя: "Чи Ти Той...", мене зміцняє відповідь Ісуса: "Блаженний, хто спокуси про Мене не матиме". Ісуса, який свого часу з болем та мукою гукав у зачинене небо: "Боже Мій Боже, чого Ти Мене залишив?.."

17 березня 2012 р.

"Бурановская бомба"


Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья.



Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Возможно, это немного некорректное сравнение, но мне, почему-то, подумалось именно так. И поучится у бабушек не мешало бы некоторым служителям. Они «взяли» зрителей не экстравагантными нарядами, эпатажем и цинизмом, что нынче в моде, не связями с вершителями судеб в шоу-бизнесе, не нетрадиционной ориентацией, а каким-то особым секретом, с душой и любовью передаваемым из поколения в поколение через народные песне, наряды и обычаи. Они доказали, что народные песни вечны, но способны к адаптации, изменению. Недаром один из интернет-коментаторов написал: «Россия в этом году выбирала душой, а не расчетом».

Во-вторых, успех коллектива еще в том, что современный зритель, которого круглосуточно пичкают духовным низкосортным суррогатом и помоями через телевидение, радио, интернет и плеера, устал от этой искусственной пищи. И выступ «Бабушек» для него как глоток свежего воздуха среди удушливых испарений поп-культуры. Людей не обманешь, они чувствуют фальшь и при удобном случае выбирают более художественное, более духовное, более эстетичное.

И наконец, меня поразила одна из главных целей, которые «Бабушки» ставят перед собой, выступая на публике. Это не слава, не популярность, не деньги. Без сомнения, все это обрушилось на удмурдских крестьянок, но оно лишь инструмент для достижения ихней давней высокой мечты: построить в селе церковь. Верю, это им удастся. Не без того, что многие нагреют на необычных исполнителях  руки, у многих пополнеют карманы, но для бабушек это не будет иметь особого значения: они не просто поют, не просто развлекают, не просто участвуют в «борьбе без правил» за высшую награду шоу-бизнеса.

Они строят храм.

А поэтому, независимо от результатов Евровидения, они уже победили.

Фотопроповідь. Фотографія надії



Можна по-різному ставитися до цього фото: як до сентиментальної наївності фотомоделі, підприємницької знахідки вуличного фотографа чи просто як до «прикольної» картинки (саме під такою рубрикою здебільшого подається ця світлина в інтернеті). А втім, це фото, зроблене кореспондентом Ассошіейтед Пресс Майклом Нешем у далекому 1946 році в зруйнованій війною Варшаві, стало класикою. Він зафіксував не просто вуличну сценку, яка спершу може здатися банальною чи викликати посмішку, це символ надій людей, які пережили страхіття Другої світової.



Так, це дійсно виглядає якось по-дитячому: на примітивний каркас натягнуто дешеве полотнище з непретензійним пейзажем, який аж ніяк не вписується в загальний фон навколишніх руїн і навіть пори року. Невідомо, наскільки щиро посміхається жінка, що позує, але у цій посмішці є щось набагато значиміше, аніж фотогенічний вираз обличчя. У ній, незважаючи на всі ознаки повоєнного часу, — надія на краще, надія на те, що отой настрій, зображений на потріпаному вітром полотнищі, колись стане реальністю. Війна з її жахами позаду, попереду — не менш важкі роки відбудови, але без віри та оптимізму цей шлях пройти було б дуже важко. Тому вона посміхається: ми вижили, ми відбудуємо, ми житимемо краще.

10 березня 2012 р.

Відеорозповідь про віруючих села Карпилівки


Прекрасне свідчення про практичне життя віруючих.
Це найкраща, найдієвіша проповідь Євангелії.
Дивіться відеорепортаж про життя віруючих села Карпилівки, де пастором Володимир БРИЧКА




Завтра планую бути у цій церкві.

8 березня 2012 р.

Круглий стіл на тему гендерної політики та ЮЮ


6 березня 2012 р. у м. Рівному відбувся круглий стіл присвячений проблемам гендерної політики та ювенальної юстиції. У конференц-залі приміщення обласної ради зібралися представники органів влади, прокуратури, громадські діячі, служителі церков різних конфесій, а також фахівці в галузі медицини, психології, педагогіки, юриспруденції тощо. Приводом для проведення круглого столу стало занепокоєння поступовим впровадженням в українське суспільство в процесі євроінтеграції явищ, що суперечать християнським цінностям і призводять до моральної деградації населення. Ініціаторами засідання були голова постійної комісії обласної ради з питань науки, освіти, культури та духовності Світлана Левицька, доктор педагогічних наук, професор Національного університету «Острозька академія» Василь Жуковський та президент Міжнародного Відкритого університету ім. В. Марцинковського Олександр Калабський.



Засідання круглого столу почала Світлана Левицька, привітавши усіх учасників і подякувавши за небайдужість до даної проблеми, адже багато з них подолали велику відстань, приїхавши з інших областей.

3 березня 2012 р.

Фотопроповідь. Язик в лещатах

Ні, це не фото з камери тортур і не ілюстрація розповідей про жахи Середньовіччя. Ці фотографії використовуються у рекламі салонів пірсінгу — нової моди, яка охопила сучасну молодь (і не тільки). І ці симпатичні дівчата підставляють свої язики під страшні залізні щипці цілком добровільно, ба, навіть за це платять. І не тільки язики: проколюють навіть таке, що й не здогадаєшся, що його можна проколоти, нашпиговують такими речами, що й не подумав би, вбивають у голову справжнісінькі цвяхи, підвішують до вух мало не авоськи з продуктами. А кільце в носі чи пупкові — річ буденна…







І — мимоволі згадалися слова апостола Якова, який сказав, що «ніхто із людей язика не може вгамувати, — він зло безупинне, він повний отрути смертельної!» (3:8). Що правда, то правда: як його не проколюй, що не вставляй у нього, все одно служить злу та гріху. От тільки не можу зрозуміти, для чого вставляти в рот різні залізяки: і розмовляти та їсти незручно, і ніхто не бачить, хіба що з висолопленим язиком, як деякі тварини, бігати. Але що б там з цим язиком не робили, він ще більше продовжує слугувати злу, безсоромності та нарузі над Божим творивом.

І — згадалася інша історія, яка сталася в далекому 16 столітті.

…Період з 1531 до 1578 в Нідерландах не був мирним. Сотні християн-протестантів загинули від рук інквізиції лише за те, що вірували так, як говорить Священне Писання. І серед них — молодий Ганс Брет. Він працював у пекарні м. Антверпена. Сім’я росла без батька, тому на молоді плечі юнака випало заробляти на кусок хліба. Він був щирим християнином, ходив до протестантської церкви, де навчав тих, хто навернувся, готуючи їх до хрещення.

Але сталося так, що католицька церква дізналася про нього. Ганса арештували, кинули в тюрму, де піддали тортурам, щоб той відрікся від «єретичної» віри. Але молодий християнин залишився вірним своєму Спасителю, тому його засудили до спалення. У суботу 4 січня 1577 р. в підземелля прийшов кат і змусив юнака висунути язика. Він затис цей чутливий орган у залізні лещата, тісно їх закріпивши. Потім розпеченим залізом припік кінець язика, щоб він розпух і не вислизнув з лещат: влада боялася, що під час страти стійкий християнин виголосить проповідь. Ганса відвезли на ринкову площу, прикували ланцюгами до стовпа і спалили живцем…

На страту дивився інший Ганс, Ганс де Рієс, пастор і друг Брета. Коли багаття згасло, він знайшов у попелі залізні лещата і залишив їх на пам’ять. Пізніше женився на матері Ганса, а лещата передавалися з покоління в покоління як зразок стійкості та мужності справжнього християнина. Вороги боялися Гансового язика, але він ще й досі, незважаючи на лещата та час, проповідує істинну віру в Бога…

Я згадував історію Ганса і думав: «А про що ж проповідують проколоті язики, вуха, носи, брови, животи сучасної молоді?»

28 лютого 2012 р.

Оновлення поетичного сайту

Скоро 8 березня.По різному можна ставитися до цього свята: для одних це справді свято весни та жіночності, для інших - згадка про комунізм та Клару Цеткін. Але факт залишається фактом: цей день в усіх на вустах. Тому до цієї дати оновив на поетичному сайті відповідні рубрики.



* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.

Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.

Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.

Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.

24 лютого 2012 р.

День захисника


Свято 23 лютого (називайте його як хочете: день радянської армії, день захисника Вітчизни, чи ще якось) не святкую. Не тому, що не служив чи категорично проти військової служби. Служив і ще й досі згадую ці роки як хорошу життєву та духовну школу, згадую друзів, командирів, армійські епізоди. Не святкую, бо для мене цей день асоціюється з радянсько-атеїстичною ідеологією, у якій не було місця для моєї віри та особистої самореалізації. Але це вже інша тема…

Пишу ці рядки тому, що прочитав цікаву думку з приводу цього свята мого хорошого товариша та однодумця Миколи Синюка. Не коментую, бо, власне, коментарі тут зайві.

Кого будемо захищати?


Території, ворота, межі, гаманці, сумління, честь, порядність, гідність, вождів, ідеї…???


Захисти себе — від ліні, егоїзму, байдужості, невірства, депресії, песимізму.


Захисти дружину — від зневіри в тобі…


Захисти дітей — від «немає часу», «відчепіться, я день відпахав», «як ви мені в’їлися», «подивіться мультик», «я сто разів тобі товкмачу», «завтра»…


Захистимо народ свій, стомлений і обманутий — щирою молитвою до Вождя військ Небесних.На жаль, таких захисників сьогодні не багато. 


Бо ж святкувати легше, ніж захищати.

21 лютого 2012 р.

«Прощення звільнило мене від ненависті»




Це фото знайоме мені ще зі шкільної лави. Радянська ідеологія вміло маніпулювала свідомістю громадян, використовуючи все на свою користь. Для мене ця чорно-біла світлина була символом болю, страждань та принижень в’єтнамського народу та безсердечності американського загарбництва та військової злочинності (що, в принципі, й було насправді).

Але ця історія, виявляється, має й зворотній бік. Лише нещодавно, дякуючи всезнаючому інтернету, я дізнався про всю історію знаменитого знімка.


20 лютого 2012 р.

«Бережи честь змолоду»


8 лютого російська громадськість відзначала трагічний ювілей — 175 років тому на дуелі був смертельно поранений Олександр Пушкін. З цієї нагоди челябінські педагоги в гімназіях провели цікавий експеримент. Старшокласників запитали, що вони думають про дуель як спосіб захисту своєї честі та честі жінки. Результат виявився невтішним…

Що таке дуель, з якої причини її проводили — про це гімназистам пояснили детально, підкресливши, що ключовим поняттям, яке характеризувало причини дуелі, завжди був захист честі. І що ж? Жоден із опитуваних у своїх роздумах не згадав ні про честь, ні про гідність. Старшокласники щиро дивувалися з такого вирішення конфліктних ситуацій, пропонуючи свої варіанти. Чоловіча половина пропонувала заплатити гроші, «щоб більше не ліз», «провчити» за допомогою друзів, пожалітися «кому слід», обмовити кривдника чи підстроїти йому якусь халепу. Були такі думки, що сама дуель — елементарне безглуздя, в житті головним є виживання. Хлопці не могли втямити, для чого так ризикувати життям заради жінки, коли сьогодні можна любити одну, завтра — іншу.

Аналіз відповідей привів учителів до невтішних висновків. «Наше суспільство дійшло до того, що головним у житті стало виживання, а моральні цінності здаються людям непотрібними і навіть небезпечними. А ще для нашої молоді не існує життя без гаманця і немає вибору між життям та гаманцем. Є тільки розуміння того, що життя — це і є гаманець».

«Гаджетне» християнство


Історія, з якої розпочну, можливо й вигадана, але подібна ситуація може трапитися нині в будь-якому магазинні електронної техніки. Покупець звертається до продавця:



— Скажіть, який із цих двох фотоапаратів кращий?

— Ну… їх не можна порівняти, бо перший це МР3-плеєр, а другий — мобільний телефон…

Жарти жартами, але насправді сучасні пристрої обросли такою кількістю додаткових функцій, що іноді важко сказати, як правильно називається та чи інша річ. Для них навіть термін спеціальний придумали — гаджети (букв. — пристосування). Так називаються оригінальні, нестандартні пристрої чи речі, які, окрім головної функції, мають декілька додаткових, або ці функції замасковані під щось. Найбільш відомими та розповсюдженими гаджетами є мобільний телефон, кишеньковий комп’ютер, авторучка з фотоапаратом тощо. Якщо раніше гаджетами користувалися переважно спецслужби, то тепер — більшість простих людей.

Чим вимірюєтсья радість


Радість буває різною. Щирою. Нещирою. Штучною. Лукавою. Вдаваною. Злорадною. А от, чи може радість бути невидимою? Коли, скажімо, я маю повні груди радості, але її ніхто не бачить? Саме такою радістю пишаються деякі побожні, похмурі на вигляд християни, які люблять цитувати біблійну фразу «Праведний ледь посміхнеться» (правда, варто зауважити, що в канонічній Біблії таких слів немає, вони написані в Премудростях Сираха).



А, взагалі, як визначити, чи має людина радість, чи ні? Чим її виміряти, оту невидиму радість?

Знеструмлене християнство

Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…



З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні завмерло…

19 лютого 2012 р.

Маразм творчості чи творчість маразму?, або, Бог, Який дає по благодаті


Чому?!!

Ну чому бездарність така плодюча, безцеремонна та вперта? Ну чому церкви, віруючі спонсорують, купляють, розповсюджують та використовують оту бездарність та відвертий маразм? Я вважаю блюзнірством та богозневагою вплітати у той брєд сивої кобили слова про те, що пісенька, яку подаю нижче, «дарунок неба Від небесного Отця». Покайтеся, Бог такого дарувати не може! Він не опускається до рівня словоблудія та елементарного словесного недбальства.



Ці віршики я взяв з чергової збірки одного «християнського» автора (вибачте, але слово християнського я беру в лапки), члена (!) Спілки (!) християнських (!) письменників України (!!!). Мені соромно за таку спілку, і тричі соромно, що я теж член цієї спілки. Мені соромно, що я християнин і тому маю якесь відношення до отих «християнських віршів».

Зебри, узори та віра в Бога


В одному науково-популярному фільмі почув цікавий факт. Коли в зебри народжується дитинча, мати перші півгодини-годину намагається захистити його від інших зебр в табуні. Виявляється, коли в перші хвилини життя мале не запам’ятає узору на тілі матері, воно в майбутньому не зможе її впізнати серед суцільного мережива тіл в кучі-малій, а, отже, приречене на смерть. Тому перша година життя тут вирішальна.



Щось подібне, на мою думку, відбувається і духовному житті. Я помітив, що оточення в перші дні нового духовного життя в Бозі вирішальні для новонаверненого. Я ніколи серйозно не аналізував цього, але прості спостереження вказують на те, що перші місяці перебування в тій чи іншій церкві, перші друзі, служителі, проповідники, прочитані книги чи християнські телепередачі в той період, визначають яким цей християнин буде в майбутньому, в яку церкву ходитиме, яких поглядів дотримуватиметься і якими стереотипами думатиме. В більшості випадків така людина залишається в тій церкві (конфесії), в яку ходила перші півроку-рік, знаходиться під впливом і прихильником того вчення (проповідників), які почула першими. Це й зрозуміло, адже перші враження найсильніші, вони так закарбовуються у свідомості, що залишають відбиток на все життя, навіть якщо вони й хибні.

Іншими словами: скажи мені де і з ким ти провів перших півроку свого духовного життя, і я скажу, хто ти.

З одного боку це добре, особливо коли новонавернений попадає в хороше, правильне з біблійної точки зору, оточення. Він, як губка, втягує в себе інформацію, що стає фундаментом його віри, а перші враження завжди найживучіші. З другого боку — погано, бо в майбутньому оті, закарбовані у підсвідомості «узори зебри», не дозволяють вийти християнину із зачарованого кола стереотипів, традицій, вподобань чи елементарного сектантства. А навіть, якщо хто й виходить, то все-одно, як не крути, період духовного дитинства в тій чи іншій ситуації, тим чи іншим чином дає про себе знати.

А як вважаєте ви?

Кентавр Содому

Апостол Петро згадує праведного Лота як «змученого поводженням розпусних людей», який «день-у-день мучив свою праведну душу, бача¬чи й чуючи вчинки безбожні» (2 Пет. 2:7). Справді, не позаздриш становищу, в якому опинився цей чоловік. Будучи праведником, дуже важко кожен день спостерігати гріх та розпусту, що оточують тебе. А втім, чи не він сам вибрав Содом місцем свого проживання? Чи не добровільно помістив себе у це розпусне місто? Мені здається, що в Лота була ще одна додаткова мука, яка завдавала сердечного болю не менше, аніж содомський гріх. Він мучився, роздираючись між принадою «наводненої околиці Йорданської», яка була «як Господній садок», та служінням Богові.



...Є у грецькій міфології легендарна істота: кентавр — напівлюдина-напівкінь. Ця химера поєднує у собі риси двох істот, що в принципі неприродно. Чимось Лот нагадує отого кентавра, намагаючись поєднати в собі істинну духовність з прибутковим становищем громадянина Содому. Коли ангели прийшли в це місто, Лот «сидів у брамі содомській», що свідчило про те, що він був одним із почесних людей тієї околиці. Він досягнув досить високого становища, однак коли відмовився від участі в злих вчинках спів¬громадян, мало не загинув від рук тих, з ким кілька годин тому «сидів у брамі». О, як мучив Лота отой стан кентавра, коли хочеться мати прибуток, добре жити, бути при владі — і залишитися праведним. Він вже ніби досягнув певної висоти, але добре розумів, що це, ой, як ненадійно, бо ж для того, щоб втриматися там, потрібно бути таким як всі. Але з другого боку, страх Божий тримає його на віддалі від гріха. І розривається Лот, і «мучиться у праведній душі»...

Часто ми кажемо, що нам важко живеться у цьому гріховному світі. А може ця «важкість» через те, що в нас ніяк не виходить поєднати принади світу з біблійними принципами? Той, хто не має страху Божого, не буде мучитися, він швидко піде на компроміс зі світом, з власною совістю і навіть Словом Божим це підтвердить. А от ті, в чиїх душах ще є паростки справжньої духовно¬сті, так незатишно почувають себе на содомських протягах. І врешті-решт втрачають і перше, і друге, як це сталося з Лотом. Він спас лише свою душу, залишивши в Содомі і добро, і повагу, і найкращі роки життя. Як головня з вогню.

Христос сказав, що «блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть». Велика нагорода чекає на таких людей. Але важко назвати блаженними «християнських кен¬тав¬рів» і їхні муки. Ці муки не принесуть нагороди ні у вічності, ні на землі. Марні страждання заради марної мети...