Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою поезія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою поезія. Показати всі дописи

5 травня 2017 р.

Кисилин. Зруйнована мрія


21 квітня 2017 р. Міжконфесійний оргкомітет R500 на Волині організував для місцевих журналістів прес-тур по історичних протестантських місцях Волині. Луцьк, Олика, Човниця, Рожище, Кисилин: найбільш знакові для волинського протестантизму населені пункти. Не скрізь час зберіг будівлі та речі, що пов’язані з цим цікавим етапом історії нашого краю. Але і те, що лишилося, варте уваги сучасників. Особлива подяка працівникам оргкомітету за чудовий підбір спікерів: вони, справжні знавці своєї справи, зуміли своїми розповідями запалити інтерес до відвіданих місць та історичних подій навколо них.

3 січня 2017 р.

Ми з Богом? (Різдвяні роздуми)



А люди ж!..
Люди,
Як свічечки
У день народження Бога.

Над яслами віл стоїть
Зі сльозою в оці.

А люди ж!..
Люди —
Поневолювачі,
Ярмо подають.

Спасе,
Спаси нас від людей,
Людей від нас спаси,
Спасе.

Нарекли хлопчика ім’ям:
БОГ З НАМИ.
Назви і нас, Господи:
МИ З БОГОМ.

А люди ж!..
Господи,
Чому люди гаснуть,
Подиху Твого
не відчувши?!

А люди ж!..

Василь Слапчук

Я не літературний критик, хоча до літератури маю пряме відношення. Не наважуюся робити аналіз цього вірша власне з літературної точки зору, тим більше, коли це твір відомого волинянина, шевченківського лауреата. Залишу цю справу професійним критикам. Але дозволю собі вільні роздуми на тему, порушену автором. Вірш мене, як кажуть, «зачепив». Він змусив подивитися на Різдво та звичні, знайомі мені біблійні фрази та події зовсім по-іншому. Він поставив переді мною запитання, актуальність якого набагато важливіша, аніж тема нинішньої війни, розгулу корупції, злочинності чи націоналізації Приватбанку…

Отже, вірш Василя Слапчука  «А люди ж!»

19 листопада 2016 р.

Не кажи, що перші дні були кращі за ці...



Сьогодні мені скинули посилання на один вірш-«шедевр». Зазвичай, я мало реагую на подібну писанину. Я вже звик до тієї сірятини, яку дехто насмілюється називати поезією. Але тут я не стримався. Бо вірш зачепив за болючу струну в душі. Бо він є неправдою щодо правди. Бо він звинувачує тих, які щось роблять через уста тих, хто не робить. Спочатку це мав бути просто коментар для Фейсбуку. Але коли сів писати, не міг стриматися. Вийшло так багато букв, що мусив переносити тему в блог…

Ось, власне сам вірш.

31 серпня 2016 р.

Мамине ведмежа

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....




 Мамине ведмежа

Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила. 
З тих пір я ніколи не бачила її, 
від неї залишився лише плюшевий ведмедик, 
якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі...
З розповіді 25-річної Наталі

І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне,
ведмежа.
З маминого світу ти у мене єдине...
Межа...

Ти спало зі мною, сумувало, плакало —
сім'я.
Твоїми очима дивилась налякано
я.

14 травня 2015 р.

Слово



«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало»
Євангеліє від Івана 1 розділ

В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.

21 квітня 2015 р.

На добраніч



Добрий ранок, моя одинокосте!
Ліна Костенко

Добрий вечір, моя одинокосте!
Наодинці лишаємось знов.
Ти, любове моя і жорстокосте, —
Це ж до ранку он скільки розмов.

31 березня 2015 р.

"Дивлюся в небо. Там, у вишині"



*  *  *

Дивлюся в небо. Там, у вишині,
Мій найрідніший Всесвіту шматочок.
В чужій, буденно сірій метушні
Воно снаги цілющої ковточок.

21 грудня 2014 р.

Святвечір




Різдвяний вечір, вічністю налитий,
Вкотив на небо місячний обруч.
Ще в кучугурах галасують діти,
З’їжджаючи санчатами із круч.

Морозна гілка стукає об шибку,
І ніч крізь скло в світлицю загляда.
Багатий стіл, духмяна свіжа скибка,
І мати ріже хліб — завсіди молода.

Різдвяний вечір, вдячністю налитий,
Складає славу Богові-Царю —
Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий,
В хліві стрічав провісницю-зорю.

В овечих яслах Всесвіт умістився,
До жінки пригорнувся немовлям,
Осанною небесною розлився
На віфлеємських висохлих полях.

Різдвяний вечір, славою налитий,
Йде по землі, освітлюючи ніч...
Співають славу і батьки, і діти,
Родиною зібравшись зусібіч... 


22 березня 2014 р.

Всесвітній день поезії

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного.


* * *

Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
                     створив мене
                                                 таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

Мій поетичний сайт

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

1 січня 2014 р.

Приборкувач часу




Навколо нього час лежав навалом.
Ліна Костенко

Навколо нього час лежав навалом.
Він так майстерно час ремонтував!
А люди що, вони лише ламали,
а він творив з годинами дива.

Він розбирав хвилини та секунди,
він розкладав їх просто на столі.
І коліщатка, вісі та корунди
для вічності здавались замалі.

А він із них складав хронометр долі,
уміло час намотував на вісь.
Рівняв години, чистив їх поволі,
перевіряв на точність і на міць.

Коли ж дзиґарки вечір били дзвінко,
і день у втомі гучно позіхав,
він у шухляду час, як у хатинку,
отак навалом просто загрібав.

На ранок знов буденним, звичним рухом
він брав той час, як заклинатель змій.
Секунди бігли гарним рівним цугом.
Спроквола вічність зиркала з-під вій.

Годинникарю, як ти вправно вмієш
години ті приборкати ураз!
Мені б отак! Мені б так, розумієш,
узяти в руки неслухняний час.

Почистити, підправити, зібрати,
до вуха притулити — як там йде...
Годинникарю, як то добре мати
Над часом владу...
Тільки ж...
                  де вона,
                                    ну де?..

28 листопада 2013 р.

Зрозуміти Бога




Я хотів Тебе зрозуміти, Боже!
Я був — як оте кошеня сліпе.
Який в Тебе настрій? На кого схожий?
Досліджував Бога, а — 
                                        знаходив... себе.

Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний.
Цей пошук погнав мене у світи.
Хотів подивитись Святому в вічі.
А зустрів... лиш себе на краю самоти.

До Тебе йшов, спотикався об мрію,
чекав: за цим поворотом — небо.
Чекав: Твій образ ось-ось заясніє...
А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе.

Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже, 
всі шляхи повертають до мене?
Чи Тебе насправді немає, може,
чи невпізнанний Ти, безіменний?

Хтось торкнеться плеча. 
                                        По-дружньому так.
Обернуся — а там — Твої очі.
В тих очах я побачу — себе. 
                                                  О, як
в них багато мене! 
                              Як співочо
Ти звернувся, назвавши по імені:

«Найцінніше, що маю під небом,
що є скарбом для Мене незміренним — 
то є — ти. Я приходив до тебе.

Шукав тебе по степах безнадії,
на дорогах, що сам обирав ти.
Я чекав, про зустріч з тобою мріяв
і хотів розказати — 
                              правду.

Є одне перехрестя для зустрічі,
тільки там ми обоє — на рівних:
Я з хрестом йшов, в гріхах твоїх грузнучи,
ти ж у небо дивився наївно.

Ти Мене на троні надзоряному
шукав під склепіннями вічності,
Я ж на полі, хрестом поораному,
сіяв зерна святої гідності.

У душу твою карбував, далебі,
завіршовані вічності строфи....

Шукай же, дитино, Мене — у собі,
віднайшовши себе — у Голгофі».

13 листопада 2013 р.

Немузичні думки (з нових поезій)

Його душа співала скрипкою,
сміялись струни, схлипував смичок.
Люб’язність пурхала хмаринкою, 
Слова текли — як потічок.

Та за живе торкнись попробуй-но,
Скажи не те, не так, не в добрий час —
умить душа в литаврах вибухне,
скипить, мов гаркне контрабас.

Юрій Вавринюк

Творчість Юрія Вавринюка


16 жовтня 2013 р.

Мовчазний діалог



Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви покути,
Молитви-болі і молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати,
Покласти свою руку в Твою,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

http://www.vavrynyuk.com.ua/poza_zbirkamy/pozazb_36.html


4 травня 2013 р.

Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку


Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку



Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі
після молитви. Крізь відчай ночі пророче
бачу промінь надії.
Воскресаю. Радію.
Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:
позавчора я Його вбила… а сьогодні?
Бог помер! Криза цивілізації — поминки Бога.
І туди нам дорога.
Нам шкода Бога, чесно.
І навіть себе (трохи) — коли Він не воскресне.
Я була біля гробу, де римська сторожа
і римська печатка — на гріхи мої схожа.
Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?
Вони все одно розбитися мусили…
Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.
Мені без Нього навіть дихати важко — чого заради?
І з святими жінками несла до могили
миро, душу, сльози, простирадла білі.
Було темно — від сліз і щему у грудях:
Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.
Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.
А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?
А раптом фарисеї праві —
і мені просто дали по голові?
І все ж могила пуста.
Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!
Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.
Як серце новонаверненого у день спасіння.
Воскресіння! Воскресіння!!!
Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..
І я з Магдалиною до ніг Його впала.
Світало. Насправді воскрес! Світало!.
І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.
Я — грішник після молитви. І Воскреслий простив мені
гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви — все.
Христос Воскрес!
І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,
лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.
Чую святковий дзвін.
Воскресаю, бо направду воскрес Він!

Зоряна Живка

3 травня 2013 р.

На Страстну п`ятницю

Брейгель. «Шлях на Голгофу»




То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.

Ліна Костенко

http://vavrynyuk.com.ua/klasyky/kostenko.html#04

21 березня 2013 р.

Сьогодні - Всесвітній день поезії

Сьогодні моє професійне свято. Тому буде природньо відзначити його публікацією нових поезій.


*   *   *
…Вічність поклав їм у серце.
Книга Еклезіаста 3:11

Вічність, покладена в серце.
Серце, заховане в вічність.
Небо забило джерельцем,
І — розлилось в безкінечність.

Зірка, що впала в долоню.
Руки, що струшують зорі.
Вечір на плечах холоне
В гомоні вічних історій.

Проситься небо у душу.
Вічний шукає початку.
І — у хліві, у пастуших
Яслах поклавсь немовлятком.

Він як маленька зернина,
Впав у земні чорноземи.
І — поєднав воєдино
Прозу життя і поеми,

Вічність в земному кубельці,
Велич в людині убогій.
Бог у маленькому серці,
Й серце, занурене в Бога.

18 грудня 2012 р.

Різдвяні стежки ведуть не до ясел


*  *  *
Різдвяні стежки ведуть не до ясел.
Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма.
Ідуть повз столітній замислений ясен,
Що стане хрестом у трагічній поемі.

Проходять вони через ті перехрестя,
Де милості просять сліпі й прокажені.
Повз блудницю, страчену власним безчестям,
І тих, хто ховає каміння в кишені.

Вони пролягли через хату Закхея,
Якого цуралися праведні люди.
По водах озер і по землях Юдеї,
По тих манівцях, що вели у нікуди.

Різдвяні стежки пролягли через душі
Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі
І спрагнені правди», які небайдужі
До вічного Слова Предвічного Бога.

Різдвяні дороги ідуть через совість,
Заплямлену злом, крізь замулену грішність...
Проходять крізь болі мої, щоб натомість
Привести у яслах народжену Вічність.


12 грудня 2012 р.

Осінні думки морозного дня




Осіннє

Сум журавлиний над полем:
«Де ж юне літечко, де?»
Бабине літо тополя
На веретено пряде.

Пугач кричить на негоду,
Клени розвішують мідь.
Осінь над вогнищем глоду
Хоче світанок зігріть.

Зсохлися дні, як бадилля,
В ніч переливши журу.
Жовтень обмацує гілля,
Стягує в зморшки кору.

Осінь рум’яна та жвава,
Тільки волосся вже — сніг.
Сохнуть нескошені трави
Край спорожнілих доріг.

Втомлено нива дрімає,
Сниться їй спечений хліб,
Грім, що упав з небокраю,
В пазухи зораних скиб…