Думати боляче

«Думати не боляче, вірити не страшно»

Кредо журналу «CREDO»

Думати боляче!

Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.

Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.

Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.

Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть — самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати.

Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхофера, Мартіна Німьоллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга, Олександра Солженіцина. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, КДБ, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».

Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який тим не менш реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.

Думати боляче. Бо — тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькути. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки.

Боляче…

Але не думати — страшно. Бо — тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. Із мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.

Не думати страшно. Бо — тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.

Не думати страшно. Бо — це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому я обираю — думати.