«Могили гріли боки на осонні»

*   *   *

Могили гріли боки на осонні,
Тут пахла тиша, віяло теплом.
А ген, внизу — оливи в пишних кронах
Тримали, як в промолених долонях,
Гробницю, де спочив Авесалом.

Прочани мляво сходили в долину,
З долини — вгору, он до тих воріт.
Тут зупинялись, розминали спину,
Обтрушували пил із одежини,
Втирали із чола солоний піт.

Давидів град збирав дітей Єгови.
За тиждень свято, скоро вже Песах.
Тут у воротах — гам і крик, розмови,
Хтось піший йшов, хтось їхав на ослові.
Лилася з неба сонячна яса.

У гомоні запрудженого міста
Не всі звернули погляд до села,
Де гурт якийсь під вигуки врочисті
Ламав із пальм лапате свіже листя
Й стелив під ноги сірого осла.

«Це ж Він, що, кажуть, нібито Месія.
Он, на ослі — Учитель і Пророк!
Чи то Ісая, чи то Єремія...»
 «А я от чув, Він єресь дивну сіє,
Друг митників, рибалок і жінок…»

Гудуть, як вулик. Місто, зустрічає
Царя, що має втішити народ.
Здавалося б, зоря зійшла над краєм
Що пережив полон, ворожі зграї
І дочекавсь обіцяних щедрот.

Осанна, вигуки, захоплення, вітання.
Осля зеленим килимом іде...
А Він... мовчить, немовби то остання
Його дорога... І оце мовчання
Таке невчасне в криках: «Ось гряде!»

Всміхнися, Вчителю! Скажи слова утіхи.
Проголоси Свій царствений указ!
Вуста тремтіли й вирвалося тихе:
«Єрусалиме... Скільки стрінеш лиха!» —
Й сльоза урвала біль пекучих фраз.

Заслала місто біла поволока.
Нові прочани сунули з села...
І з тих осанн, з тих вигуків високих
Були правдиві — лиш сльоза Пророка
Й проста покірність сірого осла.

Юрій Вавринюк