На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви Продовжую витягувати світлини зі своєї фотоскрині. На перший погляд оця світлина нічим особливим не відзначається. Звичайне сільське весілля, на якому місцевий фотограф просто натиснув кнопку затвору, сказавши при цьому таке звичне: «Увага!». Таких світлин можна знайти у сімейному альбомі десятки. Але ця чимось привернула мою увагу.

Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

У Львові відбувся грандіозний захід: Фестиваль надії за участю Франкліна Грема. До цієї події йшли довго та послідовно. Робота з підготовки розпочалася більше року тому. В організації окрім безпосередніх організаторів — Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самаритянина» — були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання України. І ось 20 червня 2015 року. Львів зустрічає гостей не надто гостинно: йде дощ, прохолодно. Але настрій в прибулих радісний та оптимістичний. Усі в очікуванні якщо не чуда, то принаймні особливих духовних переживань та головної цілі заходу: покаяння людей, які ще не мали зустрічі з Богом. Власне, фестиваль організовувався саме для невіруючих, члени євангельських церков за задумом організаторів мали запросити їх у Львів та приїхати з ними. Загалом так і було. Близько 600 спеціально замовлених автобусів привезли тисячі людей. Стадіон Арена-Львів, розрахований на 40 тисяч присутніх, був заповнений вщерть.

«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4). Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік. Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах. Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч

Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему... Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не

Той, з ким стається чудо, про це не знає. Мудреці Талмуду Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!» Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес… Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити. Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я.

Натрапив якось в інтернеті на одну замітку з виразно гумористичним підтекстом. Вона була написана людиною освіченою, що добре розуміється у вищій математиці. Для мене це надто високий рівень, тому я навіть не робив спроб скопіювати текст, пішовши шляхом найменшого опору — просто сканував замітку у форматі фото. Не намагайтеся розібратися у тих складних значках — для більшості читачів, як і для мене, вони нічого не кажуть. Проте, мене зацікавив текст-пояснення. Виявляється, просту арифметичну дію, таку, як наприклад, 1+1=2, можна для солідності настільки ускладнити, що читач вигукне: «Вау, яка розумна людина!» Смішно, дотепно, оригінально. Але справа в тому, що саме так чинять багато «розумних» людей, які, щоб справити враження, прості речі настільки ускладнюють, що без професорських знань годі й розібратися. Саме так пишуть чимало наукових та білянаукових робіт. Саме так часто люблять висловлюватися політики. Саме так роблять навіть прості люди.

Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так

Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!» Без перебільшення, творці мультфільму створили с

17-20 століття з повним правом можна назвати Епохою великих відкриттів. За той період людство дізналося про навколишній світ набагато більше, аніж за всю свою багатотисячну історію. А кінець 20-початок 21 століть вже можна було б назвати епохою Супервідкриттів. І не дивно — на нас ринула така лавина наукової та технічної інформації, у якій ми почуваємо себе, як плавець у розбурханому морі. Але час, у якому ми живемо, без перебільшення можна було б назвати й епохою Великих закриттів. А взяв я цю фразу із казки російського дитячого письменника Григорія Остера «38 папуг» (сюжет саме цієї казки пізніше ліг в основу широко відомого мультфільму). Один з її розділів так і називається: «Велике закриття». Розпочинається ця кумедна історія тим, що один із героїв Удав, дивлячись на кокосовий горіх, зосереджено роздумує: «Якщо його кинути угору, він впаде. Чому?» Згодом біля нього збирається чимала компанія, яка галасливо та дотепно вирішує це складне запитання. Особливо галасує Мавпа, бо

«Думати не боляче, вірити не страшно» Кредо журналу «CREDO» Думати боляче! Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити. Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять. Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті. Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — же

Сьогодні, як ніколи, треба вміти жити. І це вміння цінується більше, як вища освіта. Таких людей не люблять, але ті, хто не любить, в глибині душі їм заздрять. Вони вміють отримати вигоду в будь-якій ситуації, виходять сухими з будь-якої проблеми. Про них кажуть: «І у воді не тонуть, і у вогні не горять». Вони задарма або за півціни нічого не будуть робити. З такими людьми не пропадеш. Одним словом, вміють жити! Впевнений, що такі люди навіть в умовах теперішньої кризи зуміють непогано прожити. Вони і біду повернуть на свою користь.