Загальна кількість переглядів сторінки

21 грудня 2014 р.

Святвечір




Різдвяний вечір, вічністю налитий,
Вкотив на небо місячний обруч.
Ще в кучугурах галасують діти,
З’їжджаючи санчатами із круч.

Морозна гілка стукає об шибку,
І ніч крізь скло в світлицю загляда.
Багатий стіл, духмяна свіжа скибка,
І мати ріже хліб — завсіди молода.

Різдвяний вечір, вдячністю налитий,
Складає славу Богові-Царю —
Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий,
В хліві стрічав провісницю-зорю.

В овечих яслах Всесвіт умістився,
До жінки пригорнувся немовлям,
Осанною небесною розлився
На віфлеємських висохлих полях.

Різдвяний вечір, славою налитий,
Йде по землі, освітлюючи ніч...
Співають славу і батьки, і діти,
Родиною зібравшись зусібіч... 


13 листопада 2014 р.

Мягкая посадка

«Мягкая посадка на комету успешно завершена» — это главное событие сегодняшнего дня.

10 лет, 5 месяцев и 14 дней назад начался самый амбициозный проект Европейского космического агентства. Зонд «Розетта» совершил полёт к комете Чурюмова-Герасименко, находящейся в 500 миллионах километров от Земли. 12 ноября 2014 года он стал первым в истории человечества аппаратом, вышедшим на орбиту кометы и сумевшим совершить мягкую посадку на её поверхность. Хоть и с третьей попытки.

По мнению некоторых учёных, эта высадка — «третье эпохальное событие» в освоении космоса после полета Юрия Гагарина и высадки астронавтов США на поверхности Луны.
Журнал ЖЖ



Да, событие поистине эпохальное. Да, мы действительно стали ближе к тайнам Вселенной, стали ближе к огромному Космосу. Но это не помогло нам стать ближе друг ко другу. Россияне и украинцы, арабы и евреи, белые и черные ненавидят и убивают друг друга, все больше и больше отдаляясь друг от друга. Мы стали жить лучше, цивилизованней в области техники и компьютеризации. Но не стали цивилизованней морально и духовно. Мы вбуриваемся в тело кометы и одновременно ненавидим себе подобных. Если мы сумели познать тайны Космоса, но со времени Древней Греции так и не сумели познать себя, грош цена таким знаниям. Если, проникнув в тайну расцепления атома, используем этот атом для убийства, стали ли мы мудрее?

Мягкая посадка на комету успешно завершена. Космическая миссия закончилась триумфом. Земная миссия с позором провалилась. Остатки высокий идей и гуманитарных иллюзий разбивают боевики хамаза и донецко-луганского «ополчения». «Цивилизованная» Европа с ужасом смотрит на «дикую» Россию. «Духовная» Россия с презрением смотрит на «содомитсткий» Запад. В Африке князьки не могут поделить джунгли, а капиталисты не могут с ними сторговаться за местные шахты. В шикарных театрах и выставочных залах гурманы от культуры наслаждаются полетом человеческой мысли, а в соседнем квартале на провонявшей кухне наркоманы с нетерпением ожидают своего очередного «полета».

И на все это с высоты неба смотрит Бог. Когда-то Он настолько близко подошел к человеку, что утратил Свой звездный образ. Намного ближе, чем зонд «Розетта» к своей комете. Он вошел внутрь человека, желая вторично вдунуть в него Свое дыхание жизни. Увы, человечество не спешит ответить на объятия Всевышнего. Оно слишком гордо и велико, чтобы верить в вышний разум. Оно ведь манипулирует элементами атома, оно уже побывало на Луне, а теперь на комете. Vivat, homo sapiens!

Жаль, что приблизившись к далеким космическим телам, мы не приблизились к Богу. И в то время, как «космические корабли бороздят просторы Вселенной», Творец Вселенной ходит по земным дорогам с фонарем, вглядывается в лица человекообразных существ и подобно древнему Диогену шепчет: «Ищу человека»…

Космос все ближе. А мы друг от друга все дальше. И дальше от Бога.  Разумно ли, человек разумный?

17 жовтня 2014 р.

За хліб, за мир, за Україну



«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4).

Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік.
Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах.

Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч. От тільки... Коли я, роздумуючи нас статтею, згадав про це гасло, раптом об нього спіткнувся. Ну, дякувати за хліб, за врожай — тут усе зрозуміло. А от як дякувати у непростому, ба навіть трагічному для України 2014 році за мир?

Неспалені кораблі на березі кохання



Я належу своєму коханому, а мені мій коханий…
Пісня над піснями, 6:3

У знаменитій Енеїді не менш знаменитого древньоримського поета Вергілія є цікавий епізод. Після захоплення Трої ворогами жителі цього міста встигли втекти на кораблях у море. Згодом вони пристали до берега Тибру в Італії. Жінки, втомлені втечею та війною, наважилися на відчайдушний крок. Вони спалили всі кораблі, на яких припливли, щоб чоловіки не мали можливості мандрувати далі. Таким чином втікачі залишилися на Апеннінському півострові назавжди.

Ця історія в різних варіантах повторювалася не раз. Так поводилися великі полководці та завойовники. Так вчинив у IV столітті до н.е. Агафокл, спаливши свої 60 кораблів перед битвою з ворогом. Воїнам не було куди відступати — і вони всі сили кинули на битву, у якій перемогли. Так вчинив Вільгельм І Завойовник у 1066 році, напавши на побережжя Англії. Так зробив Фернандо Кортес, завойовник Мексики, дізнавшись про те, що його моряки хочуть вчинити бунт і на захоплених кораблях повернутися в Європу. Так робили й інші воєначальники, спалюючи за собою мости.

Так що широко відомий вислів «спалити кораблі» чи «спалити мости» має багато історичних підстав і використовується, коли мова йде про рішучий крок, який робить неможливим повернення до минулого, повністю відрізає шлях до відступу.

17 червня 2014 р.

Время говорить. Но как?



Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему...

Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не знающим, как они встретят завтрашний день. Нет, молчать - все таки преступление.

Но с другой стороны мне страшно, когда я слышу КАК говорят. Мне страшно читать комментарии, полные взаимной злобы, ненависти, мести и просто идиотизма. И вдвойне, втройне больно и страшно слышать это от христиан. События в Украине разделили христиан России и Украины на два вражеских табора. Принимаются резолюции, делаются официальные и неофициальные заявления, раздаются интервью и комментарии. Потом все это бурно обсуждается, накаляя ситуацию и доводя собеседников до невменяемого состояния. В последнее время я стараюсь не ввязываться в дискусии так как это еще больше усугубит ситуацию. Часто что-то доказывать просто безполезно, так как вчерашние братья просто не способны рассуждать логически.
Нам кажется, что мы говорим правду. Но нужна ли такая правда? Правда, которая братьев делает врагами. Правда, которая делает нас злыми, мстительными, возбужденными, теряющими способность здраво рассуждать. Не уподобляемся ли мы в этой ситуации друзьям Иова, рассуждающим буд-то бы здраво и правильно, но не угодившим Богу?
Поэтому я так долго молчал. Я знал ЧТО сказать, но не знал КАК сказать. Я ждал, когда у меня здравый смысл станет выше эмоций. Чесно говоря, я и сейчас до конца не знаю как говорить и как правильно реагировать на происходящее. Поэтому мне кажется, что главным, что христианам сегодня нужно иметь и о чем просить у Бога, это МУДРОСТИ. Не у всех христиан, даже у известных служителей она оказалась. Хорошо и правильно рассуждая о духовной жизни за кафедрой, мы оказались немудрыми в конкретной ситуации.
Сегодня время говорить. Сегодня время действовать. И сегодня время просит у Бога мудрости. Я как публичный человек, как журналист понимаю, что должен что-то сказать, но не всегда имею правильное слово. И не всегда в моем сердце подходящая атмосфера для того, чтобы сказать правильно. Поэтому, я прошу у моих коллег, у всех христиан быть мудрыми, говоря правду. Мудрыми, выбирая собеседников. Мудрыми, подбирая слова. Правда, которая разрушает, ничем не лучше разрушающей лжи. И это одна из проблем сегодняшней войны. Войны не только физической, политической, международной, но и войны духовной.

9 травня 2014 р.

Свято зі сльозами на очах



Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм…

Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-комуністичному та християнському. Я виростав у протестантській родині і з дитинства розумів — коли свідомо, коли підсвідомо — брехливість на штучність комуністичної ідеології. У нашому християнському середовищі насторожено, часто вороже ставилися до всього «світського», яке часто було синонімом «комуністичний» та «соціалістичний». Багато чого, що було звичним для радянських людей, в нас не заохочувалось, ще більше — заборонялося. В тому числі святкові демонстрації та паради. Винятки дозволялися лише у крайніх випадках — коли це грозило неприємностями на роботі чи в школі. Але, пригадую, навіть такі нечасті участі у демонстраціях для мене були справжньою мукою, це було не свято, це була хресна дорога сумління та моїх християнських принципів.

День Перемоги однак був святом, відзначення якого хоча й не дозволялося офіційно, але й не заборонялося. Саме сьогодні мені впала у вічі ота суперечливість, яка спостерігалася у нашому протестантському середовищі щодо 9 травня. З одного боку ми розуміли, що це дійсно свято, радісне, щасливе, світле, адже багато хто пройшов через жахи війни і добре їх пам’ятав. З іншого боку — радянська пропаганда зуміла настільки зодягнути цю дату у свою комуністичну обгортку, що День Перемоги уособлював не просто перемогу у війні, а перемогу комунізму та лідерів комунізму, ставав рупором ідеології та інструментом впливу на свідомість. Тому то євангельські християни з обережністю та упередженням ставилися до святкувань 9 травня.

Мені згадалася ця суперечливість саме зараз, коли справді велике та світле свято Перемоги використовується як привід для втілення чиїхось імперських амбіцій, для зведення рахунків зі штучно вигаданим ворогом, у якого самі ж повірили. Коли в центрі уваги не справжні герої Перемоги, про яких, чого гріха таїти, не завжди й на 9 травня згадують, а вожді та їхні хворобливі ідеї. Боляче, коли нація, яка вважає себе великою, «приватизувала» спільну перемогу і цинічно торгує нею у власних інтересах.

Незважаючи на таку суперечливість, на мій внутрішній пацифізм, День Перемоги для мене був і залишається особливий святом. Зі сльозами на очах. Сльозами вдячності тим, хто кував перемогу і віддавав життя за неї. Сльозами вдячності Богові за мир, який вже стільки часу поки що панує в нашій Україні. І так не хотілося б, щоб День Перемоги став днем війни, яка де-факто вже йде на українській землі. Бо рано чи пізно така ситуація призведе до дня поразки та ганьби…

Зі святом вас! З днем Перемоги!

9 квітня 2014 р.

Великодня фотопроповідь



Через півтора тижня україно-російське християнство святкуватиме Великдень — найбільш шановане та найбільш знакове християнське свято. До нього вже готуються. Хто як. Хтось уже тривалий час постить. Хтось збирає все потрібне для приготування крашанок. Хтось витягує з хліва кабанця. А хтось — ось так, з батареєю плашок з оковитою. Ну, для супермаркетів це ще якось зрозуміло — гроші ж, як відомо не пахнуть... Але справа  в тому що маркетологи все таки враховують запити покупців. А ці запити часто бувають дуже далекі від справжньої Пасхи. Для багатьох відсвяткувати Великдень — це добряче напитися. Чи варто тут щось коментувати? Фото говорить саме за себе.

В українській і особливо російській мадіапродукції нерідко можна знайти матеріали про те, як у «загниваючому Заході» вихолощуються християнські свята, як там традиційні християнські символи замінюються безликими та толерантними деталями, які не вказують на істинну суть свята. Даруйте, а про яку «духовну» суть говорять оті горілчані символи в поєднанні з Великоднім поздоровленням?

27 березня 2014 р.

Видеть человека (рус)



Толчком к написанию этой статьи стало бурное обсуждение в протестантской интернет-среде в начале этого года одной информационной заметки. В ней говорилось о том, что в одной из евангельских церквей Москвы во время рождественских праздников был показан детский спектакль. Эта новость «удостоилась» очень острой критики и целого ряда возмущений, потому что спектакль был не на библейскую или евангелизационную тему, а рассказывал о мальчике, «которому в Рождественскую ночь, во сне, было показано, каким он был, как он выглядит сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Каково же предназначение Церкви? (рус.)




Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

24 березня 2014 р.

Бачити людину



Поштовхом до написання цієї статті стало бурхливе обговорення у протестантському інтернет-середовищі на початку цього року однієї інформаційної замітки. У ній йшлося про те, що в одній з євангельських церков Москви на різдвяні свята було показано дитячий спектакль. Дуже гострої і навіть обурливої критики ця новина «удостоїлася» тому, що спектакль був не на біблійну чи євангелізаційну тему, а розповідав про хлопчика, «которому, в Рождественскую ночь, во сне, было показано то, каким он был, как он выглядит со стороны сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Я не збираюся обговорювати питання щодо того, чи доречні в церкві спектаклі. Це інша тема. Мене «зачепив» один коментар. «Зритель воспринял суть спектакля следующим образом: мальчик был плохим, увидел со стороны свое настоящее и будущее, решил стать хорошим. Но дело в том, что суть спектакля не должна быть такой! Ни у автора репортажа, ни у детей, ни у их родителей не должна была остаться в голове такая идея. Потому что это анти-Евангелие. Суть Евангелия не в том, чтобы человек, увидев свое настоящее и будущее, «решил полностью измениться и стать добрым…» Іншими словами, автор хоче сказати, що все, у чому немає розповіді про Христа як Спасителя і заклику до покаяння — це єресь, і християнин не повинен цього пропагувати.

22 березня 2014 р.

Всесвітній день поезії

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного.


* * *

Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
                     створив мене
                                                 таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

Мій поетичний сайт

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

27 лютого 2014 р.

Уроки Майдану



Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися.
Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки.

Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені цей голос був настільки потужним, що змусив мене не лише переосмислити своє християнське бачення, але й у чомусь покаятися.

Отже, які уроки Майдану ми маємо вже сьогодні?

Урок перший

19 лютого 2014 р.

Час ненавидіти


Я не прихильник силових варіантів вирішення проблем, особливо політичних. Як християнин проти революцій. Я вірю в силу молитви і вірю, що найскладніші питання можна вирішити відносно мирно. Але в це не вірять мої вороги. Тому нерідко усі добрі наміри та християнсько-мирні зусилля не приносять успіху. У світі існує реальна сила зла та безбожжя, яка, на жаль, ламає усі правила логіки та добра, особливо коли вона в люті, коли відчуває своє безсилля і близький кінець. 

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом — сказав біблійний Еклезіаст. — Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!». 

Ми довго мовчали, довго любили, довго громадили, довго реготали. Був час миру, тепер — час війні. Даруйте мені, християни, але, відстоюючи ідею мирного врегулювання, не підтримуючи насилля та жорстокість, я тим не менше боюся засудити тих, хто зараз зі зброєю в руках на Майдані захищає свою честь і гідність. Мою честь, гідність моїх дітей. Я молюся за них. Бажаю їм перемоги. Прошу для них у Бога мужності і сили. Не по-божому кажете? Можливо… Але пригадайте, як часто людське зло та беззаконня змушували Самого Бога діяти не по Божому… 

Вчора був час любити. Сьогодні — час ненавидіти. Але шановні, будь-ласка, навіть у ненависті залишайтеся християнами. Як це? Не знаю… Ви мудрі, і нехай Бог дасть вам ще більше мудрості у цій непростій ситуації, в якій, напевне розгубився б і сам премудрий Соломон…


23 січня 2014 р.

Парадокси миротворництва



Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!  Iв.14:27
Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Мт.10:34

Перед тим, як сісти за написання цієї статті, зазирнув в інтернет із запитом «миротворці». Google-зображення на цей запит на 99 відсотків подають фото озброєних до зубів найсучаснішим військовим знаряддям міцних хлопців із суворими зосередженими поглядами. Так-так, це і є сучасні миротворці.

Парадокс? Авжеж. Поняття, у корені якого присутнє таке тепле та оптимістичне слово «мир», асоціюється перш за все з військовим контингентом і усім, що йде за цим: збройними сутичками, вбивствами, біженцями, кров’ю та руйнуваннями. Якщо абстрактно зобразити миротворця, використавши загальноприйнятий символ миру — голуба, то цього голуба потрібно зодягнути в бушлат кольору хакі з автоматом Калашникова у дзьобі. Погодьтеся, якась гротескна карикатура виходить.

Що ж, така реальність, саме таким і є сучасний миротворець.

А як у духовному вимірі? Яким є образ миротворця, згаданого Ісу­сом у Своїй знаменитій проповіді?

Як це не дивно, але він багато в чому схожий до того, який подає інтернет. Як це не парадоксально, але один з образів духовного миротворця — образ воїна.

Щоб зрозуміти це, повернімося до миротворців, які вже стали звичним фрагментом складної мозаїки із назвою міжнародні відносини.

Мені страшно...


На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.

1 січня 2014 р.

Чи живе Бог у хижі?

Нарешті прочитав скандальну «Хижу». Два рази брався за неї, кожного разу доходив до третини і кожного разу інші питання переривали читання. Звичайно, ажіотаж навколо книги трохи вщух, лише зрідка про неї говорять, але питання читати чи не читати, корисна вона чи шкідлива, залишається.



Так сталося, що з критикою книги я познайомився раніше самої книги. Це, звичайно, вплинуло на процес читання та осмислення прочитаного, хоча намагався забути як позитивні, так і негативні відгуки і читати неупереджено. Зауважив, що відгуки були надто контрастними: книгу або дуже хвалили, подаючи як революційний момент в богослів`ї, або ганили, відверто називаючи єретичною. Позиції «золота середина» було мало.

Якою ж побачив «Хижу» я?

Приборкувач часу




Навколо нього час лежав навалом.
Ліна Костенко

Навколо нього час лежав навалом.
Він так майстерно час ремонтував!
А люди що, вони лише ламали,
а він творив з годинами дива.

Він розбирав хвилини та секунди,
він розкладав їх просто на столі.
І коліщатка, вісі та корунди
для вічності здавались замалі.

А він із них складав хронометр долі,
уміло час намотував на вісь.
Рівняв години, чистив їх поволі,
перевіряв на точність і на міць.

Коли ж дзиґарки вечір били дзвінко,
і день у втомі гучно позіхав,
він у шухляду час, як у хатинку,
отак навалом просто загрібав.

На ранок знов буденним, звичним рухом
він брав той час, як заклинатель змій.
Секунди бігли гарним рівним цугом.
Спроквола вічність зиркала з-під вій.

Годинникарю, як ти вправно вмієш
години ті приборкати ураз!
Мені б отак! Мені б так, розумієш,
узяти в руки неслухняний час.

Почистити, підправити, зібрати,
до вуха притулити — як там йде...
Годинникарю, як то добре мати
Над часом владу...
Тільки ж...
                  де вона,
                                    ну де?..