На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Слідкую за фейсбушною дуеллю Демидович-Шевченко. Невідомо, чим вона закінчиться. Але вона вже оголила деякі проблеми сьогоднішнього християнства, зокрема пострадянського, а ще точніше, російсько-українського. Не буду публічно ставати на сторону того чи іншого опонента, і не тому, що, за словами Шевченка, зберігаю нейтралітет, а тому, що маю свою чітку позицію щодо піднятої теми. І це перша проблема, яка яскраво виражена у публікаціях Демидовича та Шевченка, точніше, у коментарях під ними. 

Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони. І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші. Квіти на Майдані

Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації. Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими. Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква! Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, що

Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися. Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки. Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені

Я не прихильник силових варіантів вирішення проблем, особливо політичних. Як християнин проти революцій. Я вірю в силу молитви і вірю, що найскладніші питання можна вирішити відносно мирно. Але в це не вірять мої вороги. Тому нерідко усі добрі наміри та християнсько-мирні зусилля не приносять успіху. У світі існує реальна сила зла та безбожжя, яка, на жаль, ламає усі правила логіки та добра, особливо коли вона в люті, коли відчуває своє безсилля і близький кінець.  «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом — сказав біблійний Еклезіаст. — Час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!».  Ми довго мовчали, довго любили, довго громадили, довго реготали. Був час миру, тепер — час війні. Даруйте мені, християни, але, відстоюючи ідею мирного врегулювання, н

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот. У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою. Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачат

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана! Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми. *  *  * Якби Костенко Ліна не жила в оті буремні шістдесяті, якби цензура кігті не вп’яла в сміливу душу злопихато, якби її під варту не взяли щонайстраш