Загальна кількість переглядів сторінки

7 травня 2013 р.

Хліба та видовищ!




Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так захоплююче почути у ЗМІ новину про те, що відеоролик «Єрусалимська Віа Долороса» користувача під ніком shalom набрав мільйон переглядів!

Гірко, але іноді ловиш себе саме на такій думці, коли переглядаєш деякі публікації у соцмережах.  Автор, говорячи про реальні події духовного чи церковного життя, нерідко так подає це, що складається враження, що він не стільки хоче розповісти про подію, скільки хвалитися тим, що йому вдалося це зафіксувати.

Взагалі то, сучасна «мобалазація» зробила людей цинічними та байдужими, які шукають сенсацій та задоволень. Нерідко буває, що хтось потрапляє у критичну ситуацію: недобре на вулиці стало, потрапив в аварію, якась трагедія сталася, то випадкові свідки не поспішають на допомогу, а чимскоріше хапаються за камеру. І чимскоріше — в інтернет.

Скажете, що згущую фарби? А чи не те ж саме я роблю, публікуючи це фото?..

4 травня 2013 р.

Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку


Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку



Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі
після молитви. Крізь відчай ночі пророче
бачу промінь надії.
Воскресаю. Радію.
Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:
позавчора я Його вбила… а сьогодні?
Бог помер! Криза цивілізації — поминки Бога.
І туди нам дорога.
Нам шкода Бога, чесно.
І навіть себе (трохи) — коли Він не воскресне.
Я була біля гробу, де римська сторожа
і римська печатка — на гріхи мої схожа.
Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?
Вони все одно розбитися мусили…
Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.
Мені без Нього навіть дихати важко — чого заради?
І з святими жінками несла до могили
миро, душу, сльози, простирадла білі.
Було темно — від сліз і щему у грудях:
Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.
Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.
А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?
А раптом фарисеї праві —
і мені просто дали по голові?
І все ж могила пуста.
Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!
Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.
Як серце новонаверненого у день спасіння.
Воскресіння! Воскресіння!!!
Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..
І я з Магдалиною до ніг Його впала.
Світало. Насправді воскрес! Світало!.
І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.
Я — грішник після молитви. І Воскреслий простив мені
гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви — все.
Христос Воскрес!
І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,
лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.
Чую святковий дзвін.
Воскресаю, бо направду воскрес Він!

Зоряна Живка

3 травня 2013 р.

На Страстну п`ятницю

Брейгель. «Шлях на Голгофу»




То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.

Ліна Костенко

http://vavrynyuk.com.ua/klasyky/kostenko.html#04