Сьогодні - день української писемності та мови

Я християнин. А отже, громадянин небесної вітчизни. Тут, на планеті Земля я лише емігрант. Але разом з тим ця планета ось майже 50 років є моєю домівкою. А ще я - українець. Це не означає, що я кращий чи гірший від представників інших національностей. Це значить - на кілька десятків років українська земля стала для мене рідною, близькою і - не побоюся цього слова - священною. Не тому що краща. Тому що - моя. Як мати і батько. 

І сьогоднішнє свято для мене свято не тільки тому, що я працівник слова. Перш за все тому, що я українець. Це мова моїх батьків та прабатьків. Це мова моїх дітей та внуків. Тому мій обовязок - берегти її. Берегти перш за все тим, щоб нею розмовляти.

Вчора у мене була зустріч з колегами-поетами з Білорусі, членами національной спілки письмеників. Вразили їхні розповіді про стан білуської мови у їхній державі. Скажімо, у півмільйоному Гомелі лише одна (!) дівчина навчається в єдиному (!) білоруському класі. Національна мова вимирає. Але мене здивувало інше. Мої гості наполегливо пишуть білоруською, пропагують свою творчість і вірять, що вона "будзе запатрабаваная".

Успіхів вам, колеги-білоруси!

Успіхів і благословень тобі, українська мово!

Поет

Остання крапка втиснута в папір,

Остання думка вирвалась на волю.

Вплелись в рядки і велич сивих гір,

І хлібна тиша батьківського поля.

Поет схиливсь на зморене чоло:

Його душа в прекрасне зазирнула.

Його єство рядками проросло,

Його думки житами забуяли.

О, як пекли у грудях ці рядки!

Як боляче виношувались рими!

О, як в політ просилися думки,

Як проростали в серці невмолимо!

В душі лавина образів, як вир,

В ранкових росах просяться скупатись.

…Поет бере змережений папір,

Немов дитя уперше юна мати.

2006