У мене є мрія…


У мене є мрія…

Я бачу теплий травневий вечір. Удень я займався своєю улюбленою роботою — писав. Я згадував останні дні лютого 2022… Згадував події, емоції, страхи, невизначеність, розгубленість… Згадував як, відійшовши від шоку, зрозумів, що треба щось робити. У бій проти орків не піду — танки далеко від мого прикордонного містечка, кулемета мій дід мені не залишив… 

На другий день війни ще затемна пішов пройтися напівсонним Устилугом. Те, що побачив, вразило страшніше бомбардувань та зруйнованих будинків. Митниця і все містечко було забите автомобілями та людьми… Перед брамою натовп переляканих людей. Хаос та невизначеність. Порядку в чергах немає. Та й черги як такої немає…

І тоді прийшло прозріння — вони ж голодні та замерзлі! 

Дзвінок, другий, третій, десятий… Церкви та служителі підтримують пропозицію організувати харчування. Хтось уже щось робить. Спочатку малими силами та засобами починаємо гріти чай, каву, робити бутерброди, вивозити до кілометрових черг…

Другий день був шалений. Нові ідеї, нові пункти харчування, тонни продуктів, одягу, засобів гігієни, яка йде звідусіль… Здоровенні автобуси, які повертаються з Польщі вщерть забиті допомогою. Розгрузка, розвозка, готування… Підключаються сусіди, прості жителі Устилуга. Сотні дзвінків, телефон не встигаєш заряджати… Автомобіль у містечку протяжністю два кілометри за день намотав більше сотні… Вдома на ліжках та підлогах десятки жінок з дітьми, яких треби привести-завести до черги.

І коли того прохолодного ранку неподалік гримнуло та у повітрі з’явився білий гриб, переляку не було ніякого. Ну, ракета, ну вибух. Тут справи важливіші  — біженці голодні… Ну вибухнуло, на Сумщині ще не те…

Журналістика залишилася в стороні. Дзвонять, пишуть, розпитують, як там, просять щось прокоментувати. Прошу вибачення, писати ніколи… Лише скупі речення про те, що робимо…

Знаю, завтра і післязавтра буде те ж саме… І, напевне, через тиждень чи два… На жаль…

Щось скупо писатиму, фільмувати, але зараз — біженці. 

Але в мене є мрія…

Я бачу теплий травневий вечір. Удень я займався своєю улюбленою роботою — писав. Згадував оту кляту (даруйте мою французьку) війну. Згадував нашу маленьку лепту у перемогу (що вона в порівнянні з хлопчаками зі Зміїного чи «київським привидом»). Але для мене це було важливим. І я писав… Для дітей, внуків… Для себе.

Але це було вдень… А зараз я хочу посидіти з дружиною в садку на гойдалці (ох, як вона мене замучила проханням зробити гойдалку!)… Просто посидіти… Послухати тишу… Помріяти… Згадати мирні роки з дітьми, які ще були усі вдома… Просто сказати: «Дякую Тобі, Господи…» І — насолодитися солодкою післявоєнною тишею…

Але це буде потім, після війни. Коли я на своїй устилузькій митниці зустрічатиму біженців, що повертаються в мирну Україну…

Це буде потім… Завтра треба йти годувати втомлених людей.  Зараз треба виспатися. Тому вибачте, у ці дні я писатиму мало…

Потім…

27 лютого 2022 р.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

«Слава Україні!» чи «Слава Богу!»?

Не кажи, що перші дні були кращі за ці...

Два береги Збруча