Загальна кількість переглядів сторінки

26 грудня 2013 р.

«Свята» брехня, або Вбитий Бетховен



Яку ще неправду сказати на захист правди?
Афоризм, з інтернету.

Уже давно запланував цю статтю. Зібрав факти, зібрався з думками. Але інші справи якось все відсовували цю роботу на другий план. І тут допоміг випадок. У персональному блозі одного автора натрапив на цікаві думки. Йому вдалося стисло і точно описати те, про що я давно думав. Тому розпочну з його замітки, яку подаю мовою оригіналу.

Чешутся руки. Уже написала три с половиной страницы. Но кое-что останавливает... Это такая штука, которую я не могу в себе переступить. Я знаю, что может понравиться читателю. НО ЭТО ЖЕ НЕПРАВДА!

Только что закончила читать книжку довольно известного автора. Читала с удовольствием. При этом я книгу легко могу расчленить на технические детали и рассказать «что, где, зачем». Вижу все неувязки и понимаю, почему они там — потому что иначе будет занудно и скучно, а надо, чтобы увлекательно.

Я знаю рецепт для романтической истории: м+ж+ они сразу друг друга зацепили, но между ними было непонимание + некоторое время они воевали + а потом поняли, что жить друг без друга не могут = любовь, она такая. НО ЭТО — НЕПРАВДА!

Я знаю рецепт для трогательной истории. Надо кого-нибудь немножко убить, а потом воскресить. Еще хорошо, когда кто-нибудь собой жертвует, а потом на его могиле (у его больничной кровати) рыдают благодарные спасенные. Котята под дождем и слезы ребенка. Сопли-сопли-сопли. И ТОЖЕ НЕПРАВДА!

Я много еще чего знаю, ради чего читают книжки. И это в основном НЕПРАВДА. Ради нее и читают. Потому что она помогает побороть ощущение бессмысленности и неопределенности собственной жизни. Чешу в затылке, как Пилат.

Можно ли рассказывать людям неправду, потому что она им нравится?

20 грудня 2013 р.

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?



* * *
Не питай, по кому б'є дзвін. 
Він б'є по тобі… 
Ернест Хемінгуей

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?
Кому несеш свою гірку печаль?
Ти бив на сполох мало не до скону,
Коли в душі чорніла раптом даль.

У дзвоні тім — сплюндроване минуле,
Війна і мир, шляхетне і лихе,
Моя земля, зчорніла і заснула,
Моя душа, змарнована в гріхах.

Ти б'єш журбу, розсипану по світі,
Несеш Дніпром звитягу і ганьбу.
У дзвоні тім — бажання гідно жити,
І те, що гідність втоптує в брехню.

Життя спішить. В шаленім перегоні
Майбутнє мчить на білому коні…
Ти б'єш набат, старезно-сивий дзвоне,
Коли ж ти виб'єш благовіст мені?...

12 грудня 2013 р.

"Якби Костенко Ліна не жила...."

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана!

Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми.



*  *  *
Якби Костенко Ліна не жила
в оті буремні шістдесяті,
якби цензура кігті не вп’яла
в сміливу душу злопихато,


якби її під варту не взяли
щонайстрашнішого мовчання,
якби на страту не вели
під дике натовпу гарчання,

якби не підло стоптані жита,
що пахли молодо та п’янко,
якби не всенародна німота, —
чи стала б
                  Ліною
                              Костенко?

12.11.2013

28 листопада 2013 р.

Зрозуміти Бога




Я хотів Тебе зрозуміти, Боже!
Я був — як оте кошеня сліпе.
Який в Тебе настрій? На кого схожий?
Досліджував Бога, а — 
                                        знаходив... себе.

Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний.
Цей пошук погнав мене у світи.
Хотів подивитись Святому в вічі.
А зустрів... лиш себе на краю самоти.

До Тебе йшов, спотикався об мрію,
чекав: за цим поворотом — небо.
Чекав: Твій образ ось-ось заясніє...
А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе.

Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже, 
всі шляхи повертають до мене?
Чи Тебе насправді немає, може,
чи невпізнанний Ти, безіменний?

Хтось торкнеться плеча. 
                                        По-дружньому так.
Обернуся — а там — Твої очі.
В тих очах я побачу — себе. 
                                                  О, як
в них багато мене! 
                              Як співочо
Ти звернувся, назвавши по імені:

«Найцінніше, що маю під небом,
що є скарбом для Мене незміренним — 
то є — ти. Я приходив до тебе.

Шукав тебе по степах безнадії,
на дорогах, що сам обирав ти.
Я чекав, про зустріч з тобою мріяв
і хотів розказати — 
                              правду.

Є одне перехрестя для зустрічі,
тільки там ми обоє — на рівних:
Я з хрестом йшов, в гріхах твоїх грузнучи,
ти ж у небо дивився наївно.

Ти Мене на троні надзоряному
шукав під склепіннями вічності,
Я ж на полі, хрестом поораному,
сіяв зерна святої гідності.

У душу твою карбував, далебі,
завіршовані вічності строфи....

Шукай же, дитино, Мене — у собі,
віднайшовши себе — у Голгофі».

13 листопада 2013 р.

Немузичні думки (з нових поезій)

Його душа співала скрипкою,
сміялись струни, схлипував смичок.
Люб’язність пурхала хмаринкою, 
Слова текли — як потічок.

Та за живе торкнись попробуй-но,
Скажи не те, не так, не в добрий час —
умить душа в литаврах вибухне,
скипить, мов гаркне контрабас.

Юрій Вавринюк

Творчість Юрія Вавринюка


1 листопада 2013 р.

Післямова до Міжнародного конгресу ХВЄ

Я за характером повільний, рідко що роблю без попереднього обдумування (хоча іноді можу щось «ляпнути» і не подумавши). Це я до того, що лише тепер, після кількатижневого мовчання вирішив повернутися до події, яка, власне, вже пішла в архів історії. Маю на увазі Міжнародний конгрес ХВЄ у Львові. Давно збирався з думками щодо цього форуму, мав свій погляд, але не спішив, щоб емоції вляглися і відгук був якомога об’єктивніший.



Так сталося, що я на цьому конгресі працював як журналіст, тобто мав можливість неупереджено, збоку, не як учасник, а незалежний спостерігач,  слідкувати за ходом подій. Зазначу, це мої особисті враження та думки. Отже, головні моменти, які впали в око.

16 жовтня 2013 р.

Мовчазний діалог



Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви покути,
Молитви-болі і молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати,
Покласти свою руку в Твою,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

http://www.vavrynyuk.com.ua/poza_zbirkamy/pozazb_36.html


23 вересня 2013 р.

Моральні закони без моралі

Перечитую Філліпа Янсі «Что удивительного в благодати». Вражаюча книга, вражаючі думки, здебільшого на грані єресі - але надивовиж логічні, неупереджені та біблійні.

Ось одна цитата:

«Государственная власть может запретить работу магазинов и театров по воскресеньям, но она не может провести богослужение. Она может арестовать и наказать убийц ку-клукс-клановцев, но не может излечить их ненависть и, тем более, научить их любить. Она может принять закон, который затрудняет развод, но не может заставить мужей любить своих жен, а жен — своих мужей. Она может поддержать бедных материально, но не может заставить богатых проявлять к ним сострадание и поступать справедливо. Она может предотвратить прелюбодеяние, но не похоть, воровство, но не алчность, мошенничество, но не гордость. Она может побудить человека быть добродетельным, но не святым».


Прочитав і це нагадало мені ситуацію в Україні та Росії, де приймається чимало законів у сфері моралі, направлених проти абортів, порнографії, пропаганди гомосексуалізму, реклами цигарок, алкогольних напоїв… Коли державні та релігійні мужі проклинають «безморальний Захід», який не хоче таких законів приймати… От тільки мене дивує те, що наші «істинно християнські»
держави по вуха загрузли в безаморальності, пиятиці, розпусті, лихослів’ї, лідирують за рівнем абортів, розлучень, корупції та злочинності. Дивує те, що моральна деградація зашкалює, коли спиваються цілі села, коли серед молоді найбільшим шиком вважається пройтися по вулиці з пляшкою пива, коли пересічний громадянин не може двох слів зв’язати без мату… Коли священнослужителі більше переймаються  персональними Мерседесами, політикою та мамоною, аніж духовним просвітництвом…

 Для чого ж тоді ці закони? 

14 вересня 2013 р.

Останній дзвоник літа

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа».



Останній дзвоник літа

Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.

Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.

За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.

Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.

Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.

Сайт "Творчість Юрія Вавринюка"

8 серпня 2013 р.

З нових поезій. Гора Преображення

До свята Преображення (19 серпня)

Гора Преображення

Гора свята як відблиск слави неба.
І Вчитель їхній в сяєві зорі…
Забракло слів.
                       Та що душі ще треба?
Тож залишімось на оцій горі!

Тож залишімось пити Божі роси
І слухати Мойсея та Іллю…
Що те каміння, що там — ноги босі,
Усе — дрібниця.
                            В серце переллю

Оті розмови теплі, чисті, свіжі…
І — Преображення наповнить душу вщерть.
Буденну прозу змінять вдячні вірші
І Божий мир навік поглине смерть…

Петро всміхався мрійливо і вдячно.
Купався в сяйві неземних облич…
Ступив назад, щоб раптом необачно
Не загасити пломінь дивних свіч.

Але — погасли…
                            Холодно і темно.
Зіщулився у грудку кам’яну…
«Учителю…» — й замовкнув враз непевно,
Упершись в чорну темряви стіну.

Ісус всміхнувся — тепло і привітно:
«Отямся, Петре! Це не та гора.
Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно
Гору Голгофу. Нам ще не пора.

Не тут Мене на царство коронують,
І поруч будуть не Ілля й Мойсей…
Жахіття й смерть навічно закарбують
Тріумф і — Преображення твоє.

На тій горі засяє слава неба,
І темряву Я знищу нанівець,
Щоб грішний світ наблизити до Себе
В чудеснім Преображенні сердець».

6 серпня 2013 р.

Я — знаменитість

Я несподівано став знаменитим. Ну, звичайно, не світова знаменитість, але мою роботу помітили, просять дозволу використати, розповсюджують і тим самим рекламують. Ой, як приємно!

Я маю на увазі фото, які зробив тиждень тому під час великої повені у Луцьку. Якраз тоді я опинився, як кажуть «в потрібний час в потрібному місці». Після розміщення фото в інтернеті, до мене звернулися декілька видань, зокрема 5 канал, за дозволом на використання моїх світлин у їхніх матеріалах. Ці фото навіть потрапили на першу сторінку «Української правди». Ще більше інтернетвидань використали їх без дозволу. Навіть демотиватори зявилилися.

Ось така популярність, нехай невелика, нехай тимчасова, але все одно тішить власні амбіції.

Але… Але в душі залишився якийсь гіркий присмак, якесь неприємне відчуття неприродності такої популярності. Так, мене помітили, про мене заговорили, я став відомим — але ЯКОЮ ЦІНОЮ!? Церква та місія, які потрапили у зону лиха і в об’єктив моєї камери, ще довго будуть ліквідовувати наслідки природної стихії. Це влетить у добру копійчину. Деякі речі, зокрема архівні матеріали, не підлягають оціненню та заміні.

Що ж, ми живемо в час, коли чиясь біда стає знахідкою для ласої на сенсації публіки. Нерідко буває так, що випадковий свідок якоїсь трагедії: ДТП, стихії, нещасного випадку спішить перш за все не допомогти постраждалим, а встигнути зняти подію на відео чи фотокамеру і швиденько викласти в інтернет. Нині особливої популярності набули ролики з авторегістраторів, що фіксують жахливі аварії. І хтось стає знаменитим завдяки тому, що встиг відзняти чиюсь біду…

Але це сумнівна, а іноді навіть аморальна популярність. В журналістських колах час від часу виникають дискусії з приводу ситуацій, коли журналісти заради ефектного репортажу чи фото нехтують простими правилами людяності та взаємодопомоги. Згадаймо хоча б відому історію з присудженням Кевіну Картеру Пулітцерівської премії за фото стерв’ятника та помираючої від голоду дівчинки. Згадаймо короткометражний фільм «Одна сота секунди».

«Людина, яка налаштовує свій об’єктив лише для того, щоб зробити вдалий знімок дитини, що страждає, все одно, що хижак, всього лише ще один стерв’ятник» — писала популярна американська газета з приводу шедевра Кевіна Картера.

Я, звичайно ж, своїми знімками та їхнім драматизмом не дотягую до популярності маститих фотоакул. Але якось незатишно від думки, що зі мною асоціюються фото чиєїсь біди, чиїхось втрат. Я не хочу такої популярності. Я прикладатиму усі зусилля для того, щоб мене пам’ятали як людину, що принесла у чиєсь життя радість, оптимізм, впевненість. Я хотів би, щоб моя творчість, у якій хоча і присутні життєві негаразди, проблеми та горе, в кінцевому результаті дарувала читачеві чи глядачеві позитивні емоції, а не пригніченість.

Дав би Бог!

19 липня 2013 р.

«Людина»

Сусід збирається до млина. На підводі лежать мішки зі збіжжям, запряжені коні готові в дорогу. Але раптом, щось згадавши, господар гукає:

 — Гей, жінко, винеси-но мені пляшку самогону в дорогу, щоб з млина їхав, як людина...

Жінка, звичайно ж, винесла. І відразу уява малює звичну для нашого часу картину. Дорогою вихилясами їде підвода, на ній — захмелілий господар. Посоловілі очі не впізнають зустрічних, неслухняні руки шарпають за віжки, полохаючи бідних коней, час від часу з-поміж мішків чути якесь бурмотіння. Ось і подвір’я, з якого кілька годин тому господар виїжджав ще «не людиною». Тріщить паркан: не вписався у поворот. Злякані коні мчать прямо на хлів. З підводи доносяться прокльони і «побажання» на адресу жінки, що вибігла на гармидер, на коней, на матір і на самого Бога.

 Приїхала «людина»!

Біблія, розповідаючи про створення людини, зауважує, що Творець, закінчивши цю працю, сказав, що «вельми добре воно!» Людина виявилася настільки прекрасною і досконалою, що навіть Сам Бог замилувався нею. Але сатана позаздрив цьому — і людина перестала бути Людиною. Залишився лише жалюгідний образ колишньої краси і довершеності. Але дияволові і цього замало. Він і далі марнує образ Божого творива руками самої ж людини. І затьмарений розум бачить лише свій ідеал «справжньої людини» — захмелілої, з цигаркою в зубах і в обіймах чужої жінки...

І на цьому тлі ще більше стає зрозумілим прихід Христа на землю: Бог не міг дивитися на цей, знівечений гріхом образ людини. Він не міг знайти серед Свого творіння нікого, хто став би уособленням загубленого образу Адама, став прикладом для інших. І тоді Господь посилає Того, про Кого Пилат сказав: «Оце Людина!»

На жаль, тисячі представників роду людського не бачать цього величного образу Боголюдини. І як глузування над Розп’ятим звучать сьогодні слова: «А я що, не людина, що й випити та погуляти не можна?!»

 Господи, яка велика Твоя любов, що Ти любиш навіть таку «людину»!

15 червня 2013 р.

Чудеса без чудес



Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.

Просто гарне фото



12 червня 2013 р.

Така складна проста арифметика

Натрапив якось в інтернеті на одну замітку з виразно гумористичним підтекстом. Вона була написана людиною освіченою, що добре розуміється у вищій математиці. Для мене це надто високий рівень, тому я навіть не робив спроб скопіювати текст, пішовши шляхом найменшого опору — просто сканував замітку у форматі фото. Не намагайтеся розібратися у тих складних значках — для більшості читачів, як і для мене, вони нічого не кажуть. Проте, мене зацікавив текст-пояснення. Виявляється, просту арифметичну дію, таку, як наприклад, 1+1=2, можна для солідності настільки ускладнити, що читач вигукне: «Вау, яка розумна людина!»



Смішно, дотепно, оригінально. Але справа в тому, що саме так чинять багато «розумних» людей, які, щоб справити враження, прості речі настільки ускладнюють, що без професорських знань годі й розібратися. Саме так пишуть чимало наукових та білянаукових робіт. Саме так часто люблять висловлюватися політики. Саме так роблять навіть прості люди.

Архіви пам’яті

Ще з дитинства захопився фотографією. Професіоналом так і не став, але при нагоді намагаюся зафіксувати неповторну мить життя. З часом такі фото набувають окрім художньої, ще й історичну цінність. В усякому разі для мене особисто. 

А ще я багато в дитинстві фотографував на кольорову позитивну плівку — слайди, які потім дивилися через діапроектор. Це був особливий момент, як похід у кінотеатр, особливо, коли були гості.

Нещодавно закінчив оцифрування свого архіву слайдів — а це близько двох тисяч знімків. Серед них є унікальні — фото мого прадіда та його хати під солом’яним дахом.



7 травня 2013 р.

Хліба та видовищ!




Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так захоплююче почути у ЗМІ новину про те, що відеоролик «Єрусалимська Віа Долороса» користувача під ніком shalom набрав мільйон переглядів!

Гірко, але іноді ловиш себе саме на такій думці, коли переглядаєш деякі публікації у соцмережах.  Автор, говорячи про реальні події духовного чи церковного життя, нерідко так подає це, що складається враження, що він не стільки хоче розповісти про подію, скільки хвалитися тим, що йому вдалося це зафіксувати.

Взагалі то, сучасна «мобалазація» зробила людей цинічними та байдужими, які шукають сенсацій та задоволень. Нерідко буває, що хтось потрапляє у критичну ситуацію: недобре на вулиці стало, потрапив в аварію, якась трагедія сталася, то випадкові свідки не поспішають на допомогу, а чимскоріше хапаються за камеру. І чимскоріше — в інтернет.

Скажете, що згущую фарби? А чи не те ж саме я роблю, публікуючи це фото?..

4 травня 2013 р.

Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку


Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку



Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі
після молитви. Крізь відчай ночі пророче
бачу промінь надії.
Воскресаю. Радію.
Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:
позавчора я Його вбила… а сьогодні?
Бог помер! Криза цивілізації — поминки Бога.
І туди нам дорога.
Нам шкода Бога, чесно.
І навіть себе (трохи) — коли Він не воскресне.
Я була біля гробу, де римська сторожа
і римська печатка — на гріхи мої схожа.
Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?
Вони все одно розбитися мусили…
Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.
Мені без Нього навіть дихати важко — чого заради?
І з святими жінками несла до могили
миро, душу, сльози, простирадла білі.
Було темно — від сліз і щему у грудях:
Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.
Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.
А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?
А раптом фарисеї праві —
і мені просто дали по голові?
І все ж могила пуста.
Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!
Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.
Як серце новонаверненого у день спасіння.
Воскресіння! Воскресіння!!!
Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..
І я з Магдалиною до ніг Його впала.
Світало. Насправді воскрес! Світало!.
І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.
Я — грішник після молитви. І Воскреслий простив мені
гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви — все.
Христос Воскрес!
І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,
лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.
Чую святковий дзвін.
Воскресаю, бо направду воскрес Він!

Зоряна Живка

3 травня 2013 р.

На Страстну п`ятницю

Брейгель. «Шлях на Голгофу»




То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.

Ліна Костенко

http://vavrynyuk.com.ua/klasyky/kostenko.html#04

26 квітня 2013 р.

Ознаки часу


Цивілізований світ перейшов «точку неповернення». Вважаю, що питання загибелі західної християнської цивілізації це лише питання часу. Власне, вона вже мертва, залишилася лише обгортка з традицій та окремих фрагментів, які набувають все більш гротескних форм. Християнство запльоване, зацьковане, висміяне і безсиле загнали в кут і воно животіє тільки тому, що комусь ще хочеться порозважатися продовженням його агонії. Християнська Європа, де за статистикою на одну традиційну європейську сім’ю припадає 1,5-1,8 дітей приречена не тільки морально, але й фізично.




Мене шокували фото, поширені інформаційними агентствами, про напад людиноподібних істот із Femen на католицького священика. Я вважаю їх символом сучасного збоченого псевдотолерантного Заходу. Я навіть не затуляю, як це часто робиться, окремі частини тіла чорними квадратиками — там нічого затуляти, цей прекрасний символ жіночності атрофований, як і сама їхня совість. Я не чув раніше про цього священика, не знаю його поглядів, але яскраво побачив погляд тих, хто зараз править бал у так званому вільному та демократичному західному суспільстві. Хижий оскал толерантності, зло, ненависть, вседозволеність і жодної поваги до загальнолюдських цінностей — це і є справжнє обличчя тих, хто демократично-насильно нав’язує нам спотворену ідею свободи та рівноправ’я. Вдивіться уважно у спотворені ненавистю обличчя «борців за свободу» — це символ «вільної Європи». Вдивіться у спокійну постать священика — це символ сучасного християнства: такого, що ще зберігає почуття власної гідності, але вже безправного та зневаженого.

Впевнений — хуліганки не будуть покарані, бо мають дуже високих покровителів, які, власне, і смикають їх за потрібні ниточки. Їм можна безкарно оголюватися, шокувати противників вульгарністю та цинізмом, обливати брудом християн, спилювати хрести та оскверняти храми, а християнам навіть хрестики на робочому місці не можна носити. Це і є західна толерантність. На плакаті "борців" слова "Ні гомофобії". А оця акція, а оці обличчя, а оце глузування над священиком — це хіба не гомофобія?!

Так, ці мої роздуми надто емоційні та дещо сумбурні. Так, я обурений. Обурений не лише витівками кістлявих дівуль із Femen, але й «толерантним» мовчанням самих християн. Обурений обуренням деяких «християнських» діячів та журналістів, які реагують майже так, як оті оголені самиці, на окремі несміливі акції протесту проти гомосексуалізму та узаконення гомосексуальних шлюбів. Які з «християнської» точки зору переконують, що нічого страшного у цьому немає.

Що ж, як це не боляче, але я повністю підтримую думку, яка прозвучала з вуст сучасного «толерантного» політика, що «у нас не забагато ісламу, у нас замало християнства».

І це — страшніше, аніж богохульні акції Femen.

11 квітня 2013 р.

Коли не можна затулитися Біблією


Однією з найулюбленіших тем українських (і не тільки) журналістів є тема життя та поведінки народних обранців — депутатів Верховної Ради. Що тільки про них не пишуть, яких тільки «смажених» фактів про них не назбирано! Правда, з них усе «як з гуски вода». Вони й далі поводяться так, як хочуть, і роблять, що хочуть. Але я не про політику. Я про наше людське фарисейство, нашу дволикість та лукавство.



Запропоноване фото, яке впіймало «на гарячому» одного з депутатів, не є дивиною. Кнопкодавство (вже й термін новий з'явився) — річ дуже поширена в практиці наших українських депутатів. Тема голосування за себе і «за того парня» вже набила оскому українцям, і навіть блокування трибуни опозицією не вирішує проблеми. Але на тій світлині є одна річ, яка надає їй особливого забарвлення: якраз між двома руками, що тиснуть на кнопки, лежить… Біблія. Саме так — Біблія. Книга, яка мала б стати моральним орієнтиром, нагадуванням про відповідальність перед людьми та Богом. Мала б… На жаль, вона лишень гарний атрибут робочого столу депутата, така собі модна «фішка»…

Що ж, із гіркотою доводиться констатувати, що лукавство, дволикість — проблема не лише депутатів. Цією хворобою хворіють чимало людей, у тому числі й ті, хто називає себе християнином; у кого на робочому місці чи вдома на журнальному столику лежить Слово Боже; хто позиціонує себе віруючою людиною, відвідує та жертвує на церкву. Більше того, такі трапляються й серед тих, хто вважає себе євангельським віруючим, може, навіть є служителем чи проповідником. Коли на зібранні, за кафедрою — один, а поза церквою — інший. Коли одна рука лежить на Біблії, а друга робить гріх. А нерідко навіть так, як на фото: обидві руки зайняті неправдою, а Євангелія… А Євангелія — для гарних та пишних промов за кафедрою та перед камерою. От тільки об'єктиви фотокамер безпристрасно фіксують справжній стан речей. І якщо вже журналісти бачать, то чи не більше бачить Бог?

"Благовісник", 2013, 1

9 квітня 2013 р.

"Благовісник", 1,2013, Редакторська стаття

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5).

Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.

Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.

Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.

Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.

Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.

І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.

Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).

Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.

Читати журнал

30 березня 2013 р.

Сьогодні мені - 50


Сьогодні мені 50. Визначна дата з присмаком суму. Можна оптимістично сказати: "Мені вже 50!", песимістично зітхнути: "Мені аж 50...". Я ж просто констатую: я мужчина в розквіті сил, у якого ще багато мрій, запалу та амбіцій. Так що ще повоюємо!



На мої п’ятдесят

Досипаю пісок у пісочний годинник,
Досипаю миттєвості в чашу століть.
Досипаю секунди, згортаю в хвилини...
А пісок все одно, як крізь пальці, біжить...

21 березня 2013 р.

Сьогодні - Всесвітній день поезії

Сьогодні моє професійне свято. Тому буде природньо відзначити його публікацією нових поезій.


*   *   *
…Вічність поклав їм у серце.
Книга Еклезіаста 3:11

Вічність, покладена в серце.
Серце, заховане в вічність.
Небо забило джерельцем,
І — розлилось в безкінечність.

Зірка, що впала в долоню.
Руки, що струшують зорі.
Вечір на плечах холоне
В гомоні вічних історій.

Проситься небо у душу.
Вічний шукає початку.
І — у хліві, у пастуших
Яслах поклавсь немовлятком.

Він як маленька зернина,
Впав у земні чорноземи.
І — поєднав воєдино
Прозу життя і поеми,

Вічність в земному кубельці,
Велич в людині убогій.
Бог у маленькому серці,
Й серце, занурене в Бога.

13 лютого 2013 р.

Переклади віршів Олексія Дунаєва

Хоча вірші пишу давно, вже навіть дві збірки надруковані, але все чомусь в мене не виходили переклади. Кілька днів тому зробив чергову - і вперше вдалу - спробу перекладу. Поки що два вірші Олексія Дунаєва, але, надіюся, не останні.

Не вбивай

Не вбий себе в собі запекло!
Не дай себе гріхом убити,
Жорстокістю сліпою пекла
В самоупевненості ситій.

Не вбий себе байдужо лінню
Й зі світом грішним поєднанням.
Неси до Господа моління
Очисти душу покаянням.

Не вбий без сорому сумління,
На манівцях смердючо-хибних.
Корчуй гріхи в душі з корінням.
Ти так Творцеві ще потрібний.

Не вбий себе в собі божками,
Втонувши в бруді словоблудства.
І потаємними гріхами
Собі не вчиниш самогубства.


Про вік

Чого не вистача на білім світі
Без чого щастя серце не знайде,
Щоб нам радіти щиро, наче діти,
Кохати, як подружжя молоде?

І про життя судити ніби старці,
Що мають досвід сиво-мудрих літ,
Щоб прозу днів писати не абзацом,
А римувати строфи в моноліт.

Лише у Нім знанню немає міри,
Хто постраждав жорстоко на хресті.
Дай, Господи, нам мати вчинки зрілі
В дитячій непідробній простоті.

4 лютого 2013 р.

Пішаки на шаховій дошці, або Неприємні образи на духовних уроках


Якщо ти маєш публічне служіння, потрібно бути готовим до критики, а то й до відвертої ворожнечі. Часто доводиться щось кілька разів повторювати, розжовувати, оправдовуватися. От і в останьому номері "Благовісника" довелося оправдовуватися перед деякими читачами за "нехристиянську" обкладинку.

Складність будь-якої духовної чи інтелектуальної праці полягає в тому, що тебе не завжди можуть зрозуміти. І проблема навіть не в тому, що ти, як людина, можеш помилитися (врешті, навіть апостоли не могли цього уникнути), а в тому, що твої слова трактуються з такого кута зору, про який навіть і не подумав би.

Не чекав, що обкладинка нашого журналу "Благовісник"  №3 за 2012 рік викличе таке невдоволення читачів. Не буду переказувати всіх негативних коментарів та обурливих слів, які довелося вислухати з цього приводу. Усі їх можна звести до наступного: ото дожилися — вже шахмати стали пропагувати в християнському журналі. А один читач висловився ще категоричніше: «Я колись за це в тюрмі сидів, а нині...».

Не збираюся дискутувати на тему: гріх чи не гріх грати в шахи. Не думаю, що це настільки важливо, щоб сперечатися. У будь-якому разі знаю: до якогось спільного знаменника навряд чи вдасться прийти. Запитуючи в різних віруючих, служителів, як вони ставляться до цієї гри, чув абсолютно різні думки, які, в принципі, не суперечать головним біблійним істинам. Можна було б взагалі відмахнутися від отих критичних зауважень, які прозвучали на нашу адресу, але ми поважаємо думку читачів (бо ж, власне, дня них ми і працюємо) і їхні погляди на ту чи іншу проблему.

Але говоритиму не про гру в шахи. Бо не шахи ми мали на увазі, публікуючи фото на обкладинці. І тим більше були далекі від думки пропагувати цю гру серед християн. За великим рахунком, та ілюстрація говорить не про шахи. Так само, як і багато біблійних ілюстрацій — не про те, що нам спадає на думку з першого погляду на них.