Не кажи, що перші дні були кращі за ці...

Сьогодні мені скинули посилання на один вірш-«шедевр». Зазвичай, я мало реагую на подібну писанину. Я вже звик до тієї сірятини, яку дехто насмілюється називати поезією. Але тут я не стримався. Бо вірш зачепив за болючу струну в душі. Бо він є неправдою щодо правди. Бо він звинувачує тих, які щось роблять через уста тих, хто не робить. Спочатку це мав бути просто коментар для Фейсбуку. Але коли сів писати, не міг стриматися. Вийшло так багато букв, що мусив переносити тему в блог…

Ось, власне сам вірш.

Как славно, празднично живем,
Конгрессы, съезды, фестивали,
Но вспомнить хочется о том,
Как мы когда-то начинали.
Как наши деды в кандалах
За убеждения за веру
Этапом шли в Сибирь, в Гулаг
На смерть, на пытки, на расстрелы.
Дома Молитвы под замком,
Общения тоже под запретом,
Но ночью шли, чтобы тайком
Читать из Нового Завета.
Молитвенным был каждый дом,
Без кафедры и без эстрады
В собрании тесном, дорогом,
Там Бог дарил часы отрады.
Прошли года, ослаб режим,
Власть разрешила собираться
И каждый, словно бы ожил,
Свободой стали наслаждаться.
Ведь хочешь – проповедуй, пой,
На площади, в театре, в парке,
А хочешь – Дом Молитвы строй
А Библией дари подарки.
Не ведал в камере мой дед,
Как эти книги упраздняться.
Уютно стало нам везде,
Сонливость стала проявляться.

Уют и сон всегда близки,
И даже совесть спать согласна.
Увы, как зыбкие пески
Богатство и покой опасны.
Когда без следствия, суда
За веру забирали брата,
То на устах тогда сестер
Была молитва, не помада.
Когда отца под звон цепей
Вели на север скотовозы
То на ресницах дочерей
Не тушь была тогда, а слезы.
Когда за проповедь твою
Тебя приводят к прокурору,
Тогда не реп, не рок поют,
А слышны ангельские хоры.
Если трепетно любя,
Христом живя, горят им, дышат,
Тогда Иисус любит меня
На майках и носках не пишут.
Когда судили лишь за то,
Что ты – пресвитер, к высшей мере,
Тогда был мир, в церквах никто
Так не боролся за портфели.
Свобода розой расцвела,
Но в ней отраву дьявол прячет.
Кто не забыл слова Христа,
Тот видит это все, и плачет.
А путь еще не завешен,
И каждый это помнить должен.
Мы начали хорошо –
Давайте, хорошо продолжим!
(Автор: Петреску Н.Н)

Як людина, яка пам’ятає згадані у вірші часи, як церковний історик і як християнський журналіст, який непогано знає стан сучасного християнства, хочу сказати, що цей вірш абсолютно необ’єктивний та нелогічний за суттю. Це просто маніпулювання фактами. Чому?

1. Коли говорити про час, «когда мы начинали», то у вірші є дві неточності. Я так розумію, у вірші йдеться про хвилю пробудження, яка прокотилася Україною у період між двома війнами, коли започаткувалися сотні, тисячі євангельських громад, як баптистських, так і п’ятидесятницьких і які у післявоєнний час пройшли важкими дорогами переслідувань. Але картина цих подій у вірші показана однобоко. По-перше, починали не ми, а наші діди та батьки (вірш то звучить від імені християн 21 століття). Це їхній подвиг, це їхня віра, їхній шлях. Це їхня епоха та їхній хрест. Ми зовсім не причетні до цього. Ми просто увійшли в їхню працю. І не можна порівнювати їхню та нашу працю. Вона різна, проходила в різних обставинах, в  різні часи. «Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив…» - сказав одного разу апостол Павло. Наші попередники закладали фундамент, зводили стіни, ми тепер довершуємо їхню працю. І було б неправильно і навіть смішно копіювати працю батьків, скажімо, закладати фундамент. У них було завдання вистояти, у нас – проповідувати.

По-друге, автор або не знає історії, або лукавить: якраз у перші, найбільш потужні, найбільш результативні часи були і конференції і з’їзди, і оркестри організовувалися і доми молитви будувалися. Була надзвичайно велика свобода, хоч і коротка. В Радянській Україні ця свобода закінчилася на початку 30-х років, на Західній Україні – в 1939 році. Служителі вчилися у духовних закладах, їздили на стажування, на навчання та конференції за кордон, в Європу, США. Навіть брали участь у фестивалях: з моєї рідної церкви, яка народилася у 1924 році, хор їздив з концертною програмою у США.

Що ж до зовнішнього вигляду… Знаєте, коли я досліджував історію протестантського руху в Україні, збираючи матеріали, мене вразили довоєнні фото тодішніх віруючих. А точніше те, як вони одягалися і як виглядали. Звичайно, не всі, в селах, одягалися так як зазвичай одягаються усі селяни. Але ті ж самі селяни, перебуваючи на навчанні, служінні, конференціях, з’їздах, їздячи з оркестрами по церквах, виглядати шляхетно та інтелігентно. Чоловіки в модних тоді костюмах, при краватці чи навіть бабочці, в капелюхах. Відомий Іван Воронаєв на одному з найвідоміших фото стоїть «при повному параді» з тростиною. Сестри-жінки нерідко в капелюшках, або без хустинок, зачіски згідно тодішніх смаків. Що сталося з віруючими у післявоєнний період, коли те, що було звичним та нормальним для часів «когда мы начинали», стало суворо заборонятися і тавруватися як гріховне, величезна таємниця.

Знамените фото Івана Воронаєва

Учасники хору та церковна делегація, яка їздила у США

2. Неправильно і некоректно робити протиставлення нинішнього часу вільної проповіді Євангелії колишнім часам гонінь та переслідувань. Так, був нелегкий період для українських віруючих, за віру доводилося платити високу ціну. Так, тоді було не до конференцій, з’їздів, фестивалів. Хоча, стійте, були вони і тоді! Я особисто був на кількох підпільних конференціях, які проходили, звичайно, не в Будинках культури, а в приватних хатах, а одного разу, пам’ятаю, навіть у лісі. Так, тоді нелегко було. Мені у воєнкоматі пригрозили, що підправлять служити «до білих ведмедів». Ну, білих ведмедів в армії не бачив, але закинули майже на 7 тисяч кілометрів від рідного дому та церкви між хабаровські сопки… Я готовий низько схилити голову перед тими служителями, які не тільки залишилися вірними Богові в такі часи, але й продовжували служіння.. Але, даруйте, яке це має відношення до нинішнього часу? Усі ці події – історія. Непроста, героїчна, варта поваги та наслідування. Але історія. Ми ж живемо в інших обставинах. І нам потрібно служити Богові саме у таких обставин. Вони специфічні, також нелегкі, сьогодні є свої спокуси та підводні каміння, але це НАШ час, НАША можливість послужити Богові.

3. І ще. Пам’ятаю, в часи гонінь, переслідувань, утисків, ми постійно молилися, щоб Бог дав свободу. Шановні, нинішня свобода – результат молитов тих героїв, які платили свободою та життям за право вірувати в Бога! Це наші діди та батьки вимолили її на Магадані та Воркуті. А ми цим не цінимо. Пишемо віршики-пасквілі, з тугою за минулим. Невдячно… Плакати, згадувати часи гонінь (а хтось ще й ковбасу за рубль до цих плачів додасть), і поливати брудом даровану Богом, вимолену на лісоповалах свободу – невдячно. Невдячно як стосовно Бога, так і героїв-попередників…

І що боляче, невдячними часто бувають ті, які пройшли через утиски та переслідування, які молилися за цю свободу. А нині, користуючись нею, ллють крокодилячі сльози жалю за колишніми часами, коли і Дух Святий був не той, і віруючі не такі, і зібрання благословенніші. Дорогі мої, шановані мною сивочолі герої! Я не іронізую, називаючи вас так, я дійсно з повагою ставлюся до вашої непростої дороги слідування за Христом. Але, поливаючи брудом нинішню молодь та нинішні церкви, не грішіть. Бо це неправда. І сьогодні діє Дух Святий, і сьогодні каються грішники, і сьогодні молоді і вже не молоді віруючі палають бажанням працювати для Господа. Можливо це робиться не так, як було за вашої молоді, але ж і часи тоді були не ті. Так, нині є багато спокус, далеко не все гаразд, але так було завжди. І раніше були проблеми в церквах, і раніше віруючі були далеко не ангели. На жаль, знаю віруючих, які пройшли тюрми, переслідування - і відійшли від Бога. Були Юди, були маловірні, були ті, які шукали свого… І на зібраннях не тільки тепер сплять, спали і колись. Я особисто був на вечірньому зібранні, де один старший брат не піднявся з колін після молитви. Не бійтеся, не помер, просто заснув...

Так було завжди: хтось працював, хтось спав. Хтось йшов у в’язницю, хтось вибирав спокійне життя. Так було за часів старозавітніх пророків, так було навіть в першоапостольській церкві, так буде до пришестя Христа…

4. Дивлячись на окремих віруючих, деякі церкви і навіть союзи, складається враження, що вони можуть жити, працювати і служити Богові тільки в умовах гонінь. Коли ж прийшла свобода, вони розгубилися, вони не вміють (або не хочуть) працювати в умовах свободи. Апостол Павло казав про себе: «Я навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі». Він тут говорить про матеріальний стан, але цей принцип стосується усіх сфер. Павло умів жити і проповідувати як в умовах гонінь, так і у вільних зібраннях, перед простими людьми і в грецькому Акрополі. Він пристосовувався до ситуацій, коли вони змінювалися. І незалежно від обставин дякував Богові за ці обставини. «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких. А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником». (1Кор.9:20).

Як на мене, проблемою тих, хто плаче за минулим та нарікає на теперішнє, є нездатність чи небажання змінювати свої методи духовної праці, враховувати ситуацію та працювати по-новому. Легше оправдатися рятівним; «Часи не ті!»

А може то не часи, не церкви, не Дух Святий стали іншими, може ми стали іншими? І замість того, щоб вчитися працювати в нових умовах, згадуємо часи минулі?

Є у Сакраменто приватний квартал з 200 будиночків-квартир, де переважно живуть наші. Господар тих апартаментів виділив для них кімнатку, де щоранку проходять невеликі зібрання-молитви. Як правило, на ті зібрання приходять пенсіонери: молоді або вчаться, або працюють. Моя тітка, яка також відвідує цю групку, розповідала про таку ситуацію. Якось, після закінчення зібрання, коли присутні ще не розходяться, довго балакають, хтось розпочав, може вже всоте,  «улюблену пісню»: про те, як колись Дух Святий діяв, які благословенні зібрання були, а тепер не те, молодь не та, ревність не та… Тітка згадує, що не витримала і каже: «Почекайте, не можу зрозуміти: ми отут щодня збираємося майже усі старші, які пам’ятають оті «благословенні» часи, через яких Дух Святий діяв, тут немає молоді, яка не така і не так зібрання проводять. Скажіть мені, а чого у вас зараз цього всього немає? Чого ви все звалюєте на молодь, її ж тут немає? Може то нам самим треба змінюватися?» Що ж, коментарі зайві…

«Не кажи: Що це сталось, що перші дні були кращі за ці? бо не з мудрости ти запитався про це» - сказав колись премудрий Еклезіаст. Виходить, і тоді були такі «співці минулого».

5. Я не заперечую, що свобода ховає у собі певну небезпеку. Але й у гоніннях було також чимало духовних небезпек. Кажуть, сьогодні багато молоді йде у світ, спокушуючись його принадами. Це правда. Але, хочете, відкрию вам один секрет? В часи гонінь отих спокушуваних було не менше, або й навіть більше. Багато дітей віруючих батьків переставали ходити в церкву, бо хотіли здобути освіту, отримати кращу роботу, уникнути переслідувань. Не так уже й багато віруючих, у тому числі і служителі, могли похвалитися віруючими дітьми. Знаєте, чому на початку 90-х років було таке велике та масове пробудження? Бо дуже багато дітей віруючих батьків, які спокусилися принадами цього світу, але в серці яких ще жеврів вогник дитячої віри, і які десятиліттями мучилися в душі, тепер отримали можливість вірити відкрито. І вони побігли до Бога.

Я маю сміливість стверджувати, що теперішнє покоління не менше, а може навіть більше шукає Бога. І знаходить Його, служить Йому. Я маю привілей уже 25 років працювати у християнській місії, яка зараз налічує більше як 400 місіонерів. І це, як правило молоді люди. Вони десь помиляються, десь падають, щось не до кінця розуміють, але палають бажанням нести Євангелію. Вони також проходять долиною труднощів, а іноді і гонінь. І було б злочинно звинувачувати їх у всіх гріхах, апелюючи при цьому до страждань віруючих, які жили в режимі, якого немає вже 30 років. Не знецінюйте подвиг героїв віри попередніх поколінь і не грішіть проти ревності сучасників.

6. І нарешті, до чого закликає цей вірш? «И каждый это помнить должен. Мы начали хорошо давайте, хорошо продолжим!» Що продовжимо? Як продовжити? В тюрму йти? По хатах, як раніше, збиратися? Ці заклики – просто порожні слова. Це небажання бачити правду. А правда в тому, що нинішні християни гідно продовжують працю своїх попередників. Хіба те, що за 30 років церкви збільшилися у багато-багато раз, не «хорошо продолжим»? Те, що Євангеліє проповідується в Будинках культури, на площах, стадіонах, по радіо, телебаченню, в газетах, журналах, школах, університетах - це не гідне продовження справи батьків?

А може замість порожніх та неправдивих віршиків стати на коліна та помолитися за молодих працівників? Підтримати їх, підбадьорити, а як потрібно, поправити. І – благословити.

Чуєте, благословити?! А не проклинати безпідставними звинуваченнями…

P.S. Коли поставив останню крапку, заглянув, що показує інтернет щодо цього вірша. І був вражений тим, наскільки широкого поширення він набув і з яким захопленням його коментують. Але найбільш запамяталося відео, де хлопчина-підліток декламує вірш на зібранні. Стало сумно, хотілося підійти до нього, покласти руку на плече і запитати: «Дитино, ти хоча щось розумієш з того, що говориш? Ти, який народився і виріс у затишку свободи, чи маєш право кидати собі та людям такі слова, апелючи до того, чого не бачив і не пережив?..»

P.P.S. Історія з моїм коментарем набуває несподіваного продовження. Один із коментаторів, захищаючи згаданий вірш, наводить, як він зазначає, «оригінал» вірша.Ось він.

Как мы начинали

Мне журавли осенним днем

О чем-то прошлом прокричали.

И сердце вспомнило о том,

Как мы когда-то начинали.

Мы начинали в тесноте

И в невысоких помещеньях,

В единстве духа, в простоте,

Мы начинали на коленях.

Молитвенным любой был дом,

Без кафедры и без эстрады.

В общенье тесном, дорогом

Нам Бог дарил часы отрады.

Как ловят листья ветра вздох,

Такую чуткость мы имели;

Во дни страданий и тревог

Мы сострадать другим умели.

Противники Христа не раз

В наш круг метали стрелы злости,

Зато друзья любили нас

И ехали охотно в гости.

Уют и сон всегда близки,

Но разве спать душа согласна?

Увы, как зыбкие пески,

Изнеженность для нас опасна.

А путь еще не завершен,

И каждый подвизаться должен...

Мы начинали хорошо, —

Давайте хорошо продолжим!

Вірш належить харківському поету Беличенку Василю Максимовичу. Опублікований у збірнику «Под сенью Всемогущего», (1994 р.), написаний в 1981 році.

Мені дорікнули тим, що «оригінал» написаний людиною, яка це все пережила і має право так писати. Люди добрі! Невже у вас не вистачає мудрості побачити, що це два абсолютно різних вірша! Вірш Беліченка дійсно високохудожній та високодуховний, а от другий, якого я власне і критикую – безсоромна пародія, безсоромне використання чиїхось почуттів, чийогось слова для реклами своїх сумнівних поглядів. Так що додам: цей вірш – це неповага не тільки до подвигу наших попередників, до нинішнього покоління, це ще й неповага до автора справжнього вірша. Але, на жаль, є деякі християни, які готові красти чужі думки, чужі ідеї, вигадувати сльозливі історії (див. «Свята» брехня, або Вбитий Бетховен), брехати заради «святих» цілей… Вибачте за емоції, мені просто боляче...