Загальна кількість переглядів сторінки

26 березня 2012 р.

Історія, яка нічого не навчає


Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить. Афоризм
Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Євангелія вiд Луки, 13:4,5



У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

22 березня 2012 р.

Вийшов з друку "Благовісник" 1,2012. Цього разу двомовний. І оновлений


Редакторська стаття журналу "Благовісник"




У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити.

Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.

20 березня 2012 р.

Коли я не розумію Бога


Вчора нашу родину спіткало велике горе: загинув 31-річний чоловік моєї двоюрідної сестри. Загинув, безглуздо і страшно - пішов на зимову (в березні, при температурі 15 тепла!) рибалку, весняний лід не витримав, він опинився у крижаній воді. Товариш, який залишився на березі, чим міг допомагав йому, але все марно...



Увечері, приїхавши до вбитої горем дружини та батьків, ми чим могли потішали їх. І в ході розмови, мій батько з висоти літ та життєвого досвіду, через сльози давав поради:"Моліться, діти! Завжди моліться! Просіть в Бога захисту та допомоги скрізь: в дорогу, на роботу, на будь-яку справу. Ми, батьки, завжди молимося за всіх дітей та внуків, знаючи, що вони не завжди дотримуються цього правила..."

Що ж, заперечити тут нема чим. Батьки, дійсно,  праві. Без молитви не повинно бути жодного кроку. Але!!! Але часто є моменти, які не вкладаються у рамки, на перший погляд, простої істини: "Помолився - Бог допоміг". Дружина загиблого сказала: "Буквально за хвилин 10-15 до трагедії я з ним ще говорила по телефону. Він сказав, що кльову немає, збираються додому. Каже, поснідали на березі, помолилися, залишилося лише снасті забрати з льоду”. Не вдалося... Ще довго Віталій борсався, ламаючи кригу, проплив метрів 5-6, до берега залишилося якихось 4-5 метрів - і не доплив... Мені згадуються численні випадки, коли віруючі люди щиро молилися перед дорогою чи якоюсь іншою справою - і потрапляли у трагедію. Згадався випадок кількарічної давнини, коли група людей на машині їхала з молитовного зібрання - і всі загинули при зіткненні з поїздом...

Дії Бога які я не розумію. Відповіді Бога, які не вкладаються в звичну духовну схему. Випадки, які, здавалося б, суперечать Божим обітницям. Саме таким є наше життя. Але це не причина розчаровуватися в Бозі. Не причина зрікатися Бога. І коли мене мучать запитання, які свого часу мучили Івана Хрестителя: "Чи Ти Той...", мене зміцняє відповідь Ісуса: "Блаженний, хто спокуси про Мене не матиме". Ісуса, який свого часу з болем та мукою гукав у зачинене небо: "Боже Мій Боже, чого Ти Мене залишив?.."

17 березня 2012 р.

"Бурановская бомба"


Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья.



Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Возможно, это немного некорректное сравнение, но мне, почему-то, подумалось именно так. И поучится у бабушек не мешало бы некоторым служителям. Они «взяли» зрителей не экстравагантными нарядами, эпатажем и цинизмом, что нынче в моде, не связями с вершителями судеб в шоу-бизнесе, не нетрадиционной ориентацией, а каким-то особым секретом, с душой и любовью передаваемым из поколения в поколение через народные песне, наряды и обычаи. Они доказали, что народные песни вечны, но способны к адаптации, изменению. Недаром один из интернет-коментаторов написал: «Россия в этом году выбирала душой, а не расчетом».

Во-вторых, успех коллектива еще в том, что современный зритель, которого круглосуточно пичкают духовным низкосортным суррогатом и помоями через телевидение, радио, интернет и плеера, устал от этой искусственной пищи. И выступ «Бабушек» для него как глоток свежего воздуха среди удушливых испарений поп-культуры. Людей не обманешь, они чувствуют фальшь и при удобном случае выбирают более художественное, более духовное, более эстетичное.

И наконец, меня поразила одна из главных целей, которые «Бабушки» ставят перед собой, выступая на публике. Это не слава, не популярность, не деньги. Без сомнения, все это обрушилось на удмурдских крестьянок, но оно лишь инструмент для достижения ихней давней высокой мечты: построить в селе церковь. Верю, это им удастся. Не без того, что многие нагреют на необычных исполнителях  руки, у многих пополнеют карманы, но для бабушек это не будет иметь особого значения: они не просто поют, не просто развлекают, не просто участвуют в «борьбе без правил» за высшую награду шоу-бизнеса.

Они строят храм.

А поэтому, независимо от результатов Евровидения, они уже победили.

Фотопроповідь. Фотографія надії



Можна по-різному ставитися до цього фото: як до сентиментальної наївності фотомоделі, підприємницької знахідки вуличного фотографа чи просто як до «прикольної» картинки (саме під такою рубрикою здебільшого подається ця світлина в інтернеті). А втім, це фото, зроблене кореспондентом Ассошіейтед Пресс Майклом Нешем у далекому 1946 році в зруйнованій війною Варшаві, стало класикою. Він зафіксував не просто вуличну сценку, яка спершу може здатися банальною чи викликати посмішку, це символ надій людей, які пережили страхіття Другої світової.



Так, це дійсно виглядає якось по-дитячому: на примітивний каркас натягнуто дешеве полотнище з непретензійним пейзажем, який аж ніяк не вписується в загальний фон навколишніх руїн і навіть пори року. Невідомо, наскільки щиро посміхається жінка, що позує, але у цій посмішці є щось набагато значиміше, аніж фотогенічний вираз обличчя. У ній, незважаючи на всі ознаки повоєнного часу, — надія на краще, надія на те, що отой настрій, зображений на потріпаному вітром полотнищі, колись стане реальністю. Війна з її жахами позаду, попереду — не менш важкі роки відбудови, але без віри та оптимізму цей шлях пройти було б дуже важко. Тому вона посміхається: ми вижили, ми відбудуємо, ми житимемо краще.

10 березня 2012 р.

Відеорозповідь про віруючих села Карпилівки


Прекрасне свідчення про практичне життя віруючих.
Це найкраща, найдієвіша проповідь Євангелії.
Дивіться відеорепортаж про життя віруючих села Карпилівки, де пастором Володимир БРИЧКА




Завтра планую бути у цій церкві.

8 березня 2012 р.

Круглий стіл на тему гендерної політики та ЮЮ


6 березня 2012 р. у м. Рівному відбувся круглий стіл присвячений проблемам гендерної політики та ювенальної юстиції. У конференц-залі приміщення обласної ради зібралися представники органів влади, прокуратури, громадські діячі, служителі церков різних конфесій, а також фахівці в галузі медицини, психології, педагогіки, юриспруденції тощо. Приводом для проведення круглого столу стало занепокоєння поступовим впровадженням в українське суспільство в процесі євроінтеграції явищ, що суперечать християнським цінностям і призводять до моральної деградації населення. Ініціаторами засідання були голова постійної комісії обласної ради з питань науки, освіти, культури та духовності Світлана Левицька, доктор педагогічних наук, професор Національного університету «Острозька академія» Василь Жуковський та президент Міжнародного Відкритого університету ім. В. Марцинковського Олександр Калабський.



Засідання круглого столу почала Світлана Левицька, привітавши усіх учасників і подякувавши за небайдужість до даної проблеми, адже багато з них подолали велику відстань, приїхавши з інших областей.

3 березня 2012 р.

Фотопроповідь. Язик в лещатах

Ні, це не фото з камери тортур і не ілюстрація розповідей про жахи Середньовіччя. Ці фотографії використовуються у рекламі салонів пірсінгу — нової моди, яка охопила сучасну молодь (і не тільки). І ці симпатичні дівчата підставляють свої язики під страшні залізні щипці цілком добровільно, ба, навіть за це платять. І не тільки язики: проколюють навіть таке, що й не здогадаєшся, що його можна проколоти, нашпиговують такими речами, що й не подумав би, вбивають у голову справжнісінькі цвяхи, підвішують до вух мало не авоськи з продуктами. А кільце в носі чи пупкові — річ буденна…







І — мимоволі згадалися слова апостола Якова, який сказав, що «ніхто із людей язика не може вгамувати, — він зло безупинне, він повний отрути смертельної!» (3:8). Що правда, то правда: як його не проколюй, що не вставляй у нього, все одно служить злу та гріху. От тільки не можу зрозуміти, для чого вставляти в рот різні залізяки: і розмовляти та їсти незручно, і ніхто не бачить, хіба що з висолопленим язиком, як деякі тварини, бігати. Але що б там з цим язиком не робили, він ще більше продовжує слугувати злу, безсоромності та нарузі над Божим творивом.

І — згадалася інша історія, яка сталася в далекому 16 столітті.

…Період з 1531 до 1578 в Нідерландах не був мирним. Сотні християн-протестантів загинули від рук інквізиції лише за те, що вірували так, як говорить Священне Писання. І серед них — молодий Ганс Брет. Він працював у пекарні м. Антверпена. Сім’я росла без батька, тому на молоді плечі юнака випало заробляти на кусок хліба. Він був щирим християнином, ходив до протестантської церкви, де навчав тих, хто навернувся, готуючи їх до хрещення.

Але сталося так, що католицька церква дізналася про нього. Ганса арештували, кинули в тюрму, де піддали тортурам, щоб той відрікся від «єретичної» віри. Але молодий християнин залишився вірним своєму Спасителю, тому його засудили до спалення. У суботу 4 січня 1577 р. в підземелля прийшов кат і змусив юнака висунути язика. Він затис цей чутливий орган у залізні лещата, тісно їх закріпивши. Потім розпеченим залізом припік кінець язика, щоб він розпух і не вислизнув з лещат: влада боялася, що під час страти стійкий християнин виголосить проповідь. Ганса відвезли на ринкову площу, прикували ланцюгами до стовпа і спалили живцем…

На страту дивився інший Ганс, Ганс де Рієс, пастор і друг Брета. Коли багаття згасло, він знайшов у попелі залізні лещата і залишив їх на пам’ять. Пізніше женився на матері Ганса, а лещата передавалися з покоління в покоління як зразок стійкості та мужності справжнього християнина. Вороги боялися Гансового язика, але він ще й досі, незважаючи на лещата та час, проповідує істинну віру в Бога…

Я згадував історію Ганса і думав: «А про що ж проповідують проколоті язики, вуха, носи, брови, животи сучасної молоді?»