Загальна кількість переглядів сторінки

28 лютого 2012 р.

Оновлення поетичного сайту

Скоро 8 березня.По різному можна ставитися до цього свята: для одних це справді свято весни та жіночності, для інших - згадка про комунізм та Клару Цеткін. Але факт залишається фактом: цей день в усіх на вустах. Тому до цієї дати оновив на поетичному сайті відповідні рубрики.



* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.

Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.

Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.

Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.

24 лютого 2012 р.

День захисника


Свято 23 лютого (називайте його як хочете: день радянської армії, день захисника Вітчизни, чи ще якось) не святкую. Не тому, що не служив чи категорично проти військової служби. Служив і ще й досі згадую ці роки як хорошу життєву та духовну школу, згадую друзів, командирів, армійські епізоди. Не святкую, бо для мене цей день асоціюється з радянсько-атеїстичною ідеологією, у якій не було місця для моєї віри та особистої самореалізації. Але це вже інша тема…

Пишу ці рядки тому, що прочитав цікаву думку з приводу цього свята мого хорошого товариша та однодумця Миколи Синюка. Не коментую, бо, власне, коментарі тут зайві.

Кого будемо захищати?


Території, ворота, межі, гаманці, сумління, честь, порядність, гідність, вождів, ідеї…???


Захисти себе — від ліні, егоїзму, байдужості, невірства, депресії, песимізму.


Захисти дружину — від зневіри в тобі…


Захисти дітей — від «немає часу», «відчепіться, я день відпахав», «як ви мені в’їлися», «подивіться мультик», «я сто разів тобі товкмачу», «завтра»…


Захистимо народ свій, стомлений і обманутий — щирою молитвою до Вождя військ Небесних.На жаль, таких захисників сьогодні не багато. 


Бо ж святкувати легше, ніж захищати.

21 лютого 2012 р.

«Прощення звільнило мене від ненависті»




Це фото знайоме мені ще зі шкільної лави. Радянська ідеологія вміло маніпулювала свідомістю громадян, використовуючи все на свою користь. Для мене ця чорно-біла світлина була символом болю, страждань та принижень в’єтнамського народу та безсердечності американського загарбництва та військової злочинності (що, в принципі, й було насправді).

Але ця історія, виявляється, має й зворотній бік. Лише нещодавно, дякуючи всезнаючому інтернету, я дізнався про всю історію знаменитого знімка.


20 лютого 2012 р.

«Бережи честь змолоду»


8 лютого російська громадськість відзначала трагічний ювілей — 175 років тому на дуелі був смертельно поранений Олександр Пушкін. З цієї нагоди челябінські педагоги в гімназіях провели цікавий експеримент. Старшокласників запитали, що вони думають про дуель як спосіб захисту своєї честі та честі жінки. Результат виявився невтішним…

Що таке дуель, з якої причини її проводили — про це гімназистам пояснили детально, підкресливши, що ключовим поняттям, яке характеризувало причини дуелі, завжди був захист честі. І що ж? Жоден із опитуваних у своїх роздумах не згадав ні про честь, ні про гідність. Старшокласники щиро дивувалися з такого вирішення конфліктних ситуацій, пропонуючи свої варіанти. Чоловіча половина пропонувала заплатити гроші, «щоб більше не ліз», «провчити» за допомогою друзів, пожалітися «кому слід», обмовити кривдника чи підстроїти йому якусь халепу. Були такі думки, що сама дуель — елементарне безглуздя, в житті головним є виживання. Хлопці не могли втямити, для чого так ризикувати життям заради жінки, коли сьогодні можна любити одну, завтра — іншу.

Аналіз відповідей привів учителів до невтішних висновків. «Наше суспільство дійшло до того, що головним у житті стало виживання, а моральні цінності здаються людям непотрібними і навіть небезпечними. А ще для нашої молоді не існує життя без гаманця і немає вибору між життям та гаманцем. Є тільки розуміння того, що життя — це і є гаманець».

«Гаджетне» християнство


Історія, з якої розпочну, можливо й вигадана, але подібна ситуація може трапитися нині в будь-якому магазинні електронної техніки. Покупець звертається до продавця:



— Скажіть, який із цих двох фотоапаратів кращий?

— Ну… їх не можна порівняти, бо перший це МР3-плеєр, а другий — мобільний телефон…

Жарти жартами, але насправді сучасні пристрої обросли такою кількістю додаткових функцій, що іноді важко сказати, як правильно називається та чи інша річ. Для них навіть термін спеціальний придумали — гаджети (букв. — пристосування). Так називаються оригінальні, нестандартні пристрої чи речі, які, окрім головної функції, мають декілька додаткових, або ці функції замасковані під щось. Найбільш відомими та розповсюдженими гаджетами є мобільний телефон, кишеньковий комп’ютер, авторучка з фотоапаратом тощо. Якщо раніше гаджетами користувалися переважно спецслужби, то тепер — більшість простих людей.

Чим вимірюєтсья радість


Радість буває різною. Щирою. Нещирою. Штучною. Лукавою. Вдаваною. Злорадною. А от, чи може радість бути невидимою? Коли, скажімо, я маю повні груди радості, але її ніхто не бачить? Саме такою радістю пишаються деякі побожні, похмурі на вигляд християни, які люблять цитувати біблійну фразу «Праведний ледь посміхнеться» (правда, варто зауважити, що в канонічній Біблії таких слів немає, вони написані в Премудростях Сираха).



А, взагалі, як визначити, чи має людина радість, чи ні? Чим її виміряти, оту невидиму радість?

Знеструмлене християнство

Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…



З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні завмерло…

19 лютого 2012 р.

Маразм творчості чи творчість маразму?, або, Бог, Який дає по благодаті


Чому?!!

Ну чому бездарність така плодюча, безцеремонна та вперта? Ну чому церкви, віруючі спонсорують, купляють, розповсюджують та використовують оту бездарність та відвертий маразм? Я вважаю блюзнірством та богозневагою вплітати у той брєд сивої кобили слова про те, що пісенька, яку подаю нижче, «дарунок неба Від небесного Отця». Покайтеся, Бог такого дарувати не може! Він не опускається до рівня словоблудія та елементарного словесного недбальства.



Ці віршики я взяв з чергової збірки одного «християнського» автора (вибачте, але слово християнського я беру в лапки), члена (!) Спілки (!) християнських (!) письменників України (!!!). Мені соромно за таку спілку, і тричі соромно, що я теж член цієї спілки. Мені соромно, що я християнин і тому маю якесь відношення до отих «християнських віршів».

Зебри, узори та віра в Бога


В одному науково-популярному фільмі почув цікавий факт. Коли в зебри народжується дитинча, мати перші півгодини-годину намагається захистити його від інших зебр в табуні. Виявляється, коли в перші хвилини життя мале не запам’ятає узору на тілі матері, воно в майбутньому не зможе її впізнати серед суцільного мережива тіл в кучі-малій, а, отже, приречене на смерть. Тому перша година життя тут вирішальна.



Щось подібне, на мою думку, відбувається і духовному житті. Я помітив, що оточення в перші дні нового духовного життя в Бозі вирішальні для новонаверненого. Я ніколи серйозно не аналізував цього, але прості спостереження вказують на те, що перші місяці перебування в тій чи іншій церкві, перші друзі, служителі, проповідники, прочитані книги чи християнські телепередачі в той період, визначають яким цей християнин буде в майбутньому, в яку церкву ходитиме, яких поглядів дотримуватиметься і якими стереотипами думатиме. В більшості випадків така людина залишається в тій церкві (конфесії), в яку ходила перші півроку-рік, знаходиться під впливом і прихильником того вчення (проповідників), які почула першими. Це й зрозуміло, адже перші враження найсильніші, вони так закарбовуються у свідомості, що залишають відбиток на все життя, навіть якщо вони й хибні.

Іншими словами: скажи мені де і з ким ти провів перших півроку свого духовного життя, і я скажу, хто ти.

З одного боку це добре, особливо коли новонавернений попадає в хороше, правильне з біблійної точки зору, оточення. Він, як губка, втягує в себе інформацію, що стає фундаментом його віри, а перші враження завжди найживучіші. З другого боку — погано, бо в майбутньому оті, закарбовані у підсвідомості «узори зебри», не дозволяють вийти християнину із зачарованого кола стереотипів, традицій, вподобань чи елементарного сектантства. А навіть, якщо хто й виходить, то все-одно, як не крути, період духовного дитинства в тій чи іншій ситуації, тим чи іншим чином дає про себе знати.

А як вважаєте ви?

Кентавр Содому

Апостол Петро згадує праведного Лота як «змученого поводженням розпусних людей», який «день-у-день мучив свою праведну душу, бача¬чи й чуючи вчинки безбожні» (2 Пет. 2:7). Справді, не позаздриш становищу, в якому опинився цей чоловік. Будучи праведником, дуже важко кожен день спостерігати гріх та розпусту, що оточують тебе. А втім, чи не він сам вибрав Содом місцем свого проживання? Чи не добровільно помістив себе у це розпусне місто? Мені здається, що в Лота була ще одна додаткова мука, яка завдавала сердечного болю не менше, аніж содомський гріх. Він мучився, роздираючись між принадою «наводненої околиці Йорданської», яка була «як Господній садок», та служінням Богові.



...Є у грецькій міфології легендарна істота: кентавр — напівлюдина-напівкінь. Ця химера поєднує у собі риси двох істот, що в принципі неприродно. Чимось Лот нагадує отого кентавра, намагаючись поєднати в собі істинну духовність з прибутковим становищем громадянина Содому. Коли ангели прийшли в це місто, Лот «сидів у брамі содомській», що свідчило про те, що він був одним із почесних людей тієї околиці. Він досягнув досить високого становища, однак коли відмовився від участі в злих вчинках спів¬громадян, мало не загинув від рук тих, з ким кілька годин тому «сидів у брамі». О, як мучив Лота отой стан кентавра, коли хочеться мати прибуток, добре жити, бути при владі — і залишитися праведним. Він вже ніби досягнув певної висоти, але добре розумів, що це, ой, як ненадійно, бо ж для того, щоб втриматися там, потрібно бути таким як всі. Але з другого боку, страх Божий тримає його на віддалі від гріха. І розривається Лот, і «мучиться у праведній душі»...

Часто ми кажемо, що нам важко живеться у цьому гріховному світі. А може ця «важкість» через те, що в нас ніяк не виходить поєднати принади світу з біблійними принципами? Той, хто не має страху Божого, не буде мучитися, він швидко піде на компроміс зі світом, з власною совістю і навіть Словом Божим це підтвердить. А от ті, в чиїх душах ще є паростки справжньої духовно¬сті, так незатишно почувають себе на содомських протягах. І врешті-решт втрачають і перше, і друге, як це сталося з Лотом. Він спас лише свою душу, залишивши в Содомі і добро, і повагу, і найкращі роки життя. Як головня з вогню.

Христос сказав, що «блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть». Велика нагорода чекає на таких людей. Але важко назвати блаженними «християнських кен¬тав¬рів» і їхні муки. Ці муки не принесуть нагороди ні у вічності, ні на землі. Марні страждання заради марної мети...

Мистецтво вміти жити


Сьогодні, як ніколи, треба вміти жити. І це вміння цінується більше, як вища освіта. Таких людей не люблять, але ті, хто не любить, в глибині душі їм заздрять. Вони вміють отримати вигоду в будь-якій ситуації, виходять сухими з будь-якої проблеми. Про них кажуть: «І у воді не тонуть, і у вогні не горять». Вони задарма або за півціни нічого не будуть робити. З такими людьми не пропадеш. Одним словом, вміють жити!



Впевнений, що такі люди навіть в умовах теперішньої кризи зуміють непогано прожити. Вони і біду повернуть на свою користь.

Бог перед судом, або Лауреати «Стелли»


Є у Сполучених Штатах дивна премія: «Стелла». Її присуджують за найбільш дивакуваті судові процеси, які важко пояснити здоровим глуздом. Ще важче зрозуміти дії суддів, які виносять позитивні вироки за цими ідіотськими позовами.

У 2010 році перше місце у «Стеллі» завоював Мерв Гражинський з Оклахома-Сіті. Він купив новенький дім на колесах фірми «Віннебаго». Під час своєї першої мандрівки він встановив круїз-контроль (прилад, який автоматично тримає встановлену швидкість) на 115 км/год., залишив кермо і спокійно пішов в салон, щоб приготувати собі бутерброд. Зрозуміло, що він не встиг цього зробити, бо автобус з’їхав з дороги і полетів у кювет. Містер Гражинський не довго думаючи, подав в суд на «Віннебаго» з вимогою компенсувати йому моральні та матеріальні втрати за те, що в інструкції не було попередження, що так робити не можна. Він виграв мільйон сімсот п’ятдесят тисяч доларів плюс новенький автобус…




Що ж, диваків на світі вистачає. Часто вони через свою дурість, неуважність, злочинність, недбальство (перераховувати можна ще довго) потрапляють у смішні, та трагічні ситуації. І замість того, щоб зробити з цього якийсь висновок, побачити свою помилку чи дурість, вони шукають «винного». І знаходять! Знаєте кого? Так, так, Бога! Вони пред’являють Всевишньому серйозні звинувачення: «А де Він був?», «Чого не захистив, не попередив». Що ж, Богові не вперше вислуховувати такі претензії. Але, на відміну від американських суддів, він не приймає подібних позовів. Зі Свого боку Він зробив усе, щоб людина почувала себе комфортно в житті. Але Адамові та Єві захотілося гострих відчуттів і вони порушили інструкцію Творця. І все пішло шкереберть. Тепер нащадки Адама через власну самовпевненість чи байдужість не хочуть уважно вчитуватися в Божу інструкцію, якою є Біблія, спокійно кидають кермо на швидкісній дорозі життя — і «злітають з траси».

От тільки чи Бог в цьому винен?