«Бережи честь змолоду»


8 лютого російська громадськість відзначала трагічний ювілей — 175 років тому на дуелі був смертельно поранений Олександр Пушкін. З цієї нагоди челябінські педагоги в гімназіях провели цікавий експеримент. Старшокласників запитали, що вони думають про дуель як спосіб захисту своєї честі та честі жінки. Результат виявився невтішним…

Що таке дуель, з якої причини її проводили — про це гімназистам пояснили детально, підкресливши, що ключовим поняттям, яке характеризувало причини дуелі, завжди був захист честі. І що ж? Жоден із опитуваних у своїх роздумах не згадав ні про честь, ні про гідність. Старшокласники щиро дивувалися з такого вирішення конфліктних ситуацій, пропонуючи свої варіанти. Чоловіча половина пропонувала заплатити гроші, «щоб більше не ліз», «провчити» за допомогою друзів, пожалітися «кому слід», обмовити кривдника чи підстроїти йому якусь халепу. Були такі думки, що сама дуель — елементарне безглуздя, в житті головним є виживання. Хлопці не могли втямити, для чого так ризикувати життям заради жінки, коли сьогодні можна любити одну, завтра — іншу.

Аналіз відповідей привів учителів до невтішних висновків. «Наше суспільство дійшло до того, що головним у житті стало виживання, а моральні цінності здаються людям непотрібними і навіть небезпечними. А ще для нашої молоді не існує життя без гаманця і немає вибору між життям та гаманцем. Є тільки розуміння того, що життя — це і є гаманець».


Дозволю привести ще один приклад із цієї ж «дикої», як на нинішній час, епохи. У французького письменника 19 століття Проспера Меріме є геніальна новела «МаттеоФальконе». Її герой, багатий корсиканець, має єдиного десятирічного сина Фортунато. Він шанована особа в окрузі, його поважають, із ним рахуються. Він гордиться своїм родом, у якому, як він зазначає, «ніколи не було зрадника». Але якось, коли він із жінкою пішов оглянути своїх овець, а вдома залишився лише син, сталася одна подія. За домом Маттео росли дикі зарослі — маки, де знаходили притулок злочинці-втікачі. І от одного з них — Санпьєро — вислідили у місті поліцейські, поранили і погналися за ним. Поранений намагається добратися до маки, де він у безпеці, але бачить, що не встигає. І якраз по дорозі — обійстя Фальконе. Санпьєро вбігає на подвір’я і, бачачи лише малого хлопчину, просить сховати себе. Той не проти, але вирішує на цьому заробити — за кілька монет ховає втікача у копиці сіна. У той час на подвір’ї з’являються поліцейські. Ніякі погрози, вмовляння не зворушують Фортунато — той не видає таємниці. І тоді офіцер, який доводився ще й родичем Фальконе, йде на хитрість: пропонує хлопцеві годинника. І — той не може встояти перед спокусою…

Саме в той момент, коли зв’язаного Санпьєро збираються вести, з’являється господар. Побачивши Фальконе з дружиною, Санпьєро плюнув у їхній бік, назвавши зрадниками. Він навіть відмовився від запропонованого господарем молока, попросивши пити в поліцейського.

«Добре починаєш…» — багатозначущо промовив батько синові, коли втікача повели в місто. Він наказує йому йти за ним і йде у напрямку до маки. У зарослях вони зупиняються, Фальконе наказує синові молитися. Коли хлопець проказав усі молитви, батько піднімає гвинтівку і вистрілює в дитину…

Для нашого «цивілізованого» часу історія Фальконе та дуель Пушкіна вважаються дикунством. Я не збираюся дискутувати щодо правильності таких учинків, ми живемо зовсім в іншому світі, нам важко зрозуміти мотиви поведінки людей 150-250 років тому. Тим більше вони викликають серйозні сумніви і з християнського погляду. Мене вражає інше: для тодішнього суспільства, яке ми сьогодні вважаємо жорстоким, варварським, примітивним, надзвичайно велике значення мала ЧЕСТЬ та ГІДНІСТЬ. Коли я вдумуюся в дії Пушкіна та Фальконе, впадає у вічі те, що для них навіть не стояло питання: йти чи не йти на дуель, вбивати чи не вбивати рідного сина. Для них честь значила більше, аніж власне життя чи життя дитини, цей крок був природним та логічним. У них, власне, не було вибору, адже йшлося про надзвичайно важливу цінність — честь.

Що ж, з гіркотою ми повинні визнати: у наш час честь (даруйте за тавтологію) не в честі. Сучасна молодь здебільшого і не знає, що це таке, це слово рідко трапляється в лексиконі людей 21 століття. Згадане на початку дослідження яскраво показує пріоритети нинішнього покоління. Якщо раніше можна було почути, що хтось злегковажив своєю честю чи продав її, то зараз уже й продавати нічого. Честь вважається анахронізмом, пережитком минулого, такою собі дивакуватістю примітивних жителів середньовіччя.

Що ж таке честь? Згідно зі словниковим визначенням, це «поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства. За своїм змістом і природою відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічне поняттю гідності. Будучи формою прояву відносин індивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до неї з боку оточуючих» (Вікіпедія). Іншими словами, честь — це все добре, хороше, зразкове що є в твоїх словах, вчинках, поглядах і за що тебе цінують та поважають люди. Честь здобувається довго та наполегливо, іноді багатьма поколіннями, її можна передати у спадок. Честь має більшу силу, аніж якийсь юридичний документ: колись достатньо було слова честі, щоб щось підтвердити. Раніше у бізнесі, укладаючи угоду, іноді було достатньо слова — і тобі, як людині честі, вірили. Сьогодні ж навіть після слів «Так, кохаю! Так, обіцяю!», сказаних у церкві, молоде подружжя, не довіряючи один одному, йде до нотаріуса підписувати «шлюбну угоду».

Ні, я далекий від думки, що люди колись були кращі. І раніше були нечесні, безсоромні, лукаві особи. І нині є чесні та безкомпромісні люди. Але все ж факт залишається фактом: честь сьогодні не в моді. І що найбільш гірко: нерідко вона не в моді й серед християн…

На жаль, про честь у християнстві говориться дуже мало. Навпаки, іноді доводиться чути зовсім протилежне вчення, яке я б назвав псевдосмиренням. Хоча смирення дійсно є однією з християнських чеснот, нерідко його трактують неправильно. З деяких проповідей чи розмов випливає, що смиренний віруючий — це той, хто ніколи не дасть здачі, промовчить на будь-яку образу, «смиренно» підставить «другу щоку», не скривдить навіть мухи. Тому в невіруючих про християн складається враження як про безвольних, затурканих слабаків, з якими можна робити будь-що, адже вони завжди промовчать і не дадуть здачі.

Така позиція неправильна. Християнин повинен мати честь. Як перед людьми, так і перед Богом. Що це значить?

Це значить — бути сміливим, принциповим та нелицемірним щодо виявлення гріха та неправди. Коли християнин бачить несправедливість чи гріх, він не повинен мовчати про це. Ісус, Якого можна назвати найбільш смиренним та наповненим любов’ю до людей, проте гнівно та владно звинувачував гріх та лицемірство. Позиція: «А мені хіба більше за всіх треба? Помовчу, менше ворогів матиму» — неправильна, нехристиянська. Честь християнина не дозволить послідовнику Ісуса пройти мимо неправди та беззаконня.

Це значить — жити, говорити, поводитися так, щоб навіть наші вороги не могли сказати про нас щось погане. Апостол Павло каже, щоб служитель Божий «мав добре засвідчення від чужинців, щоб не впасти в догану та в сітку диявольську» (1 Тим. 3:7). Жити так, щоб навіть противники Бога поважали нас за чесність та порядність і могли сказати: «На цю людину можна покластися, вона не підведе, не обмане».

Це значить — не йти на компроміс із совістю та Словом Божим тоді, коли нам «світить» вигода. Для Йосипа честь значила так багато, що він не погодився на заманливу пропозицію грішниці й вибрав в’язницю. А деякі сучасні християни готові йти навіть на порушення закону заради особистої вигоди, вони, продаючи честь християнина, заплямовують себе тими ж злочинами, що й світ. Приказка «Він за гроші маму рідну продасть» — не про християн!

Це значить — захищати честь Христового вчення усіма гідними для християнина способами тоді, коли Церкву поливають брудом та неправдою. Наші батьки та діди, що жили за радянських часів, у тюрмах та засланнях захищали не лише свою віру, але й честь. «Коли ж вас ганьблять за Христове Ім’я, то ви блаженні. Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник, а коли як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те» (1 Петр. 4:14-16). Здебільшого справжні злочинці, з якими віруючі ділили тюремні нари, з повагою ставилися до них.

Але Слово Боже, навчаючи берегти честь християнина, веде нас до його найвищого прояву: до БЛАГОЧЕСТЯ. Апостол Петро закликає показати у нашій вірі «чесноту, а в чесноті пізнання, а в пізнанні стримання, а в стриманні терпеливість, а в терпеливості благочестя, а в благочесті братерство, а в братерстві любов» (2 Петр. 1:5-7). Виявляється, благочестя є важливою ланкою духовного ланцюжка від віри до любові.

Що ж таке благочестя? Перша частина «благо» говорить про найвищий рівень успіху в якійсь справі, найбільше щастя, добро. Іншими словами, це честь найвищого рівня, честь, яку повинен мати християнин перед Богом. Про Семена, якому випала честь благословити маленького Ісуса, сказано в Біблії дуже мало. Але Лука зауважив його характерну особливість: він був «муж благочестивий». Завдяки цій рисі служитель удостоївся побачити «спасіння, яке Бог приготував» світові.

Що цікаво, найбільше про благочестя йдеться у Посланні апостола Павла до Тимофія. Він благає молодого служителя та всіх віруючих «провадити тихе й мирне життя в усякій побожності (благочесті) та чистості» (1 Тим. 2:2); «Цурайся нечистих та бабських байок, а вправляйся в благочесті. Бо вправа тілесна мало корисна, а благочестя корисне на все, бо має обітницю життя теперішнього та майбутнього» (1 Тим. 4:7); «Але ти, о Божа людино, женися за правдою, благочестям, вірою, любов’ю, терпеливістю, лагідністю» (1 Тим. 6:11). Напевне, старий Христовий вояка, земне життя якого вже закінчувалося, з висоти своєї духовної та життєвої мудрості добре розумів, на що потрібно звертати увагу молодим християнам. Є така народна приказка: «Бережи честь змолоду». Благочестя потрібно виховувати, збирати по крихті, берегти як велику цінність, терпляче плекати довгі роки та десятиліття. А от втратити можна миттєво, від якогось необдуманого вчинку. «Мертві мухи псують та зашумовують оливу мироварника, так трохи глупоти псує мудрість та славу (честь)» (Ек. 10:1).

Біблія зберегла історію про юдейського царя Уззійю, якого охарактеризовано як такого, що «робив угодне в очах Господніх». Але одного разу «він зміцнів, і запишалося його серце аж до зіпсуття, і він спроневіривсяГосподеві. І ввійшов він до храму Господнього, щоб кадити на кадильному жертівнику. А за ним пішов священик Азарія, а з ним Господні священики, вісімдесят хоробрих мужів. І стали вони проти царя Узійї та й сказали йому: Не тобі, Уззійє, кадити для Господа, а священикам... Вийди зо святині, бо ти спроневірився, і не за честь це буде тобі від Господа Бога!» (2Хр. 26:16).

«Не буде тобі честі від Господа» — які страшні слова! І, навпаки, як підбадьорююче звучить: «Слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре» (Рим. 2:10).

Тут варто було б згадати ще дві особи: Саула та Давида. Обидва обранці, помазаники Божі, царі Ізраїлю. Обидва удостоїлися великої честі в людей та в Бога. І обидва свого часу згрішили. Але одного Господь відкинув, а другого, незважаючи ні на що, полюбив та все простив. Чому ж? А тому, що в обох було різне розуміння честі. Коли Саулові вказали на його гріх, його мучила одна думка: «А що ж скаже народ?». Він благає Самуїла: «Прогрішився я! Але вшануй й мене перед старшими мого народу та перед Ізраїлем, і вернися зо мною...» (1 Сам. 15:30). Його не лякало те, що він втратив честь як перед Богом, так і перед людьми, він не шукав того, щоб її повернути, для нього важливішим було зберегти в очах народу та старшин ВИДИМІСТЬ честі. Апостол Павло зауважує, що ознакою останнього часу будуть злі люди, які «мають вигляд благочестя, але сили його відреклися» (2 Тим. 3:5).

Давид у подібній ситуації поводився зовсім не так. Коли до його свідомості та совісті дійшов увесь жах зробленого, він «постив і входив до кімнати, і ночував, поклавшись на землю. І прийшли старші його дому до нього, щоб підняти його з землі, та він не хотів, і не підкріпився з ними хлібом» (2 Сам. 12:16,17). Для нього було абсолютно байдуже, що подумають підлеглі, його думку та серце мучило одне: «Я збезчестив Бога!». Саме тому Бог і простив Давидів гріх.

Честь у Божих очах має таку велику цінність, що одного разу, коли вірні Божі люди увійдуть у Царство Небесне, у Небесний Єрусалим, то там «земські царі принесуть свою славу до нього. І принесуть до нього славу й честь народів» (Об. 21:24,26). Виявляється, честь буде тією цінністю, яку можна буде взяти в небо для подарунка Богові! Цінність, яка має велику вагу як на землі, так і в небесах.

Тому то й не дивно, що раніше люди йшли на такі вчинки, як дуель чи вбивство сина, що збезчестив родину. «Нерозумно, дико», — сказали б ми. Можливо, й так, але ці люди знали, що таке честь, цінували нею і захищали її, як могли.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

«Слава Україні!» чи «Слава Богу!»?

Передумови та причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині

"Я поэт зовусь Незнайка, от меня вам балалайка"