Загальна кількість переглядів сторінки

26 грудня 2013 р.

«Свята» брехня, або Вбитий Бетховен



Яку ще неправду сказати на захист правди?
Афоризм, з інтернету.

Уже давно запланував цю статтю. Зібрав факти, зібрався з думками. Але інші справи якось все відсовували цю роботу на другий план. І тут допоміг випадок. У персональному блозі одного автора натрапив на цікаві думки. Йому вдалося стисло і точно описати те, про що я давно думав. Тому розпочну з його замітки, яку подаю мовою оригіналу.

Чешутся руки. Уже написала три с половиной страницы. Но кое-что останавливает... Это такая штука, которую я не могу в себе переступить. Я знаю, что может понравиться читателю. НО ЭТО ЖЕ НЕПРАВДА!

Только что закончила читать книжку довольно известного автора. Читала с удовольствием. При этом я книгу легко могу расчленить на технические детали и рассказать «что, где, зачем». Вижу все неувязки и понимаю, почему они там — потому что иначе будет занудно и скучно, а надо, чтобы увлекательно.

Я знаю рецепт для романтической истории: м+ж+ они сразу друг друга зацепили, но между ними было непонимание + некоторое время они воевали + а потом поняли, что жить друг без друга не могут = любовь, она такая. НО ЭТО — НЕПРАВДА!

Я знаю рецепт для трогательной истории. Надо кого-нибудь немножко убить, а потом воскресить. Еще хорошо, когда кто-нибудь собой жертвует, а потом на его могиле (у его больничной кровати) рыдают благодарные спасенные. Котята под дождем и слезы ребенка. Сопли-сопли-сопли. И ТОЖЕ НЕПРАВДА!

Я много еще чего знаю, ради чего читают книжки. И это в основном НЕПРАВДА. Ради нее и читают. Потому что она помогает побороть ощущение бессмысленности и неопределенности собственной жизни. Чешу в затылке, как Пилат.

Можно ли рассказывать людям неправду, потому что она им нравится?

20 грудня 2013 р.

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?



* * *
Не питай, по кому б'є дзвін. 
Він б'є по тобі… 
Ернест Хемінгуей

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?
Кому несеш свою гірку печаль?
Ти бив на сполох мало не до скону,
Коли в душі чорніла раптом даль.

У дзвоні тім — сплюндроване минуле,
Війна і мир, шляхетне і лихе,
Моя земля, зчорніла і заснула,
Моя душа, змарнована в гріхах.

Ти б'єш журбу, розсипану по світі,
Несеш Дніпром звитягу і ганьбу.
У дзвоні тім — бажання гідно жити,
І те, що гідність втоптує в брехню.

Життя спішить. В шаленім перегоні
Майбутнє мчить на білому коні…
Ти б'єш набат, старезно-сивий дзвоне,
Коли ж ти виб'єш благовіст мені?...

12 грудня 2013 р.

"Якби Костенко Ліна не жила...."

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана!

Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми.



*  *  *
Якби Костенко Ліна не жила
в оті буремні шістдесяті,
якби цензура кігті не вп’яла
в сміливу душу злопихато,


якби її під варту не взяли
щонайстрашнішого мовчання,
якби на страту не вели
під дике натовпу гарчання,

якби не підло стоптані жита,
що пахли молодо та п’янко,
якби не всенародна німота, —
чи стала б
                  Ліною
                              Костенко?

12.11.2013