"Жорстока" давнина та "цивілізована" сучасність

 

Колись в дитинстві та молодості, коли читав історичні книги, де описувалися події так званих «темних періодів» (а вони були чи не завжди), коли читав біблійні старозавітні історії, часто думав: «Як добре, що я не жив тоді, як добре, що народився у цивілізованому, «хорошому» столітті!» Бо не дай Бог жити у Середньовічі, коли єретиків спалювали на вогнищах, чи в росії за часів Грозного, чи в епоху рабовласництва, чи в часи міжетнічних воєн стародавнього світу, чи… Практично усі старі часи мені здавалися темними, люди жорстокими, дикими, схильними до насилля, коли вигадувалися нелюдські способи катування та страти, коли божевільні самодури при владі винищували цілі племена та народи…

Тепер я так не думаю… Навіть коли перейшов у ще більш «цивілізоване» ХХІ сторіччя… Я виявив факт, страшніший за усі дикості та жорстокості минулих епох: «Суспільство, представники якого літають на Місяць та збираються на Марс, суспільство, яке роботизує усі процеси своєї праці, лікує невиліковні хвороби, розшифрувало геном людини, за своєю духовною суттю нічим не відрізняється від дикуна з африканських джунглів, тирана на троні чи варвара двохтисячолітньої давнини…»

Людина, незважаючи на неймовірні фантастичні досягнення у сфери освіченості, науки, технічного прогресу в душі залишається такою ж жорстокою, дикою та схильною до насильства та злочинів. Звичайно, сучасні державні структури в так званих демократичних спільнотах часто тримають планку «цивілізованості» на високому рівні. Але варто чомусь зламатися у цій налагодженій системі, як первісна людська натура вилазить назовні… Звичайно, сімейне, суспільне виховання дає свої результати, але й у найбільш благополучних державах багато злочинців із середньовічними замашками.

А наштовхнула мене на ці роздуми, які десь нуртували в голові, війна, у якій зараз живе Україна… Пригадую, як у радянській школі нас вчили бути хорошими, співчутливими, закликали до миру у всьому світі, як будували «світле майбутнє», де відсутні злочини та ненависть… Я сам фантазував, як то буде жити там, у тому прекрасному світі…

Ну що ж, зараз ми живемо у тому «світлому майбутньому». Рахуємо ракети, які летять на наші голови, слухаємо «ласкаві» епітети в нашу адресу, спостерігаємо як «брати» під гаслами «духовних скреп»  ґвалтують мирне населення, мародерствують, рівняють з землею цілі міста, будують ганебні фільтраційні табори… До такого не додумувалися навіть опричники Івана Грозного чи середньовічні мисливці за відьмами. Інколи здається, що сучасні люди з комп’ютерними системами ще більш винахідливі на зло…

Не буду зараз проповідувати Євангелію, яка, власне, дає пояснення цьому феномену та показує вихід із зачарованого кола. Про це багато говорилося та говориться.

На щастя, «Жизни на свете чуть больше, чем смерти, и Света на свете, чуть больше, чем тьмы» (даруйте за російську). Це чи єдине, що утримує світ від повного взаємного знищення. На щастя, нині, у часи коли людське зло, жорстокість та ницість показує себе в усій красі, більшість залишаються таки людьми. Зі співчуттям, бажанням допомогти, захистити і навіть померти в ім’я перемоги над злом. Бо зло ніколи не зникне, навіть коли люди освоять чужі галактики та переможуть природні стихії. Бо себе перемогти, виявляється,  набагато важче. Але ми, за словами мудрого апостола Павла, «в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим.8:37-39).

З цим переможемо!