Українська еміграція: благословення чи прокляття?

Одна з найбільш серйозних проблем сучасної України ось уже третє десятиліття — еміграція за кордон та заробітчанство. Кількість населення катастрофічно зменшується, і, судячи з усього, така тенденція збережеться.

Утім, ця проблема не нова. Перша масова еміграція українців у Південну Америку, Канаду та Сибір розпочалася ще наприкінці ХІХ століття. На початку ХХ століття додалися трудові емігранти, які, залишаючи вдома сім’ї, їхали в Америку з надією заробити грошей та повернутися (хоча поверталися не всі). Друга хвиля відбулася в міжвоєнний період, коли люди виїжджали (а часто й утікали) від радянської влади. Третя — післявоєнна, вона торкнулася перш за все військовополонених та тих українців, яких закінчення війни застало на території Західної Європи. І, нарешті, четверта хвиля, яка триває й досі, розпочалася наприкінці 1980-х років. Останнє десятиліття еміграція набула заробітчанського характеру, коли з України виїжджають спочатку на заробітки, але досить часто залишаються в Європі майже назавжди.

Зрозуміло, що для економіки країни такий стан речей тривожний та загрозливий. Як вийти з цієї трудової кризи — поки що невідомо. Але є ще один бік цього, безумовно, негативного явища — духовний.

Коли країна втрачає найкращі трудові ресурси — це погано. Але серед тих кращих працівників чимало й тих, кого можна назвати і духовною елітою. Виїжджали часто ті, хто переживав, або передбачав переслідування за свої переконання чи віру. Скажімо, перед 1939 роком із Західної України виїхала переважна більшість релігійних лідерів, перш за все протестантських. На початку 1990-х років США приймали біженців саме з числа протестантів. Тому Україна втрачала не лише робочу силу, але й найбільш яскравих та свідомих представників духовно-релігійного життя. Так що тут можна сміливо говорити й про духовну еміграцію.

Отже, наскільки ці еміграційні хвилі зашкодили українському духовному складнику і, перш за все, українському протестантизму? І чи зашкодили?

Такі серйозні проблеми не можна сприймати однозначно, бо вони дуже багатогранні та складні. Якщо уважно проаналізувати українське емігрантське питання, то можна прийти до досить цікавих висновків.

Саме українському заробітчанству ми завдячуємо тим, що в наш край прийшло потужне євангельське пробудження. Перша хвиля цього пробудження була більше внутрішньою, коли в середині Російської імперії зародилися й швидко поширися перші баптистські громади. Коли ж говорити про п’ятидесятницькі церкви, вони майже всі виникли завдяки заробітчанам та реемігрантам, які поверталися на батьківщину (меншою мірою — через повернення військовополонених Першої світової війни). Саме від моменту повернення на Тернопільщину Порфирія Ільчука, Трохима Нагорного, Йосипа Нагорнюка літом 1920 року ведеться відлік п’ятидесятницького руху в Україні. Пізніше до них долучаться Ніл Романюк, Іван Герис, Іван Воронаєв та багато інших. Саме вони, шукачі кращої долі, знайшли в далеких краях та привезли на рідну землю живу віру в Ісуса Христа й надзвичайно ревно та потужно зуміли поширити її серед земляків. Ні страшна війна, ні радянський атеїзм, хоча й завдали великого руйнування церквам, не змогли їх повністю знищити й загасити вогонь Святого Духа. Цим духовним скарбом, який привезли заробітчани, нині користуємося й ми — їхні внуки й правнуки.

Передвоєнна еміграція, перш за все із Західної України, досить помітно послабила місцеві протестантські громади. І першими виїжджали саме служителі. Але й у цьому було Боже провидіння. Прихід Червоної Армії, а пізніше — гітлерівської Німеччини спричинили повне руйнування церков. Наприкінці 1940-х — початку 1950-х років більшість громад відроджувалася заново, а деякі так і не відродилися. Еміграція не лише спасла віруючих, вони на нових землях Австралії, Південної Америки засновували церкви, які на довгі десятиліття стали осередками не лише духовного життя, але й української ідентичності. Вони зберегли не лише віру, але й свою унікальність та історію.

Ще одним важливим позитивним моментом цієї хвилі еміграції було те, що, освоївшись на чужині, інтегрувавшись у середовище, у якому опинилися, емігранти не забули про одновірців, які залишилися за «залізною стіною». Окрім молитов, вони усіма способами, через політиків, місії, правозахисні організації намагалися донести до західного суспільства правду про стан віруючих у Радянському Союзі та допомогти їм. Багато хто, ризикуючи свободою та життям, переправляли через кордон Біблії та духовну літературу, проповідували через радіо.

Перебудова, окрім свободи, дала віруючим зруйнованої атеїстичної імперії можливість емігрувати з країни. І багато хто скористався цим. Дотепер ведуться суперечки щодо доцільності такої еміграції в час, коли віруючих уже ніхто не переслідує. Багато хто каже, що духовні працівники тоді були більше потрібні на своїй землі, аніж в американській «землі обітованій». Але не можна відкинути й того, що багато хто й залишився, активно долучившись до духовної місіонерської праці. І ось тут знову приходять на допомогу емігранти. Дев’яності роки минулого століття характерні величезним економічним спадом та порожніми полицями в магазинах. Українці з-за кордону, як старі емігранти, так і ті, які нещодавно виїхали, долучаються до справи гуманітарною та грошовою допомогою. Ні для кого не секрет, що місцеві віруючі не могли б так швидко й потужно втілити в життя свої проекти на фоні економічного безладу без допомоги Заходу.

Еміграція вже вкотре стає для України благословенням.

Остання трудова еміграція, яка ще триває і, судячи з усього, буде збільшуватися, найбільш неоднозначна. Але попри яскраво негативний відтінок для економіки та суспільства, у духовній площині можна знайти й позитив та особливі Божі плани. Так, ця еміграція завдає багато шкоди: не розвивається вітчизняна економіка; нерідко через заробітчанство руйнуються сім’ї; діти, хоч і матеріально забезпечені, обділені батьківською увагою; бідніють церкви, а самі віруючі на довгий час відриваються від церкви. Ми ще не можемо бачити та зрозуміти всі виклики, які приховані в сучасному заробітчанстві.

Але є один важливий момент у цій ситуації. Складається враження, що Бог цією непростою ситуацією дає українським віруючим особливий шанс. Ні для кого не секрет, що європейське християнство поступово втрачає свою силу та сіль, а то й вмирає. Чи не є це викликом для українських заробітчан — стати місіонерами для Європи? І ця особлива місія щораз активніше втілюється в життя. Десятки, сотні українських церков у країнах Західної Європи свідчать про те, що пробудження, принесене емігрантами в Україну із Заходу, тепер повертається в духовно схололі християнські країни. Бо ці громади, хоча й мають український характер, здебільшого не замикаються на собі, а працюють на зовнішню місію, на суспільство, у яке вони тимчасово прийшли.

Колись після дня П’ятидесятниці вогонь пробудження могутньо охопив Єрусалим. Тисячі новонавернених щодня поповнювали молоду Церкву. Але Христос бачив пробудження не лише у столиці й не лише серед євреїв. Духовна ейфорія змінилася жорстокими переслідуваннями християн. Погано? Так! Але у цьому також був Божий план. «Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили», — лаконічно пише Лука (Дії 8:4). Так, саме єврейські емігранти, біженці, заробітчани — як хочете їх називайте — мимоволі стали носіями Доброї Вістки, яка швидко охопила Римську імперію. Бог нерідко непрості, негативні моменти історії використовує для втілення Своїх місіонерських планів.

Не виняток і болюча для нашої країни українська еміграція…

На фото: Пам’ятник українським заробітчанам, село Колочава, Закарпаття

(Стаття написана для журналу "Благовісник", присвяченого 100-літтю п’ятидесятницького руху в Україні).

"Благовісник", 1,2020