Загальна кількість переглядів сторінки

26 квітня 2013 р.

Ознаки часу


Цивілізований світ перейшов «точку неповернення». Вважаю, що питання загибелі західної християнської цивілізації це лише питання часу. Власне, вона вже мертва, залишилася лише обгортка з традицій та окремих фрагментів, які набувають все більш гротескних форм. Християнство запльоване, зацьковане, висміяне і безсиле загнали в кут і воно животіє тільки тому, що комусь ще хочеться порозважатися продовженням його агонії. Християнська Європа, де за статистикою на одну традиційну європейську сім’ю припадає 1,5-1,8 дітей приречена не тільки морально, але й фізично.




Мене шокували фото, поширені інформаційними агентствами, про напад людиноподібних істот із Femen на католицького священика. Я вважаю їх символом сучасного збоченого псевдотолерантного Заходу. Я навіть не затуляю, як це часто робиться, окремі частини тіла чорними квадратиками — там нічого затуляти, цей прекрасний символ жіночності атрофований, як і сама їхня совість. Я не чув раніше про цього священика, не знаю його поглядів, але яскраво побачив погляд тих, хто зараз править бал у так званому вільному та демократичному західному суспільстві. Хижий оскал толерантності, зло, ненависть, вседозволеність і жодної поваги до загальнолюдських цінностей — це і є справжнє обличчя тих, хто демократично-насильно нав’язує нам спотворену ідею свободи та рівноправ’я. Вдивіться уважно у спотворені ненавистю обличчя «борців за свободу» — це символ «вільної Європи». Вдивіться у спокійну постать священика — це символ сучасного християнства: такого, що ще зберігає почуття власної гідності, але вже безправного та зневаженого.

Впевнений — хуліганки не будуть покарані, бо мають дуже високих покровителів, які, власне, і смикають їх за потрібні ниточки. Їм можна безкарно оголюватися, шокувати противників вульгарністю та цинізмом, обливати брудом християн, спилювати хрести та оскверняти храми, а християнам навіть хрестики на робочому місці не можна носити. Це і є західна толерантність. На плакаті "борців" слова "Ні гомофобії". А оця акція, а оці обличчя, а оце глузування над священиком — це хіба не гомофобія?!

Так, ці мої роздуми надто емоційні та дещо сумбурні. Так, я обурений. Обурений не лише витівками кістлявих дівуль із Femen, але й «толерантним» мовчанням самих християн. Обурений обуренням деяких «християнських» діячів та журналістів, які реагують майже так, як оті оголені самиці, на окремі несміливі акції протесту проти гомосексуалізму та узаконення гомосексуальних шлюбів. Які з «християнської» точки зору переконують, що нічого страшного у цьому немає.

Що ж, як це не боляче, але я повністю підтримую думку, яка прозвучала з вуст сучасного «толерантного» політика, що «у нас не забагато ісламу, у нас замало християнства».

І це — страшніше, аніж богохульні акції Femen.

11 квітня 2013 р.

Коли не можна затулитися Біблією


Однією з найулюбленіших тем українських (і не тільки) журналістів є тема життя та поведінки народних обранців — депутатів Верховної Ради. Що тільки про них не пишуть, яких тільки «смажених» фактів про них не назбирано! Правда, з них усе «як з гуски вода». Вони й далі поводяться так, як хочуть, і роблять, що хочуть. Але я не про політику. Я про наше людське фарисейство, нашу дволикість та лукавство.



Запропоноване фото, яке впіймало «на гарячому» одного з депутатів, не є дивиною. Кнопкодавство (вже й термін новий з'явився) — річ дуже поширена в практиці наших українських депутатів. Тема голосування за себе і «за того парня» вже набила оскому українцям, і навіть блокування трибуни опозицією не вирішує проблеми. Але на тій світлині є одна річ, яка надає їй особливого забарвлення: якраз між двома руками, що тиснуть на кнопки, лежить… Біблія. Саме так — Біблія. Книга, яка мала б стати моральним орієнтиром, нагадуванням про відповідальність перед людьми та Богом. Мала б… На жаль, вона лишень гарний атрибут робочого столу депутата, така собі модна «фішка»…

Що ж, із гіркотою доводиться констатувати, що лукавство, дволикість — проблема не лише депутатів. Цією хворобою хворіють чимало людей, у тому числі й ті, хто називає себе християнином; у кого на робочому місці чи вдома на журнальному столику лежить Слово Боже; хто позиціонує себе віруючою людиною, відвідує та жертвує на церкву. Більше того, такі трапляються й серед тих, хто вважає себе євангельським віруючим, може, навіть є служителем чи проповідником. Коли на зібранні, за кафедрою — один, а поза церквою — інший. Коли одна рука лежить на Біблії, а друга робить гріх. А нерідко навіть так, як на фото: обидві руки зайняті неправдою, а Євангелія… А Євангелія — для гарних та пишних промов за кафедрою та перед камерою. От тільки об'єктиви фотокамер безпристрасно фіксують справжній стан речей. І якщо вже журналісти бачать, то чи не більше бачить Бог?

"Благовісник", 2013, 1

9 квітня 2013 р.

"Благовісник", 1,2013, Редакторська стаття

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5).

Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.

Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.

Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.

Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.

Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.

І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.

Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).

Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.

Читати журнал