На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

У мене є мрія… Я бачу теплий травневий вечір. Удень я займався своєю улюбленою роботою — писав. Я згадував останні дні лютого 2022… Згадував події, емоції, страхи, невизначеність, розгубленість… Згадував як, відійшовши від шоку, зрозумів, що треба щось робити. У бій проти орків не піду — танки далеко від мого прикордонного містечка, кулемета мій дід мені не залишив…  На другий день війни ще затемна пішов пройтися напівсонним Устилугом. Те, що побачив, вразило страшніше бомбардувань та зруйнованих будинків. Митниця і все містечко було забите автомобілями та людьми… Перед брамою натовп переляканих людей. Хаос та невизначеність. Порядку в чергах немає. Та й черги як такої немає… І тоді прийшло прозріння — вони ж голодні та замерзлі!  Дзвінок, другий, третій, десятий… Церкви та служителі підтримують пропозицію організувати харчування. Хтось уже щось робить. Спочатку малими силами та засобами починаємо гріти чай, каву, робити бутерброди, вивозити до кілометрових черг… Другий день був шалени

Сьогодні вночі прокинувся від вибухів... Будинок трясло, стояв назрозумілий гул... Через кілька секунд усвідомлюю, що це просто проїхав поїзд: метрів за 20 від мого будинку проходить залізнична колія на Польщу... За 36 років відколи я живу в Устилузі, я настільки звик до них, що ніколи їх не помічаю, навіть коли вони проходять на повній швидкості. Навіть уночі. А от сьогодні... Відійшов від шоку. Заснув. Через деякий час знову прокидаюся від кононади... Знову поїзд... Можна бути далеко від бойових дій, але поряд з війною... 25 лютого 2022 р.