Публікації

Показано дописи з 2022

"Українська" американська пісня

Зображення
  З дитинства я знав (і любив) досить відому в українських протестантських церквах «українську» пісню «Місце є дороге, де бажав би бути ще...»: Місце є дороге, де бажав би бути ще, Там з моїми братами в селі, Як колись я там жив, Господеві я служив Там з моїми братами в селі. О, як радують думки Про минулі ті роки! О, як хочеться мені Бути в Церкві з братами в селі. Пізніше не раз чув історію написання цього твору, про те, як одному з українських емігрантів пощастило приїхати зі США у радянську Україну і побувати у своїй рідній церкві. Під враженнями і народилася оця пісня, в якій було так багато радості й суму від спогадів про ті далекі дорогі часи... Інколи навіть називали ім’я цього автора... Але правда виявилася зовсім іншою… Вже пізніше, в дорослому віці, я зі здивуванням узнав, що це зовсім не українська пісня, а… стовідсотково американська. І досить популярна у Сполучених Штатах. Серед виконавців цього твору група The Oak Ridge Boys, Генк Вільямс (Hank Williams). Її оригінальна

Роздуми у Чистий четвер. Рік 2022

Зображення
Мені уже під 60. Усе свідоме (а перші роки і несвідоме) життя я практично кожного року вечір Чистого або Страсного четверга проводжу у церкві. Спочатку водили батьки, пізніше сам за покликом серця. Це було особливе служіння. У нашій церкві цього дня звершається Причастя. Згадується останній день Ісуса на свободі. Його Пасха, Таємна вечеря. Омиті ноги учнів. Зрада одного з найближчих друзів. Молитва у Гефсиманії. Сонна зрада учнів. Арешт. Зрада Петра. Суд. Знущання. Ці фрагменти калейдоскопом проносяться перед очима, викликаючи відповідну реакцію. Біль від страждань Божого Сина. Біль від зради друзів. Біль від холодної підступності та злоби релігійних лідерів… Цього року додався ще один біль… Біль від усвідомлення того, що саме зараз наш український народ проходить через свій Страсний четвер, через свою Гефсиманію, свою Голгофу. Якраз зараз у новинних стрічках головна новина — про захисників та жителів Маріуполя. Про те, що сьогоднішній день може бути для них останнім. Путін та шойгу ог

Свято на тлі вибухів

Зображення
  «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі» (Пс.22:1-14). Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, у якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та оптимізм, у багатьох у думках пропливають оті слова, які колись говорив Давид, перебуваючи в смертельній небезпеці. І було б гірко та боляче, якби ми нині згадували лише отой псалом… Але Біблія — не просто збірник різних за тематикою та настроєм книг. Це — цілісна книга, яку потрібно читати й розуміти як твір, який має єдину думку та тему. І головна тема Біблії сконцентрована в реченні, яке ми називаємо золотим віршем Біблії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). І — як

Обращение пастора Александра Шевченко

Зображення
«С глубокой болью мы вынуждены признать, что ВОЙНА в Украине СТАЛА КАМНЕМ ПРЕТКНОВЕНИЯ для славянского сегмента церкви во всем мире. Конечно, раскола в среде церкви можно было бы избежать, если бы не пропаганда, а Святой Дух и Священные Писания были нашим главным источником информации». Хм... Цікаве формулювання... А хто ж то з 2014 року став «камнем прєдкновєнія» у славянському середовищі? Хто то писав книги, виставляв відеопроповіді та звернення із засудженням Майдану та боротьби українців за власну свободу? Хто то закликав українців прийняти вимоги Путіна та мовчки піти у російське рабство? Хто то усі ці роки розколював українське християнство, повчаючи його як жити із сонячної Каліфорнії? Хто то говорив, що треба коритися загарбнику, коритися злу та неправді, мовчки іти в рабство і молитися за своїх ворогів?  «Нєт войнє!» Гарний лозунг... От тільки путін теж проти війни... І ряховський... і тисячі російських служителів, які вірять путіну... «Наблюдая за происходящим, я отмечаю неск

Космічне свято у чорних тонах

Зображення
Сьогодні — День космонавтики. Саме 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін вперше облетів нашу планету.  Я з дитинства дуже захоплювався космонавтикою (як і, мабуть, більшість моїх ровесників). Я цікавився усім, що пов’язано було з цією галуззю. Знав історію космонавтики, її героїв, конструкторів. Знав, яким довгим був шлях до цієї чудо-ракети, яка винесла людину за межі земного тяжіння. Якоюсь мірою я навіть був гордий від того, що саме наша країна стала однією з лідерів освоєння космосу, що саме наш штучний супутник був перший, саме наш Юрій став піонером у космонавтиці… Нинішнє «космічне» свято для мене сприймається у чорних тонах. Бо відкриття у ракетобудуванні, освоєні мирного космосу, результати геніїв-конструкторів використовуються сьогодні для того, щоб нести смерть та руйнування… Чи не щогодинна повітряна тривога, яка звучить в Україні, означає, що на наші мирні міста і села десь летять смертоносні ракети. Такі ж, які колись вивели капсулу з Гагаріним за межі земного тяжіння, а Росію

«По плодах їхніх пізнаєте їх»

Зображення
Війна сьогодні чітко показує хто є хто насправді. «Святі» та «канонічні», які з кожної праски кричали про традиційні духовні цінності, боролися проти західної гомодиктатури, світової змови, абортів закидають бомбами, вбивають, катують, ґвалтують своїх братів (за їхнім визначенням) по крові та духу. В той час як «аморальна, бездуховна, гріховна» Європа широко відкрила двері своїх власних помешкань для біженців, які втікають від знавіснілого «брата»… Притча про доброго самарянина стала, як ніколи актуальною. Брати по вірі, священнослужителі, які, зупинившись дорогою до церковної кафедри, повчають українця, що стікає кров’ю, як любити і прощати ворогів, проходять мимо. Відступники від «істинної віри», атеїсти, байдужі щодо церкви, неформали з татуюваннями та сережками у носі, колишні вороги по історії перев’язують рани і витрушують власні гаманці для допомоги… З дитинства мене вчили, що люди діляться на віруючих та невіруючих, на праведників та грішників. Тепер я думаю інакше. Світ ділить

Місія. Рік 2022

Зображення
  «Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в’язням відчинити в’язницю, щоб проголосити рік уподобання Господу, та день помсти для нашого Бога, щоб потішити всіх, хто в жалобі, щоб радість вчинити сіонським жалобникам, щоб замість попелу дати їм оздобу, оливу радости замість жалоби, одежу хвали замість темного духа! І будуть їх звати дубами праведности, саджанцями Господніми, щоб прославивсь Господь!» (Іс.61:1-3). Є речі, які можна повною мірою побачити та зрозуміти лише здаля чи з плином часу. Коли оглядаєшся на історію місії «Голос надії» — розумієш, наскільки мудро та правильно Бог її вів протягом трьох десятків років. Те, що було незрозумілим раніше, зараз бачиться зовсім в іншому світлі та підтверджує Господнє керівництво.

Я щойно повернувся з Голготи...

Зображення
Я щойно повернувся з Голготи... Української Голготи...  Півтора тижні тому я вже був там. Хоронили зятя нашої знайомої, він був військовим, загинув на війні. Я добре знайомий з цією родиною, вони інколи відвідували нашу церкву, діти — недільну школу. У цій сім’ї троє — військові, зять і обидва сини. І ось війна забрала одного з них. Забрала сина, чоловіка, батька. Старший син на той час був у госпіталі з пораненням… І от сьогодні на тому ж подвір’ї зібрався такий же багатолюдний натовп співчуваючих — хоронили молодшого сина… Вбитий на війні…  Що можна сказати в той час матері, у якої вже не було сліз, лише крик болю? Скільки ще синів та дочок потрібно віддати Україні, щоб наші діти та онуки прокидалися під мирним небом? На скільки часу ще протягнеться ота українська Голгота? У мене, на жаль, не має відповідей… Але я знаю одне: після Голготи завжди настає ранок Воскресіння… І він настане. Ми будемо святкувати Великдень, день, коли темрява та зло будуть переможені. Ми віримо в це…

Ми станемо іншими

Зображення
Нагадаю банальну фразу: «Після війни ми вже не будемо такими, як до війни».  Так, все так… І Україна буде іншою, і українці. І світ інший, і ставлення до України інше.  І Росія інша… Якщо взагалі буде… Але іншим стане і українське християнство. І євангельсько-протестантське зокрема.  Усі 30 років незалежності ми ще несли тягар радянського минулого. І в богослов’ї також. Більшість українських євангеліків залишалися маргіналами у питаннях політики, патріотизму, любові до рідної країни та мови, ставлення до військової служби. Диванно-кабінетні баталії не приносили ні користі, ні відповіді на дискусійні питання. Навпаки, часто вбивали клин між віруючими, вносячи розбрат та непорозуміння. Війна все поставила на свої місця. Я далекий від думки, що вона зніме з питання денного ці богословські проблеми. Але вона кардинально змінила ставлення християн до них. Вона показала проблему з боку, про який раніше і не згадували. Сьогодні на перше місце вийшла не стільки біблійно-теологічна складова, ск

Нові Хатині

Зображення
22 березня 1943 року німецькі фашисти, озлоблені вбивством партизанами кількох німецьких солдат, оточили білоруське село Хатинь. Селян зігнали до дерев’яної стодоли, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб… Сьогодні роковини цієї сумної дати… Для кількох післявоєнних поколінь, у тому числі і для мене, цей населений пункт став символом жорстокості та людиноневисницької політики гітлерівців. Як і знищені Сталінград, Ленінград, Київ, Брест. Як сотні міст та сіл, зруйнованих та замордованих страшною війною… Але після 24 лютого 2022 року ці символи хоча і залишаться в історії, зітруться з пам’яті майбутніх поколінь. Бо їх займуть інші. Більш сучасні. Більш болючі. Більш живі та актуальні. Маріуполь. Буча. Гостомель. Харків. Вони кров’ю та слізьми вкарбуються у новітню історію України. Вони замінять старі символи

Мирне небо

Зображення
Днями зав’язалася дискусія зі знайомим щодо фрази «мирне небо». Він притримується думки, що нині, під час війни ця фраза в молитві недоречна. Мовляв, як можна дякувати Богові за мирне небо в час, коли над великою частиною України воно далеко не мирне. І особливо егоїстично це звучить у випадку, коли за це дякують жителі місцевості, де спокійно. Мовляв, це неправильно та неетично казати: «Дякую Боже, що ДЛЯ МЕНЕ мирне небо», «дякую, що Я живий»… Дозволю не погодитися з такою думкою, хоча частково розумію логіку опонента.  Є таке відоме прислів’я: «Ми починаємо цінувати щось тоді, коли його втрачаємо». Це стосується і здоров’я, і хліба і безхмарного неба і самого життя. Погодьтеся, раніше мало хто в молитві дякував за мирне небо, за продукти у супермаркеті, за спокійний сон, або навіть за пальне на заправках. Усього було вдосталь, це сприймалося «за замовчуванням». Зізнаюся, я теж рідко згадував про це в молитві. Нині, коли біда прийшла на нашу землю, коли з неба падають бомби та ракети,

«Господь — то мій Пастир»

Зображення
«Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі. Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав!.. Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника! Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить! Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі». Псалом 22:1-14 Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, в якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та опт

Біженці

Зображення
Нині гостро стоїть проблема евакуації людей із зон бойових дій. Коли фізично, через постійні обстріли чи зруйновані шляхи, неможливо залишити небезпечну місцевість. Друга проблема — як і чим добратися до кордону Європи. Але окрім чисто фізичної є ще одна проблема — психологічна. Коли є можливість втекти від війни під захист країн Євросоюзу, але щось тримає в душі та почуттях… Учора ввечері до нашої групи, яка годує біженців на пропуску Устилуг, підійшла молода жінка з півторарічною дитиною. Добралася сюди з Житомира, стояла в черзі на піший перехід. Але дитина розплакалася, у мами емоційні сили на межі. Проситься, чи можна де переночувати, щоб зранку перейти кордон. Направили до мене. Хоча в мене вже все було зайнято: якраз чекав групу з восьми чоловік з Києва, маму забрали. Собі постелили на підлозі. Переночували. Зранку, коли на кордоні черг майже немає, я відвіз її на перехід. Через хвилин 10 привожу наступну групу києвлян. Чисто випадково бачу, що ця жінка з дитиною сідає в якийсь

10-й день війни…

Зображення
10-й день війни… В Устилузі не чути вибухів та не видно танків. Майже зникли черги в Польщу. Цілодобове чергування залишилося лише в одній точці. Можна трохи видихнути, виспатися. Щось аналізувати та думати важко. Коли вдень та вночі ганяв вздовж черги, розвозив продукти, чай, жінок, дітей, було легше. Тепер, коли напруга спала, на душі важче… Читаючи численні публікації, чуючи від знайомих про героїзм українців на фронті, в оточені, в тилу, за кордоном, бачачи тонни гуманітарних вантажів, сотні, тисячі евакуйованих, відчуваєш, що твоя праця на цьому фоні невелика. Не можу похвалитися грандіозними заходами… Але те, що можу, те роблю. І саме в цьому — наша перемога. Коли кожен на своєму місці робить те, що треба. І те, що може. Наша перемога — це зусилля тисяч українців, і солдат на фронті, і добровольців на блокпостах і тих, хто пригощає чаєм біженців… Пригадується відома притча про чоловіка, який після шторму йшов берегом моря і повертав у воду викинуті морські зірки. Коли йому зауваж

У мене є мрія…

Зображення
У мене є мрія… Я бачу теплий травневий вечір. Удень я займався своєю улюбленою роботою — писав. Я згадував останні дні лютого 2022… Згадував події, емоції, страхи, невизначеність, розгубленість… Згадував як, відійшовши від шоку, зрозумів, що треба щось робити. У бій проти орків не піду — танки далеко від мого прикордонного містечка, кулемета мій дід мені не залишив…  На другий день війни ще затемна пішов пройтися напівсонним Устилугом. Те, що побачив, вразило страшніше бомбардувань та зруйнованих будинків. Митниця і все містечко було забите автомобілями та людьми… Перед брамою натовп переляканих людей. Хаос та невизначеність. Порядку в чергах немає. Та й черги як такої немає… І тоді прийшло прозріння — вони ж голодні та замерзлі!  Дзвінок, другий, третій, десятий… Церкви та служителі підтримують пропозицію організувати харчування. Хтось уже щось робить. Спочатку малими силами та засобами починаємо гріти чай, каву, робити бутерброди, вивозити до кілометрових черг… Другий день був шалени

Сьогодні вночі прокинувся від вибухів...

Зображення
Сьогодні вночі прокинувся від вибухів... Будинок трясло, стояв назрозумілий гул... Через кілька секунд усвідомлюю, що це просто проїхав поїзд: метрів за 20 від мого будинку проходить залізнична колія на Польщу... За 36 років відколи я живу в Устилузі, я настільки звик до них, що ніколи їх не помічаю, навіть коли вони проходять на повній швидкості. Навіть уночі. А от сьогодні... Відійшов від шоку. Заснув. Через деякий час знову прокидаюся від кононади... Знову поїзд... Можна бути далеко від бойових дій, але поряд з війною... 25 лютого 2022 р.