На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Вірші мають свою, нерідко цікаву та незвичну історію написання. Інші, буває, потім живуть своїм самостійним не менш цікавим та непередбачуваним життям. Щось подібне сталося з моїм віршем «Життєві пазли» з третьої збірки «Мовчазні діалоги». Щодо історії написання, то народження цього твору не було якимось особливим. Писався вірш легко, без особливих інтригуючи деталей. Пізніше він став одним з моїх улюблених, я часто читав його на творчих зустрічах.  Зрозуміло, що різні читачі по-різному сприймали цей вірш, в залежності від ситуації та власної ментальності. Як і будь який інший витвір мистецтва. А от мої колеги мали своє, нестандартне та несподіване прочитання мого віршу. Вони сприйняли поетичний образ буквально і на моє 60-річчя подарували… пазли зі мною…

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

*  *  * Хай рветься на арену третій Рим, Хай кажуть всі: цей світ ледь животіє, — Дай руку: серед спек і довгих зим Ми поговоримо з тобою про надію. Хай труситься із гуркотом земля, Бо падають імперії роздерті, Коли щурі втікають з корабля — Про віру поговоримо відверто.

*  *  * Гроза гр-риміла.               Рвало чорні хмари. Ревіло небо в сорок голосів. А небокрай художника-нездари Надірваним полотнищем висів. Котились хмари ртутними валами, Їх блискавиці різали навпіл. Басистий регіт грому над хатами Тремтів і рвався, кинутий на діл. Кричало літо грізним стоголоссям, І клапті неба падали як дим. І зливи тонке чесане волосся Куйовдив вітер подихом важким... Юрій Вавринюк, збірка "Чекання"

*   *   * Могили гріли боки на осонні, Тут пахла тиша, віяло теплом. А ген, внизу — оливи в пишних кронах Тримали, як в промолених долонях, Гробницю, де спочив Авесалом. Прочани мляво сходили в долину, З долини — вгору, он до тих воріт. Тут зупинялись, розминали спину, Обтрушували пил із одежини, Втирали із чола солоний піт.

*   *   * Жити завжди було важко — Ти мов джин в закоркованій пляшці. А та пляшка в безмежному морі проблем... І для долі не стати тобі ковалем...

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

21 квітня 2017 р. Міжконфесійний оргкомітет R500 на Волині організував для місцевих журналістів прес-тур по історичних протестантських місцях Волині. Луцьк, Олика, Човниця, Рожище, Кисилин: найбільш знакові для волинського протестантизму населені пункти. Не скрізь час зберіг будівлі та речі, що пов’язані з цим цікавим етапом історії нашого краю. Але і те, що лишилося, варте уваги сучасників. Особлива подяка працівникам оргкомітету за чудовий підбір спікерів: вони, справжні знавці своєї справи, зуміли своїми розповідями запалити інтерес до відвіданих місць та історичних подій навколо них.

Чи знаєте ви своїх пращурів, скажімо, у шостому чи сьомому коліні? Впевнений, що більшість з вас зараз героїчно намагається згадати те, чого ніколи й не знав. На жаль, часто наше коріння не дуже глибоко проростає в родинну пам’ять. А от в євреїв це питання було чи не найпершому місці. Там кожен знав якого він роду, з якого коліна, досконало розбирався у своєму генеалогічному дереві. Без цього він не міг вважатися євреєм. Не дивно, що, читаючи Біблію, ми часто натрапляємо на довжелезні родоводи, які, чого гріха таїти, просто пропускаємо. Але в єврейському середовищі подібне нехтування могло коштувати дорого. У другому розділі книги Ездри згадуються деякі священицькі сім’ї, які «шукали свого запису родоводу, та не знайшли, і були вони вилучені зо священства». Тому не дивно, що Євангелія, розпочинаючи оповідь про Ісуса Христа, розпочинає її саме з родоводу. Для єврейського читача приналежність Ісуса до роду царя Давида, до одного з найшановніших колін Ізраїля було одним з найвагомі

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

«Попіл Клааса стукає в моє серце» Шарль Де Костер «Ми пам’ятаємо!», «Я пам’ятаю!» — Напружений ритм білих строф… Холодною ковдрою сніг огортає Поля українських голгоф…

Палаюче вугілля (Оповідання) Це оповідання написане на основі реального факту, який стався в часи Другої світової війни в одному із сіл Волині. Прізвище пані Лядуховської реальне. Старий Максим помирав. Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.

Що тобі сниться вночі, солдате, На стоклятій отій війні, Коли завтра тобі йти вмирати, Де «Гради» ревуть навісні?

П’ятидесятниця не тільки є відповіддю на виклики сьогодення. Вона сама — це завжди виклик. Так було ще до того дня, коли в Єрусалимі на свято П’ятидесятниці — цей термін набув нового, особливого значення. Так було і в той день, коли люди з широко розкритими очима дивилися на апостолів та, слухаючи їхні полум’яні слова, не могли зрозуміти, що відбувається. Так було потім, протягом двох тисячоліть, коли сила з неба розбивала усталені, звичні форми християнства та змінювала хід історії. Так є і сьогодні, коли сучасне суспільство взяло чіткий та самовпевнений курс на секуляризацію і, на думку більшості, не має особливої потреби в Бозі.

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....   Мамине ведмежа Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила.  З тих пір я ніколи не бачила її,  від неї залишився лише плюшевий ведмедик,  якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі... З розповіді 25-річної Наталі І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне, ведмежа. З маминого світу ти у мене єдине... Межа... Ти спало зі мною, сумувало, плакало — сім'я. Твоїми очима дивилась налякано я.

«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало» Євангеліє від Івана 1 розділ В основу Всесвіту поклав був Слово Бог. В колисці Слова зорі виростали. З уламків хаосу в тумані праепох Складалися гармонії фрактали.

Добрий ранок, моя одинокосте! Ліна Костенко Добрий вечір, моя одинокосте! Наодинці лишаємось знов. Ти, любове моя і жорстокосте, — Це ж до ранку он скільки розмов.

*  *  * Дивлюся в небо. Там, у вишині, Мій найрідніший Всесвіту шматочок. В чужій, буденно сірій метушні Воно снаги цілющої ковточок.

«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець» (Єв.11:8-10). Для віруючих людей Авраам є не лише земним батьком єврейського народу і духовним — усіх віруючих загалом. Його ще можна було б назвати прабатьком усіх земних мандрівників, кінцева ціль яких — потойбічне життя. Той, кому Всевишнім були обіцяні величезні земні багатства: територія, користування щедрими природними ресурсами, величезне та могутнє потомство — не отримав усього цього, все життя промандрувавши навколо обітованої землі та ставши своєрідним символом пілігрима без батьківщини. Ми розуміємо, що Бог, звичайно ж, не обманув Свого улюбленця, обіцяне отримали нащадки Авраама (правда, через свою неслухняність і порушення договору часто втрачали ці дарунки). А