Хліба та видовищ!

Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так захоплююче почути у ЗМІ новину про те, що відеоролик «Єрусалимська Віа Долороса» користувача під ніком shalom набрав мільйон переглядів!

Гірко, але іноді ловиш себе саме на такій думці, коли переглядаєш деякі публікації у соцмережах.  Автор, говорячи про реальні події духовного чи церковного життя, нерідко так подає це, що складається враження, що він не стільки хоче розповісти про подію, скільки хвалитися тим, що йому вдалося це зафіксувати.

Взагалі то, сучасна «мобалазація» зробила людей цинічними та байдужими, які шукають сенсацій та задоволень. Нерідко буває, що хтось потрапляє у критичну ситуацію: недобре на вулиці стало, потрапив в аварію, якась трагедія сталася, то випадкові свідки не поспішають на допомогу, а чимскоріше хапаються за камеру. І чимскоріше — в інтернет.

Скажете, що згущую фарби? А чи не те ж саме я роблю, публікуючи це фото?..