Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою майдан. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою майдан. Показати всі дописи

18 серпня 2016 р.

ДЕМИДОВИЧ — ШЕВЧЕНКО: РАХУНОК 0:0


Слідкую за фейсбушною дуеллю Демидович-Шевченко. Невідомо, чим вона закінчиться. Але вона вже оголила деякі проблеми сьогоднішнього християнства, зокрема пострадянського, а ще точніше, російсько-українського. Не буду публічно ставати на сторону того чи іншого опонента, і не тому, що, за словами Шевченка, зберігаю нейтралітет, а тому, що маю свою чітку позицію щодо піднятої теми. І це перша проблема, яка яскраво виражена у публікаціях Демидовича та Шевченка, точніше, у коментарях під ними. 

27 березня 2014 р.

Каково же предназначение Церкви? (рус.)




Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

27 лютого 2014 р.

Уроки Майдану



Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися.
Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки.

Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені цей голос був настільки потужним, що змусив мене не лише переосмислити своє християнське бачення, але й у чомусь покаятися.

Отже, які уроки Майдану ми маємо вже сьогодні?

Урок перший

19 лютого 2014 р.

Час ненавидіти


Я не прихильник силових варіантів вирішення проблем, особливо політичних. Як християнин проти революцій. Я вірю в силу молитви і вірю, що найскладніші питання можна вирішити відносно мирно. Але в це не вірять мої вороги. Тому нерідко усі добрі наміри та християнсько-мирні зусилля не приносять успіху. У світі існує реальна сила зла та безбожжя, яка, на жаль, ламає усі правила логіки та добра, особливо коли вона в люті, коли відчуває своє безсилля і близький кінець. 

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом — сказав біблійний Еклезіаст. — Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!». 

Ми довго мовчали, довго любили, довго громадили, довго реготали. Був час миру, тепер — час війні. Даруйте мені, християни, але, відстоюючи ідею мирного врегулювання, не підтримуючи насилля та жорстокість, я тим не менше боюся засудити тих, хто зараз зі зброєю в руках на Майдані захищає свою честь і гідність. Мою честь, гідність моїх дітей. Я молюся за них. Бажаю їм перемоги. Прошу для них у Бога мужності і сили. Не по-божому кажете? Можливо… Але пригадайте, як часто людське зло та беззаконня змушували Самого Бога діяти не по Божому… 

Вчора був час любити. Сьогодні — час ненавидіти. Але шановні, будь-ласка, навіть у ненависті залишайтеся християнами. Як це? Не знаю… Ви мудрі, і нехай Бог дасть вам ще більше мудрості у цій непростій ситуації, в якій, напевне розгубився б і сам премудрий Соломон…


23 січня 2014 р.

Мені страшно...


На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.

12 грудня 2013 р.

"Якби Костенко Ліна не жила...."

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана!

Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми.



*  *  *
Якби Костенко Ліна не жила
в оті буремні шістдесяті,
якби цензура кігті не вп’яла
в сміливу душу злопихато,


якби її під варту не взяли
щонайстрашнішого мовчання,
якби на страту не вели
під дике натовпу гарчання,

якби не підло стоптані жита,
що пахли молодо та п’янко,
якби не всенародна німота, —
чи стала б
                  Ліною
                              Костенко?

12.11.2013