Публікації

Показано дописи з Квітень, 2012

Велике закриття

Зображення
17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів. За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі. Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття». Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо

Ранок

Зображення
І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший. (Буття 1:5)  І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули... (Марка 16:2) Над Всесвітом стояла ніч.  Густа, тиха, спокійна.  Бо не було нічого,  що могло б порушити її одвічне мовчання.  Та й Всесвіту, власне, не було.  Була лише безодня.  І Дух Того,  Хто не має ані початку, ані кінця,  ширяв над нею. І одного разу Він промовив Слово.  Перше слово серед ночі.  І ніч, зіщулившись,  відійшла далеко в глибини Космосу.  Творець із гордістю та задоволенням  дивився на плід Своїх рук.  І назвав це небом та землею.  І ночі вже не було.  Був ранок — день перший... А потім ще були ранки. Вони народжували нове та прекрасне.  Вони насамкінець народили  останній шедевр Творця —  того, кого Єгова поставив господарем  на Своїй землі. І знову був на цій землі вечір,  коли Людина посягнула на власність Творця.  І

"Він помирав..." Поетичні роздуми на непоетичну тему

Зображення
* * * Він помирав.               Один.                             Стражденний.                                           Збитий. Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч. Йому б ще жити, жити, й жити! Йому б ще ряст топтати босоніж. Йому б нести ще факели надії: Он скільки ще зболілих та калік. Ще у скількох душа без світла скніє. Який же Він був добрий чоловік! Та Він вмирав.                             Один.                                           Один на світі. Пекельно-чорна падала вуаль. А серце билось в грудях, наче в кліті: Воно вже чує списа гостру сталь.

Думати боляче

Зображення
«Думати не боляче, вірити не страшно» Кредо журналу «CREDO» Думати боляче! Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити. Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять. Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті. Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — же

Волинський апостол. Життя та служіння Лукаша Столярчука

Зображення
…Пригадую прочитаний десь випадок про те, як один зі служителів «Армії спасіння», завітавши в центральний офіс цієї всесвітньої місіонерської організації, зауважив на стіні портрет засновника «Армії» Вільяма Бутса. Хтось із працівників офісу через деякий час зайшов у кімнату і побачив, як відвідувач зі сльозами в очах стояв на колінах і, піднявши руки вгору, просив: «Господи! Зроби це ще раз! Господи! Зроби це ще раз!» Ці слова не раз приходили мені на пам’ять, коли я працював над підготовкою матеріалу про волинського місіонера Лукаша Столярчука. Іноді, слухаючи спогади очевидців про цього служителя, мені здавалося, що це людина з легенди. Дух Святий так діяв через життя та служіння Свого слуги, що мимоволі хотілося вигукнути: «Господи! Зроби це ще раз!» Приблизно в центрі сучасної Волинської області, недалеко від Ковеля, розкинулося село Підріжжя. Звичайне село, яких тисячі на Поліссі. Але Господь чомусь звернув увагу саме на нього. І воно стало центром пробудження, вогонь

Соломонове кохання

Зображення
«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні» 1 Книга царів 11:3 Ось стукіт в двері. Євнух на порозі. І довгождано-трепетне: «Пора!» Від щастя ворухнутися не в змозі, І почуттів несказаних гора. Цар Соломон запрошує на ложе! Вона — кохана мудрого царя! Чи правда це? Чи помиляюсь, може, І мрія — вже не мрія, а мара? Чи й справді щастя там її чекає? Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»? Яка наївна: він їх сотні має, Його любов — бурхлива течія. …Ця черга і принизливе чекання, Це виглядання з-за чиїхось спин… Яке ж мізерне все-таки кохання, Поділене на тисячі частин! Ця посмішка натягнуто-нещира, І цей тактовно здавлений привіт… Я так давно та гаряче любила! А ти коханню встановив ліміт. Ти завтра іншій будеш говорити Ті ж самі фрази. Той же буде сміх… А я…           А ми…                     Ми будемо, як діти, В коштовних клітках вдавано радіти Коханню, що поділене на всіх…

Просто гарна світлина

Зображення
З альбому "Польова мавка"