Чим вимірюєтсья радість

Радість буває різною. Щирою. Нещирою. Штучною. Лукавою. Вдаваною. Злорадною. А от, чи може радість бути невидимою? Коли, скажімо, я маю повні груди радості, але її ніхто не бачить? Саме такою радістю пишаються деякі побожні, похмурі на вигляд християни, які люблять цитувати біблійну фразу «Праведний ледь посміхнеться» (правда, варто зауважити, що в канонічній Біблії таких слів немає, вони написані в Премудростях Сираха).

А, взагалі, як визначити, чи має людина радість, чи ні? Чим її виміряти, оту невидиму радість?

Виявляється, можна. І зробити це неважко за допомогою методу, який гарно описав апостол Яків, розмірковуючи про іншу невід’ємну частину сутності християнина — про віру. У другому розділі свого послання апостол говорить про віру та діла. На перший погляд може здатися, що автор проповідує вчення, згідно з яким віра (а відповідно і спасіння) досягається добрими ділами. Але це не так. Головна думка його роздумів сконцентрована в простій фразі: «Віра без діл мертва!» Іншими словами: невидима віра завжди проявляє себе у видимих добрих ділах, або, як про це говорить інший апостол, Павло, у плодах. Саме через поведінку людини, її хороші побожні вчинки можна довідатися, чи є в неї віра. Бо, зауважує Яків, говорити про віру без діл безглуздо. З почуттям гумору, навіть зі сарказмом він каже: «Покажи-но мені віру без діл…», твердо знаючи, що такого не може бути.

Те ж саме можна сказати й про радість. Радість — це не щось абстрактне, невидиме, амфорне. Радість, як і віра, завжди має видиме вираження: у виразі обличчя, у поведінці, у словах. Так звана, внутрішня радість, зі сумним, пісним обличчям — не що інше, як фікція, самообман, це «віра без діл».

Пригадую випадок, свідком якого я був, перебуваючи на службі в армії. Нас щойно призвали до війська й доручили під опіку сержанту строкової служби. Запам’ятався він, на відміну від інших «крутих» сержантів тим, що був спокійний, врівноважений, неговіркий, не кривдив солдат. На той час він вже закінчив університет, був одружений, навіть мав дитинку. І от одного разу я став свідком незвичної події. Якось після сніданку до нас у казарму прийшла дівчина, яка працювала у штабі, і подала цьому сержанту якийсь папірець. Він глянув на нього і несподівано вхопив дівчину в обійми, поцілував і в якомусь дивному танці закружляв її по казармі на очах розгублених солдат. Такого від нього ніхто не чекав, навіть перелякана дівчина-штабістка. Виявляється, вона принесла сержанту телеграму, у якій повідомлялося про народження другого сина. Радість батька не можливо було сховати і вона вилилася ось таким дивним вчинком.

Я часто згадую той армійський випадок, бо він допомагає мені зрозуміти поведінку царя Давида, який танцював перед ковчегом (див. 2 Сам. 6). Так, ці два випадки нестандартні, незвичні, навіть нелогічні. Недаремно Давидова дружина з осудом поставилася до «дикої», на її думку, поведінки царя. Але радість сержанта та Давида була настільки великою, щирою та непідробною, що проявилася саме так. Апостолів у день П’ятидесятниці також вважали за п’яних, коли ті від радості переповнення їх Духом Святим почали робити те, що нормальна людина не робила б. Так, це винятки, це не означає, що саме таким способом завжди потрібно виражати свою радість, але вони підтверджують одну просту істину: радість, якщо вона справді є, неможливо приховати. Якщо у серці є радість, її обов’язково можна прочитати на обличчі, побачити у поведінці, навіть у простих рухах. Вам доводилося бачити людей після їхнього покаяння перед Богом? Їхня зовнішність миттєво змінювалася, їхнє лице сяяло якоюсь неземною радістю, яку неможливо сховати. Я за характером більш спокійний та мовчазний, не завжди виражаю свої емоції. Але коли у мене стається щось радісне, знаю, як важко, а іноді неможливо, стримати себе, щоб не виказати цієї радості. Навіть якщо потрібно було цю новину тимчасово потримати в таємниці, щось у моїй поведінці мене «продавало», рідні чи знайомі казали тоді: «Ану, кажи, що там у тебе сталося!»

Зачекай, скажете, але ж радісним можна і прикинутися, радість може бути награною, штучною, лицемірною. Так, можна одягнути маску зовнішньої радості і тоді, коли її немає у серці. Видима радість може бути без справжньої, внутрішньої, але справжня радість ніколи не може бути без видимої. Бо «чим переповнене серце, те промовляють уста». А я додам: промовляють обличчя, рухи, поведінка.

Якщо ми не можемо заховати в собі радості, народженої приємними життєвими подіями, то тим більше не приховаємо радості у Бозі. Відчуття Господнього прощення, усвідомлення того, що відтепер ти дитина Божа, спадкоємець вічного життя народжує таку радість, яку не сховаєш у комірчинах серця, вона виливається незвичними способоми й супроводжує потім людину все життя. Радісна в Бозі людина — обов’язково радісна й назовні. Завжди. У будь-яких обставинах життя. І ті, хто навколо нас, це бачать.

Отже, чим вимірюється радість? Простим індикатором є наша зовнішність, наша поведінка, наші слова. Вона вимірюється усмішкою на обличчі християнина і тоді, коли той має, з людської точки зору, причину радіти, і тоді, коли стиснутий лещатами труднощів. Вона вимірюється словами вдячності Богові, які звучать із вуст спасенної Богом людини і яку Господь веде по життю як полями благополуччя, так і долинами скорботи. Вона вимірюється піснями радості, які линули з вуст апостолів, коли ті були у в’язниці в кайданах. Вслухайтеся у слова великого страждальця за віру апостола Павла, скільки радості та оптимізму в його словах: «Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?.. Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:35-39).

Життя християнина — це життя радості. Наші служіння повинні бути радісними: проповіді, пісні, молитви. Бо «Бог виступає при радісних окриках, Господь при голосі рога» (Пс. 46:6). І ця радість не має бути штучною. Іноді сучасні християни перевертають радість «з ніг на голову», через відповідні пісні, музику, спецефекти створюючи зовнішню атмосферу радості, щоб розбудити радість у дусі. Це, як мовиться у поширеному вислові, «розхитування дерева, щоб створити вітер».

Радійте Господом, не ховайте радості у шпарини серця, діліться радістю з тими, хто навколо вас, запалюйте їх радістю! «А всі, хто надію на Тебе складають, хай тішаться, будуть вічно співати вони, і Ти їх охорониш, і будуть радіти Тобою, хто любить Ім’я Твоє!» (Пс. 5:12).