Фотопроповідь. Фотографія надії

Можна по-різному ставитися до цього фото: як до сентиментальної наївності фотомоделі, підприємницької знахідки вуличного фотографа чи просто як до «прикольної» картинки (саме під такою рубрикою здебільшого подається ця світлина в інтернеті). А втім, це фото, зроблене кореспондентом Ассошіейтед Пресс Майклом Нешем у далекому 1946 році в зруйнованій війною Варшаві, стало класикою. Він зафіксував не просто вуличну сценку, яка спершу може здатися банальною чи викликати посмішку, це символ надій людей, які пережили страхіття Другої світової.

Так, це дійсно виглядає якось по-дитячому: на примітивний каркас натягнуто дешеве полотнище з непретензійним пейзажем, який аж ніяк не вписується в загальний фон навколишніх руїн і навіть пори року. Невідомо, наскільки щиро посміхається жінка, що позує, але у цій посмішці є щось набагато значиміше, аніж фотогенічний вираз обличчя. У ній, незважаючи на всі ознаки повоєнного часу, — надія на краще, надія на те, що отой настрій, зображений на потріпаному вітром полотнищі, колись стане реальністю. Війна з її жахами позаду, попереду — не менш важкі роки відбудови, але без віри та оптимізму цей шлях пройти було б дуже важко. Тому вона посміхається: ми вижили, ми відбудуємо, ми житимемо краще.

Наше земне життя чимось нагадує оце фото. Комусь може здаватися наївною та дитячою віра християн у щасливе життя в небесах. Хтось вважає такий підхід несерйозним, як у тої жінки, що фотографується на фоні ліричної, майже нереальної картини серед холоду та руїн. Погоджуюся, що наші людські уявлення про потойбічне життя з Богом, дійсно, якоюсь мірою примітивні та сентиментальні. Сам апостол Павло сказав: «Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя…» (1 Кор. 13:12). Ми живемо, образно кажучи, серед руїн наших планів, надій, сподівань, ми відчайдушно боремося за виживання, відбудовуючи зруйновані нами ж самими власні ілюзії. Тому так корисно іноді зупинитися серед цього хаосу біля простої картини з простим літнім пейзажем і уявити себе в ньому. Так важливо вірити і знати, що колись буде час, коли «задній фон» з неприємною реальністю зникне і ми увійдемо у справжнє щастя…

Я не наважуюся описувати картини потойбічного життя, яке нас чекає. Я не знаходжу таких слів та образів. Якщо я це робитиму, може вийти невдала пародія на дійсність. Як на тому полотнищі. Але, вірячи словам Ісуса, я чекатиму тієї миті, коли Він, «приготувавши нам місце», прийде, щоб узяти нас до Себе. Тому, незважаючи на холодну реальність оточуючого мене фону, я посміхаюся, дивлячись вірою в майбутню реальність Божих обітниць.