Мені страшно...

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.