Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою роздуми. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою роздуми. Показати всі дописи

3 грудня 2019 р.

Ціна правди і попкорн



Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

26 червня 2015 р.

Післямова до Фестивалю надії-2015



У Львові відбувся грандіозний захід: Фестиваль надії за участю Франкліна Грема. До цієї події йшли довго та послідовно. Робота з підготовки розпочалася більше року тому. В організації окрім безпосередніх організаторів — Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самаритянина» — були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання України.

І ось 20 червня 2015 року. Львів зустрічає гостей не надто гостинно: йде дощ, прохолодно. Але настрій в прибулих радісний та оптимістичний. Усі в очікуванні якщо не чуда, то принаймні особливих духовних переживань та головної цілі заходу: покаяння людей, які ще не мали зустрічі з Богом. Власне, фестиваль організовувався саме для невіруючих, члени євангельських церков за задумом організаторів мали запросити їх у Львів та приїхати з ними. Загалом так і було. Близько 600 спеціально замовлених автобусів привезли тисячі людей. Стадіон Арена-Львів, розрахований на 40 тисяч присутніх, був заповнений вщерть. Пізніше служба порядку навіть дозволила кому не вистачило місця всістися на газонах стадіону.

17 жовтня 2014 р.

За хліб, за мир, за Україну



«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4).

Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік.
Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах.

Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч. От тільки... Коли я, роздумуючи нас статтею, згадав про це гасло, раптом об нього спіткнувся. Ну, дякувати за хліб, за врожай — тут усе зрозуміло. А от як дякувати у непростому, ба навіть трагічному для України 2014 році за мир?

17 червня 2014 р.

Время говорить. Но как?



Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему...

Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не знающим, как они встретят завтрашний день. Нет, молчать - все таки преступление.

Но с другой стороны мне страшно, когда я слышу КАК говорят. Мне страшно читать комментарии, полные взаимной злобы, ненависти, мести и просто идиотизма. И вдвойне, втройне больно и страшно слышать это от христиан. События в Украине разделили христиан России и Украины на два вражеских табора. Принимаются резолюции, делаются официальные и неофициальные заявления, раздаются интервью и комментарии. Потом все это бурно обсуждается, накаляя ситуацию и доводя собеседников до невменяемого состояния. В последнее время я стараюсь не ввязываться в дискусии так как это еще больше усугубит ситуацию. Часто что-то доказывать просто безполезно, так как вчерашние братья просто не способны рассуждать логически.
Нам кажется, что мы говорим правду. Но нужна ли такая правда? Правда, которая братьев делает врагами. Правда, которая делает нас злыми, мстительными, возбужденными, теряющими способность здраво рассуждать. Не уподобляемся ли мы в этой ситуации друзьям Иова, рассуждающим буд-то бы здраво и правильно, но не угодившим Богу?
Поэтому я так долго молчал. Я знал ЧТО сказать, но не знал КАК сказать. Я ждал, когда у меня здравый смысл станет выше эмоций. Чесно говоря, я и сейчас до конца не знаю как говорить и как правильно реагировать на происходящее. Поэтому мне кажется, что главным, что христианам сегодня нужно иметь и о чем просить у Бога, это МУДРОСТИ. Не у всех христиан, даже у известных служителей она оказалась. Хорошо и правильно рассуждая о духовной жизни за кафедрой, мы оказались немудрыми в конкретной ситуации.
Сегодня время говорить. Сегодня время действовать. И сегодня время просит у Бога мудрости. Я как публичный человек, как журналист понимаю, что должен что-то сказать, но не всегда имею правильное слово. И не всегда в моем сердце подходящая атмосфера для того, чтобы сказать правильно. Поэтому, я прошу у моих коллег, у всех христиан быть мудрыми, говоря правду. Мудрыми, выбирая собеседников. Мудрыми, подбирая слова. Правда, которая разрушает, ничем не лучше разрушающей лжи. И это одна из проблем сегодняшней войны. Войны не только физической, политической, международной, но и войны духовной.

15 червня 2013 р.

Чудеса без чудес



Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.

12 червня 2013 р.

Така складна проста арифметика

Натрапив якось в інтернеті на одну замітку з виразно гумористичним підтекстом. Вона була написана людиною освіченою, що добре розуміється у вищій математиці. Для мене це надто високий рівень, тому я навіть не робив спроб скопіювати текст, пішовши шляхом найменшого опору — просто сканував замітку у форматі фото. Не намагайтеся розібратися у тих складних значках — для більшості читачів, як і для мене, вони нічого не кажуть. Проте, мене зацікавив текст-пояснення. Виявляється, просту арифметичну дію, таку, як наприклад, 1+1=2, можна для солідності настільки ускладнити, що читач вигукне: «Вау, яка розумна людина!»



Смішно, дотепно, оригінально. Але справа в тому, що саме так чинять багато «розумних» людей, які, щоб справити враження, прості речі настільки ускладнюють, що без професорських знань годі й розібратися. Саме так пишуть чимало наукових та білянаукових робіт. Саме так часто люблять висловлюватися політики. Саме так роблять навіть прості люди.

7 травня 2013 р.

Хліба та видовищ!




Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так захоплююче почути у ЗМІ новину про те, що відеоролик «Єрусалимська Віа Долороса» користувача під ніком shalom набрав мільйон переглядів!

Гірко, але іноді ловиш себе саме на такій думці, коли переглядаєш деякі публікації у соцмережах.  Автор, говорячи про реальні події духовного чи церковного життя, нерідко так подає це, що складається враження, що він не стільки хоче розповісти про подію, скільки хвалитися тим, що йому вдалося це зафіксувати.

Взагалі то, сучасна «мобалазація» зробила людей цинічними та байдужими, які шукають сенсацій та задоволень. Нерідко буває, що хтось потрапляє у критичну ситуацію: недобре на вулиці стало, потрапив в аварію, якась трагедія сталася, то випадкові свідки не поспішають на допомогу, а чимскоріше хапаються за камеру. І чимскоріше — в інтернет.

Скажете, що згущую фарби? А чи не те ж саме я роблю, публікуючи це фото?..

14 листопада 2012 р.

Фотопроповідь. "Щас спою", або Невеселі роздуми про веселе життя






Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!»

Без перебільшення, творці мультфільму створили справжній шедевр, сюжет і фрази з якого стали крилатими. Тому не дуже здивувався, коли побачив героя цієї казки в бронзі й саме в цій блаженній позі. Але скульптура привернула мою увагу не тому. Виявляється, це не пам’ятник знаменитому персонажеві й не мультфільму, це пам’ятник… щастю. Саме так — щастю! І саме це спонукало мене присвятити свої роздуми оцьому фото.

Безумовно, автор пам’ятника дуже тонко й вдало зумів передати в скульптурі загальноприйняту уяву про щастя. Саме так переважна більшість людей сучасного суспільства уявляє собі щастя: сите, спокійне, забезпечене життя, яке автоматично вимагає відповідного продовження — насолод та розваг. Це наш сучасник, який важкою працею, недосипанням заробляє гроші для того, щоб потім їх потратити на задоволення своїх власних потреб: збудувати «круту хату», придбати «круту» машину, добре скупитися в супермаркетах і після гарного застілля блаженно промовити на м’якому дивані: «Щас спою!» Саме таким малюють «справжнє» життя фільми та телесеріали, глянцеві кольорові журнали, надоїдлива реклама. І навіть ті, хто не може собі дозволити багато чого, пнуться з усіх сил, «щоб не відставати». А при ситому череві хочеться розваг, хочеться «заспівати».

Деякі соціологи б’ють тривогу, вказуючи на небезпеку, якій піддається нинішнє суспільство: перенасичене життя, завищені мірки благополуччя, культ задоволення. Статистика свідчить: до 40 відсотків товарів, які купують американці, їм просто не потрібні. Широко розвинута система кредитів міцно тримає мільйони людей у рабській залежності від товарів. Головне правило сучасної людини: «Більше працювати, щоб більше купити!» Вчені нагадують про уроки минулого, коли міцні світові імперії гинули тому, що переступили межу розкоші. Як приклад, можна згадати Римську імперію.

Сучасний ідеал щастя дуже небезпечний не тільки для світського суспільства, але й для церкви. Віруючі також не можуть уникнути спокуси жити «собі на втіху». Іноді навіть підтверджуючи цю думку Біблією: мовляв, дитина Божа повинна жити у шикарному будинку, їздити у шикарній машині й відпочивати на шикарних курортах. Напевне, апостол Павло справді був «нерозумний», як він сам себе називає, коли бачив щастя у зовсім протилежному: «Тож усе я вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил. 3:8). Він не «радився з плоттю і кров’ю», свідомо відмовився від багатства та насолод світу, знайшовши ідеал щастя у служінні Богові. І не тільки він — сотні, тисячі, ні, мільйони вірних будуть свого часу співати не ситі та розбещенні пісеньки за перевантаженими столами, а «нову пісню» перед престолом свого Спасителя Ісуса Христа. Але це можуть зробити лише «переможці». Переможці, які переможуть себе та не схиляться перед божком ситості, забезпеченості та самозадоволення.

21 квітня 2012 р.

Велике закриття


17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів.

За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі.

Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття».

Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо Удав, намагаючись наочно показати суть своїх роздумів, кинув горіх угору і той упав мавпочці на голову. Мудрий Удав намагається пояснити: «Горіх упав за законом природи». Мавпа, чухаючи голову, заперечує: «Немає таких законів, щоб по голові бити». — «Є, і він каже, що все кинуте вгору, обов’язково впаде на вас». — «Це якийсь неправильний закон. Не потрібний нам такий закон. І звідки він взявся? » — «Був. З самого початку природи». Тут у дискусію вмішується папуга. Він авторитетно заявляє: «Ні, спочатку його не було. А потім його відкрив один мудрий чоловік. Одного разу цьому розумнику впало на голову яблуко — і він відразу і відкрив цей закон». І тут у Мавпи з’являється геніальна думка: «Відкрив? А чи не можна його якось закрити? Якщо воно відкривається, то і повинне закриватися!» Усі зосереджено думають над великою головоломкою: як то цей закон закрити, щоб більше по голові горіхами не било. Логіка проста: потрібно зробити все навпаки — якщо горіх впав на голову, то треба його кинути Удавові на хвіст, і тоді закон «закриється». Що і було без вагань зроблено. Горіх кидають з пальми на хвіст Удаву, який спочатку ойкає від болю, але згодом радісно вигукує з усіма на честь «великого закриття»...

9 квітня 2012 р.

Думати боляче



«Думати не боляче, вірити не страшно»
Кредо журналу «CREDO»

Думати боляче!

Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.

Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.

Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.

Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть — самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати.

Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхофера, Мартіна Німьоллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга, Олександра Солженіцина. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, КДБ, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».

Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який тим не менш реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.

Думати боляче. Бо — тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькути. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки.

Боляче…

Але не думати — страшно. Бо — тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. Із мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.

Не думати страшно. Бо — тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.

Не думати страшно. Бо — це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому я обираю — думати.

19 лютого 2012 р.

Мистецтво вміти жити


Сьогодні, як ніколи, треба вміти жити. І це вміння цінується більше, як вища освіта. Таких людей не люблять, але ті, хто не любить, в глибині душі їм заздрять. Вони вміють отримати вигоду в будь-якій ситуації, виходять сухими з будь-якої проблеми. Про них кажуть: «І у воді не тонуть, і у вогні не горять». Вони задарма або за півціни нічого не будуть робити. З такими людьми не пропадеш. Одним словом, вміють жити!



Впевнений, що такі люди навіть в умовах теперішньої кризи зуміють непогано прожити. Вони і біду повернуть на свою користь.