Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи

21 лютого 2018 р.

«Християнський соціалізм» та радник десяти президентів


Сьогодні у моїй фейсбук-стрічці виділяються дві популярні новини: «Християнський соціалізм» Добкіна та смерть Біллі Грема. Їх об’єднує одне слово: християнський, але вони, по суті, з паралельних світів.



Що ж, мемоносному Добкіну не відмовиш у своєрідному почутті гумору. Перебігаючи як заєць (чи як шакал) з партії в партію, з фракції у фракцію, нарешті доріс до своєї партії. Соціалістичної. Бо ж — за соціальну справедливість. Те, що благородний за суттю соціалізм опоганився марксизмом, комунізмом, сталінізмом, маоїзмом Добкіну виявилося мало. Вершиною святотатства та цинізму стала приставка «християнський». Тут йому вдалося опоганити два поняття: як соціалізм, так і християнство. І в Добкінському поєднанні це стало гримучою сумішшю, яка запустила лавину мемів та насмішок. «Християнське спрямування — це буде те, що повертатиме в наше життя залізобетонні людські цінності, такі як сім'я, повага, взаємини між людьми» – зазначив нардеп. Під «залізобетонними цінностями» напевне, потрібно розуміти гундяєвське християнство, яке активно насаджується зараз на Сході України, яке проникає у свідомість через мас-медіа і через самі гундяєвські храми. Страшно від таких цінностей. Страшно від такого християнства. І від таких носіїв християнства.

29 січня 2018 р.

Невивчені уроки історії



Цього року пострадянське суспільство відзначатиме сумну дату: 50 років з моменту трагічного закінчення так званої Празької весни. Бажання зменшити вплив Радянського Союзу, спроба політичної лібералізації в Чехословацькій Республіці, що тривала з 5 січня по 20 серпня 1968 у формі політичних дій партійного керівництва та народних демонстрацій, закінчилася введенням в країну радянських військ і військ країн Варшавського договору. В Україні ще й дотепер згадують той випадок, адже тоді «под ружьйо» поставили майже усіх військовозобов’язаних…

2 січня 2017 р.

Молитва-2017



Несу Тобі, Господи, душу обпечену,
Повісплену кулями, братом скалічену,
Сплюндровану танками, юдами зречену,
Сльозами обмиту, майданами мічену,
Та не приречену.

26 листопада 2016 р.

Голодомор-33



«Попіл Клааса стукає в моє серце»
Шарль Де Костер

«Ми пам’ятаємо!»,
«Я пам’ятаю!» —
Напружений ритм білих строф…
Холодною ковдрою сніг огортає
Поля українських голгоф…

24 серпня 2016 р.

«Слава Україні!» чи «Слава Богу!»?



Сьогодні національне свято України — День незалежності. Це значить, що новини, інтернет будуть переповнені згадками про цей день. Хтось буде радіти ним, хтось — його проклинатиме. І, звичайно ж, навколо все ряснітиме від фрази «Слава Україні! — «Героям слава!».

Комусь ці слова як єлей на душу, комусь — як, даруйте, скипидар… І серед незадоволених, звичайно ж, будуть «святі та праведні» християни…

30 червня 2015 р.

Територія розбитих вікон



«Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе» 
(Матвія 25:21).

Кожного разу, йдучи на роботу, я проходив мимо закинутого приміщення ще радянської їдальні. Воно знаходилося в центрі житлового масиву впритул до багатоповерхівки. Хтось його, видно, викупив, бо була зроблена спроба сучасного ремонту: поставлені нові пластикові вікна. На тому все й закінчилося, приміщення довго стояло без господаря. І от якось бачу — одне вікно розбите. Хоча не моє, але аж шкода стало — вікна величезного розміру, коштують недешево. А далі почалися дива: розбиті шиби з’являлися чи не щотижня. Через два-три місяці приміщення дивилося на людей лише порожніми рамами з жалюгідними уламками скла…

Мимоволі згадав відому «теорію розбитих вікон» — я став свідком реальної дії цього цікавого феномену. У чому ж він полягає?

15 січня 2015 р.

Моя алія



Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу.

Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль.

Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю. Так сталося, що одна з моїх найзаповітніших мрій — побувати в Ізраїлі збулася тільки тепер. Я багато знав про Ізраїль, цікавився ним, вболівав, молився за нього. Тому багато з того, що вдалося побачити власними очима, не було новиною. Але були і сюрпризи.

17 червня 2014 р.

Время говорить. Но как?



Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему...

Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не знающим, как они встретят завтрашний день. Нет, молчать - все таки преступление.

Но с другой стороны мне страшно, когда я слышу КАК говорят. Мне страшно читать комментарии, полные взаимной злобы, ненависти, мести и просто идиотизма. И вдвойне, втройне больно и страшно слышать это от христиан. События в Украине разделили христиан России и Украины на два вражеских табора. Принимаются резолюции, делаются официальные и неофициальные заявления, раздаются интервью и комментарии. Потом все это бурно обсуждается, накаляя ситуацию и доводя собеседников до невменяемого состояния. В последнее время я стараюсь не ввязываться в дискусии так как это еще больше усугубит ситуацию. Часто что-то доказывать просто безполезно, так как вчерашние братья просто не способны рассуждать логически.
Нам кажется, что мы говорим правду. Но нужна ли такая правда? Правда, которая братьев делает врагами. Правда, которая делает нас злыми, мстительными, возбужденными, теряющими способность здраво рассуждать. Не уподобляемся ли мы в этой ситуации друзьям Иова, рассуждающим буд-то бы здраво и правильно, но не угодившим Богу?
Поэтому я так долго молчал. Я знал ЧТО сказать, но не знал КАК сказать. Я ждал, когда у меня здравый смысл станет выше эмоций. Чесно говоря, я и сейчас до конца не знаю как говорить и как правильно реагировать на происходящее. Поэтому мне кажется, что главным, что христианам сегодня нужно иметь и о чем просить у Бога, это МУДРОСТИ. Не у всех христиан, даже у известных служителей она оказалась. Хорошо и правильно рассуждая о духовной жизни за кафедрой, мы оказались немудрыми в конкретной ситуации.
Сегодня время говорить. Сегодня время действовать. И сегодня время просит у Бога мудрости. Я как публичный человек, как журналист понимаю, что должен что-то сказать, но не всегда имею правильное слово. И не всегда в моем сердце подходящая атмосфера для того, чтобы сказать правильно. Поэтому, я прошу у моих коллег, у всех христиан быть мудрыми, говоря правду. Мудрыми, выбирая собеседников. Мудрыми, подбирая слова. Правда, которая разрушает, ничем не лучше разрушающей лжи. И это одна из проблем сегодняшней войны. Войны не только физической, политической, международной, но и войны духовной.

9 травня 2014 р.

Свято зі сльозами на очах



Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм…

Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-комуністичному та християнському. Я виростав у протестантській родині і з дитинства розумів — коли свідомо, коли підсвідомо — брехливість на штучність комуністичної ідеології. У нашому християнському середовищі насторожено, часто вороже ставилися до всього «світського», яке часто було синонімом «комуністичний» та «соціалістичний». Багато чого, що було звичним для радянських людей, в нас не заохочувалось, ще більше — заборонялося. В тому числі святкові демонстрації та паради. Винятки дозволялися лише у крайніх випадках — коли це грозило неприємностями на роботі чи в школі. Але, пригадую, навіть такі нечасті участі у демонстраціях для мене були справжньою мукою, це було не свято, це була хресна дорога сумління та моїх християнських принципів.

День Перемоги однак був святом, відзначення якого хоча й не дозволялося офіційно, але й не заборонялося. Саме сьогодні мені впала у вічі ота суперечливість, яка спостерігалася у нашому протестантському середовищі щодо 9 травня. З одного боку ми розуміли, що це дійсно свято, радісне, щасливе, світле, адже багато хто пройшов через жахи війни і добре їх пам’ятав. З іншого боку — радянська пропаганда зуміла настільки зодягнути цю дату у свою комуністичну обгортку, що День Перемоги уособлював не просто перемогу у війні, а перемогу комунізму та лідерів комунізму, ставав рупором ідеології та інструментом впливу на свідомість. Тому то євангельські християни з обережністю та упередженням ставилися до святкувань 9 травня.

Мені згадалася ця суперечливість саме зараз, коли справді велике та світле свято Перемоги використовується як привід для втілення чиїхось імперських амбіцій, для зведення рахунків зі штучно вигаданим ворогом, у якого самі ж повірили. Коли в центрі уваги не справжні герої Перемоги, про яких, чого гріха таїти, не завжди й на 9 травня згадують, а вожді та їхні хворобливі ідеї. Боляче, коли нація, яка вважає себе великою, «приватизувала» спільну перемогу і цинічно торгує нею у власних інтересах.

Незважаючи на таку суперечливість, на мій внутрішній пацифізм, День Перемоги для мене був і залишається особливий святом. Зі сльозами на очах. Сльозами вдячності тим, хто кував перемогу і віддавав життя за неї. Сльозами вдячності Богові за мир, який вже стільки часу поки що панує в нашій Україні. І так не хотілося б, щоб День Перемоги став днем війни, яка де-факто вже йде на українській землі. Бо рано чи пізно така ситуація призведе до дня поразки та ганьби…

Зі святом вас! З днем Перемоги!

27 лютого 2014 р.

Уроки Майдану



Увага цілого світу в останні дні прикута до України. Не здивуюся, коли з часом слово «Майдан» увійде у лексикон інших мов без перекладу. На наших очах в Україні сталося щось надзвичайне. Я використовую слово «щось», бо нині важко знайти відповідне слово, щоб охарактеризувати те, що відбулося за останні три місяці. Ситуація змінюється настільки стрімко, що годі щось прогнозувати навіть на один день наперед. Не знаю, якою буде Україна на момент, коли газета дійде до читача, але вже те, що є сьогодні, варте того, щоб над ним серйозно замислитися.
Історикам та аналітикам ще довго доведеться аналізувати майданівські події та робити відповідні висновки. Далеко не все зрозуміло й далеко не все так просто, як здається. Але вже зараз ми маємо право на те, щоб робити з останніх подій відповідні висновки.

Коли я слідкував за лютневими подіями на Майдані та в Україні в цілому, мене не покидало відчуття, що до мене промовляє Сам Бог. Навіть не промовляє — кричить! Не знаю, як вам, але мені цей голос був настільки потужним, що змусив мене не лише переосмислити своє християнське бачення, але й у чомусь покаятися.

Отже, які уроки Майдану ми маємо вже сьогодні?

Урок перший

23 січня 2014 р.

Мені страшно...


На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.

9 листопада 2012 р.

Сьогодні - день української писемності та мови


Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько. 

І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти.

Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувало інше. Мої гості наполегливо пишуть білоруською, пропагують свою творчість і вірять, що вона "будзе запатрабаваная".

Успіхів вам, колеги-білоруси!

Успіхів і благословень тобі, українська мово!

Поет

Остання крапка втиснута в папір,
Остання думка вирвалась на волю.
Вплелись в рядки і велич сивих гір,
І хлібна тиша батьківського поля.

Поет схиливсь на зморене чоло:
Його душа в прекрасне зазирнула.
Його єство рядками проросло,
Його думки житами забуяли.

О, як пекли у грудях ці рядки!
Як боляче виношувались рими!
О, як в політ просилися думки,
Як проростали в серці невмолимо!

В душі лавина образів, як вир,
В ранкових росах просяться скупатись.
…Поет бере змережений папір,
Немов дитя уперше юна мати.
2006