Загальна кількість переглядів сторінки

27 лютого 2014 р.

Уроки Майдану



Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися.
Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки.

Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені цей голос був настільки потужним, що змусив мене не лише переосмислити своє християнське бачення, але й у чомусь покаятися.

Отже, які уроки Майдану ми маємо вже сьогодні?

Урок перший


Зізнаюся, аналізуючи останні події, я був змушений каятися перед Богом за своє маловір’я. Що цікаво: я знав біблійні істини та духовні закони, вірив у них, розумів їх, але на практиці поступав як отой автор 72 псалма: «А я, мало не послизнулися ноги мої, мало не посковзнулися стопи мої, бо лихим я завидував, бачивши спокій безбожних, бо не мають страждання до смерти своєї, і здорове їхнє тіло, на людській роботі нема їх, і разом із іншими людьми не зазнають вони вдарів. Тому то пиха їхню шию оздоблює, зодягає їх шата насилля, вилазять їм очі від жиру, бажання їхнього серця збулися, сміються й злосливо говорять про утиск, говорять бундючно: свої уста до неба підносять, а їхній язик по землі походжає!... Тому то туди Його люди звертаються, і щедро беруть собі воду та й кажуть: Хіба Бог те знає, і чи має Всевишній відомість, як он ті безбожні й безпечні на світі збільшили багатство своє?...»

Я добре знав зміст цього псалма, але часто в моєму серці вибухав гнів, навіть образа на Бога через те, що безбожжя й безбожні так самовпевнено й вільно почувають себе на теренах України (і не тільки). Цинізм, зневага законів як державних, так і моральних, безкарність стали візитною карткою української влади всіх рівнів і тих, хто до неї «підмазався». Тому у тверезомислячих людей у глибині душі народжувався протест: «Господи, невже Ти цього не бачиш?»

«І роздумував я, щоб пізнати оте, та трудне воно в очах моїх, аж прийшов я в Божу святиню, і кінець їхній побачив: направду, Ти їх на слизькому поставив, на спустошення кинув Ти їх! Як вони в одній хвилі спустошені, згинули, пощезали від страхів!...» Я знав продовження 72 псалма, знав, чим закінчується подібне беззаконня, але… В реальному житті було чомусь не так…

Але — «Бог посміяний не буває»! Ніхто серед найбільш оптимістично налаштованих прихильників майдану навіть приблизно не міг уявити, що протистояння закінчиться саме так. Голий король виявився надто голий. Бог посоромив не лише голого короля та його таку ж вбогу свиту — Він посоромив і мене за моє невірство та скептицизм. Воістину Бог посміяний не буває: що людина посіє, те й пожне! Божі слова істинні та реальні. Вони — не лише гарні та правильні слова на сторінках Біблії, вони дієві в практичному житті. Майдан дуже яскраво показав нам, що з Богом гратися небезпечно, зло буде покарано, і не лише у вічності.

Це урок нам, християнам. Коли ми ведемо нехристиянське або напівхристиянське життя, допускаємо гріхи та грішки, чинимо неправду та беззаконня — і Бог нас не карає, може скластися думка, що Він або не бачить, або надто поблажливий, чи надто любить нас. Якщо так — ми на небезпечній дорозі.  Зупинімося, бо зупинка може бути такою, як у деяких сьогоднішніх (даруйте, вчорашніх) можновладців.

«Бог — скеля серця мого й моя доля навіки, бо погинуть ось ті, хто бокує від Тебе, понищиш Ти кожного, хто відступить від Тебе!» (Пс.72:27).

Урок другий

У нашому суспільстві система «блату», «кумівства», «даху» настільки ввійшла в свідомість та практику людей, що без них ми не уявляємо життя. Для того, щоб чогось добитися, від найменших дрібниць до державних питань, потрібно обов’язково мати знайомого «дядю». Без нього, ну, просто ніяк. У більшості випадків люди покладали надію саме на те, що в них «там» є хороші знайомі, які все вирішать і допоможуть. І «ті» не лише допомагали вирішувати бізнесові чи інші питання, вони закривали судові справи, винного робили невинним, невинного — винним, дозволяли нехтувати законами та правилами.

І раптом сталася трагедія — ті, на кого покладалися усі надії, уже не всесильні. Ті, хто раніше міг вирішити все, не можуть нині допомогти навіть собі…

«Так говорить Господь: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає! І він буде, як голий той кущ у степу, і не побачить, щоб добре прийшло, і він пробуватиме в краї сухому в пустині, у краї солоному та незамешканому...» (Єр.17:5).

Як часто ми в житті надіємося на людей! Надіємося на знайомого чиновника, знайомого лікаря. Надіємося на знайомого міліціонера, прокурора. Надіємося на «доброго царя». Надіємося, що той чи інший політик вирішить наші державні проблеми. Що укладення угоди з ЄС чи Митним союзом допоможе нам вийти зі скрути і забезпечить щасливе майбутнє.

Не сталося… Не справдилося… Ті, хто надіявся, опинилися біля розбитого корита…

Бо надіялися на людину!

«Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь — то надія його! І він буде, як дерево те, над водою посаджене, що над потоком пускає коріння свої, і не боїться, як прийде спекота, і його листя зелене, і в році посухи не буде журитись, і не перестане приносити плоду! (Єр.17:5-8).

Як не банально звучить, але цей біблійний текст виявився дивовижно практичним. Бог на прикладі трагічного кінця українських можновладців і цілої системи «рука руку миє» показав, якою ненадійною є надія на людину. Навіть якщо ця людина носить прокурорські погони та володіє президентськими регаліями.

Урок третій 

Спостерігаючи за ходом майданівських подій і тим, чим це закінчилося, бачачи в цьому реальну Божу руку, не можна стриматися від провокуючого запитання: «Господи, а чого Ти дозволив, щоб за цю перемогу українці заплатили таку велику ціну?»

Зізнаюся, у мене немає відповіді на це запитання, яка б задовольнила мене. Але частково можемо щось зрозуміти.

Майдан 2004 року був зовсім не таким, як нинішній. Тоді була особлива ейфорія, відчуття чогось високого, поетично-героїчного, навіть приємного. Так, була напруга, була небезпека, страх, але й був якийсь дитячий оптимізм та наївність. Тоді перемога здобулася порівняно легко, ми сприйняли її як приємний сюрприз від самих себе, як дарунок долі. Ми були надто окрилені, щоб всерйоз взятися за нудну роботу з розбудови нової держави. Відверто кажучи, тоді до кінця й не знали, за що боремося, що хочемо і якою має бути країна після ейфорії революції. Ми легко здобули перемогу і так само легко її втратили. Ми просто недбало та байдуже поставилися до шансу, який Бог дав Україні.

Нині ж все по-іншому. По-справжньому. З кров’ю, з болем, втратами, зі смертю, яка дивилася у вічі. Ті, хто стояв на барикадах, знали, за що стоять, тому були готові платити ціну. І платили. Тому є надія, що Майдан не скоро закінчиться. Він продовжиться у мирній розбудові суспільства, у боротьбі з корупцією, «блатами» та «дахами», у боротьбі проти брехні та несправедливості. Тим, за що дорого заплачено, зазвичай і більше цінують.

В духовному вимірі ми також буваємо не завжди вдячні за те, що нам дісталося легко. Парадокс, але Бога та Божу любов ми нерідко цінуємо тоді, коли нам доводиться проходити долиною горя та випробувань. Коли все добре, коли земні щоденні перемоги даються нам легко, як дарунок згори, коли Божа охорона та допомога стають звичними, ми ризикуємо забути про ціну, яку заплачено за наше християнське щастя. Тому іноді Богові доводиться приводити нас до тями через труднощі, сльози, втрати. Він хоче, щоб ми зрозуміли ціну духовних перемог. Люди, яких Бог підняв із самого дна суспільства: п’яниці, наркомани, злочинці після навернення до Бога стають більш ревними у служінні Богові, аніж ті, хто з дитинства виховувався й ріс у тепличних умовах церкви та нормальних родин. Новонаверненні більш схильні до ревної праці для Господа, аніж віруючі «зі стажем», які в спокійній обстановці сидять і згадують милості Божі, «дощі Господні», які «були колись», а нині «того нема».

Попередній Майдан показав нам, що мало здобути перемогу, потрібно правильно нею скористатися в майбутньому. Як часто проблемою віруючих буває те, що людина, увірувавши в Бога, розслаблюється, вважаючи, що тепер все буде гарно й щасливо, і не турбується про те, щоб зміцнюватися духовно, зростати в Бозі, освячуватися та слідкувати за собою.

Давид, якому до вершин слави довелося йти важким, болючим та тернистим шляхом, особливо цінував Бога та стосунки з Ним. Він знав ціну перемог в Богові. Він знав, яку ціну потрібно платити, щоб Господь повернув до нього Своє лице. Його ж синові Соломонові слава, мудрість, багатство, царство були піднесені «на тарілочці», як дарунок долі. Він не знав реальної ціни цих дарунків. Можливо, тому премудрий Соломон і повівся пізніше як досить немудрий і з гіркотою констатував: «Усе суєта суєт і ловлення вітру».

Урок четвертий

Як це не гірко усвідомлювати, але оту, як ми її сьогодні називаємо, «бандитську» владу ми вибирали самі. Або дозволили, щоб вона сама себе обрала. Як часто мені доводилося чути (і навіть зараз) такі фрази: «А, всі вони там добрі! Яка різниця, хто буде при владі, усі вони паскуди!» І не голосували. Або голосували «за кого-небудь». Або ще гірше: голосували за пляшку оковитої чи сотню гривень. Сам чув від віруючої людини: «Дадуть 1000 гривень, то й за Януковича проголосую, хоч дітям куртку куплю». Чи не занадто дешево: за тисячу гривень продати майбутнє дітей?

Інші вперто, як папуга, повторюють: «Ми не від світу, наше царство не від світу, нам не потрібно встрявати в політику. Кого оберуть, то оберуть, вся влада від Бога». Шановні, ви ще досі вірите, що останній президент, якого оголосили (на момент написання статті) у міжнародний розшук, від Бога? Я не вірю в те, що Бог хоче нам такого «царя». Це ми своєю байдужістю, песимізмом, ігноруванням громадянських прав дозволили злу та неправді ввійти в наше політичне, державне, громадське і, в кінцевому результаті, особисте життя.
Ми, віруючі,  покликані нести у світ усе добре, чисте та святе. Але поняття «нести» включає в себе не лише дію щодо поширення отого доброго, але й протистояння всьому недоброму, навіть боротьбу проти нього. Тому самоусунення від конкретної боротьби проти зла зводить нанівець наші зусилля щодо проповіді доброго. Як тут не згадати знамениту фразу англійського громадського діяча Едмунда Берка: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла, це те, щоб хороші люди нічого не робили». Іван Хреститель не обмежувався лише проповіддю про Царство Боже, він насмілився піти проти самого царя, звинувативши його в неправильних діях. І він дорого заплатив за свої слова. А міг же змовчати, міг спокійно закликати до Царства Божого. Ні, не міг, бо інакше не був би пророком!

До речі, принцип «моя хата скраю» дуже ненадійний, бо зазвичай, коли ворог нападає, найперше страждає хата скраю…

Пригадав одне пророцтво, яке було оприлюднене після перших сутичок майданівців із силовиками ще в минулому році: «Цей тиран ще біди наробить, але Бог його скине. А зараз трохи очікує, бо у Моєму народі є ті, хто ублажає тирана». «Ублажати тирана» можна як прямо, захищаючи його дії, підтримуючи його, допомагаючи йому, так і опосередковано, просто мовчки стоячи осторонь, нічого не роблячи для перемоги добра.

P.S. Можна було б згадати ще багато уроків, які випливають із останніх подій. Можна говорити і про силу молитви, яка об’єднала всіх християн у ці тривожні дні, про Божу милість щодо нашого народу, про відповідальність християн за долю краю, у якому живуть. Можна згадати про особливу атмосферу доброзичливості, порядку та взаєморозуміння на Майдані. Ми ще довго будемо вивчати та усвідомлювати ці уроки. Нам доведеться жити й працювати в нових умовах. Нам доведеться «затягувати паски» й будувати нову державу. Нам потрібно буде вчитися чути голос Божий і в політичних подіях.

Але для мене знаковим є один момент. Якраз в ту мить, коли я роздумував над цією статтею, тимчасово виконуючий обов’язки Президента України, зустрічався з главами українських Церков. Ці дні надзвичайно важкі для нового керівництва України: тисячі питань, які вимагають щонайшвидшого реагування та вирішення, від яких залежить доля країни, —  питання економіки, підтримання правопорядку та безпеки. І в ці критичні дні цілодобової роботи керівник держави знаходить час для спілкування зі священнослужителями! Нова Україна розпочинається з вирішення духовних питань. Нова влада просить у Церкви допомоги та благословення.



Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, з якими труднощами та проблемами доведеться стикнутися. Але я знаю одне: якщо Україна розпочинає свій новий день із налагодження втрачених стосунків з Богом — у неї є майбутнє.

Немає коментарів:

Дописати коментар