На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить.  Афоризм Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!  Євангелія вiд Луки, 13:4,5 У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

З альбому "Весняні замальовки"  

Редакторська стаття журналу "Благовісник" У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити. Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.

Вчора нашу родину спіткало велике горе: загинув 31-річний чоловік моєї двоюрідної сестри. Загинув, безглуздо і страшно - пішов на зимову (в березні, при температурі 15 тепла!) рибалку, весняний лід не витримав, він опинився у крижаній воді. Товариш, який залишився на березі, чим міг допомагав йому, але все марно... Увечері, приїхавши до вбитої горем дружини та батьків, ми чим могли потішали їх. І в ході розмови, мій батько з висоти літ та життєвого досвіду, через сльози давав поради:"Моліться, діти! Завжди моліться! Просіть в Бога захисту та допомоги скрізь: в дорогу, на роботу, на будь-яку справу. Ми, батьки, завжди молимося за всіх дітей та внуків, знаючи, що вони не завжди дотримуються цього правила..." Що ж, заперечити тут нема чим. Батьки, дійсно,  праві. Без молитви не повинно бути жодного кроку. Але!!! Але часто є моменти, які не вкладаються у рамки, на перший погляд, простої істини: "Помолився - Бог допоміг". Дружина загиблого сказала: "Буквально...

Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья. Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Во...

Можна по-різному ставитися до цього фото: як до сентиментальної наївності фотомоделі, підприємницької знахідки вуличного фотографа чи просто як до «прикольної» картинки (саме під такою рубрикою здебільшого подається ця світлина в інтернеті). А втім, це фото, зроблене кореспондентом Ассошіейтед Пресс Майклом Нешем у далекому 1946 році в зруйнованій війною Варшаві, стало класикою. Він зафіксував не просто вуличну сценку, яка спершу може здатися банальною чи викликати посмішку, це символ надій людей, які пережили страхіття Другої світової. Так, це дійсно виглядає якось по-дитячому: на примітивний каркас натягнуто дешеве полотнище з непретензійним пейзажем, який аж ніяк не вписується в загальний фон навколишніх руїн і навіть пори року. Невідомо, наскільки щиро посміхається жінка, що позує, але у цій посмішці є щось набагато значиміше, аніж фотогенічний вираз обличчя. У ній, незважаючи на всі ознаки повоєнного часу, — надія на краще, надія на те, що отой настрій, зображений на потріпа...

Прекрасне свідчення про практичне життя віруючих. Це найкраща, найдієвіша проповідь Євангелії. Дивіться відеорепортаж про життя віруючих села Карпилівки, де пастором Володимир БРИЧКА Завтра планую бути у цій церкві.

6 березня 2012 р. у м. Рівному відбувся круглий стіл присвячений проблемам гендерної політики та ювенальної юстиції. У конференц-залі приміщення обласної ради зібралися представники органів влади, прокуратури, громадські діячі, служителі церков різних конфесій, а також фахівці в галузі медицини, психології, педагогіки, юриспруденції тощо. Приводом для проведення круглого столу стало занепокоєння поступовим впровадженням в українське суспільство в процесі євроінтеграції явищ, що суперечать християнським цінностям і призводять до моральної деградації населення. Ініціаторами засідання були голова постійної комісії обласної ради з питань науки, освіти, культури та духовності Світлана Левицька, доктор педагогічних наук, професор Національного університету «Острозька академія» Василь Жуковський та президент Міжнародного Відкритого університету ім. В. Марцинковського Олександр Калабський. Засідання круглого столу почала Світлана Левицька, привітавши усіх учасників і подякувавши за небай...

Ні, це не фото з камери тортур і не ілюстрація розповідей про жахи Середньовіччя. Ці фотографії використовуються у рекламі салонів пірсінгу — нової моди, яка охопила сучасну молодь (і не тільки). І ці симпатичні дівчата підставляють свої язики під страшні залізні щипці цілком добровільно, ба, навіть за це платять. І не тільки язики: проколюють навіть таке, що й не здогадаєшся, що його можна проколоти, нашпиговують такими речами, що й не подумав би, вбивають у голову справжнісінькі цвяхи, підвішують до вух мало не авоськи з продуктами. А кільце в носі чи пупкові — річ буденна… І — мимоволі згадалися слова апостола Якова, який сказав, що «ніхто із людей язика не може вгамувати, — він зло безупинне, він повний отрути смертельної!» (3:8). Що правда, то правда: як його не проколюй, що не вставляй у нього, все одно служить злу та гріху. От тільки не можу зрозуміти, для чого вставляти в рот різні залізяки: і розмовляти та їсти незручно, і ніхто не бачить, хіба що з висолопленим яз...