Розпорошенці ХХІ століття

Роздуми в кріслі церковної зали

Липень 2023 року. Я сиджу в затишній залі луцької церкви «Спасіння». Нині тут відбувається конференція місії «Голос надії». Для мене такий захід зовсім не перший. За понад 30 років праці в місії мені доводилося бути на десятках таких конференцій. Цьогоріч так, як завжди: проповіді, свідчення, молитви, розповіді про місіонерські будні, плани на майбутнє.

А втім, не так, як завжди…

Протягом двох днів разом із духовними, місіонерськими термінами у виступах надто часто звучить слово «війна»… Нині все місіонерське служіння безпосередньо пов’язане саме з війною: чи воно стосується євангелізації, чи допомоги біженцям, душеопікунської праці.

А ще одним красномовним та болючим наслідком війни став новий пункт програми конференції: чимало місіонерів звітувалися у форматі відеозвернення. Вони поза ме­жа­ми України — обставини склалися так, що їхнє служіння тепер там. Хтось поїхав туди ще до війни, хтось після її початку як біженець. Нині їхнє поле служіння — Європа, Канада, США, Арабські Емірати, Ізраїль.

Я слухав їхні розповіді — і раптом мої думки пронизало одне слово з Нового Заповіту. У розмовній мові ми його майже не використовуємо, та й в інших перекладах Біблії воно звучить дещо по-іншому. А Огієнко використав це специфічне, дещо поетичне (деякі словники подають його з приміткою — книжне) слово, щоб передати ситуацію, яка була за часів апостолів.

Історія кількох починань

Отже, звернімося до книги Дії апостолів.

Уперше на це слово натрапляємо в промові Гамаліїла. Пригадуєте, коли апостолів заарештували за проповідь Євангелії, у синедріоні радилися, що з ними робити. І тоді один мудрий член синедріону навів такий аргумент: «Мужі ізраїльські! Поміркуйте собі про людей цих, що з ними робити ви маєте. Бо перед цими днями повстав був Тевда та й казав, що великий він хтось, і до нього пристало з чотириста люда. Він забитий, а всі ті, хто слухав його, розпорошились та обернулись в ніщо. Після нього повстав, під час перепису, Галілеянин Юда, та й багато людей потягнув за собою. Загинув і він, а всі ті, хто слухав його, розпорошились. І тепер кажу вам: Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона…» (Дії 5:35-38).

Слово, яке засіло в моїх думках на місіонерському заході — «розпорошилися». Його синоніми: розпилитися, розчинитися, розвіятися, зникнути, обернулися в пил. Саме це мав на увазі Гамаліїл, коли говорив про те, чим закінчуються людські плани, у яких немає Бога. Коли в якійсь справі немає Господньої присутності, то вона розвалиться сама по собі, а її учасники розпорошаться, як попіл на вітрі.

Але буквально через два розділи автор Дій апостолів знову вживає це слово. Але вже зовсім в іншій інтерпретації: «І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських…» (Дії 8:1).

Тепер це слово вжите щодо Христової церкви. Гоніння на віруючих спричинило їхнє розпорошення. Тут, перш за все, мається на увазі єрусалимська община, звідки, власне, й розпочалася історія Церкви. Через загрози для їхнього життя перші християни змушені були втікати з міста. Згідно зі словами Луки та інших авторів новозавітніх послань вони розійшлися, розвіялися по всій Римській імперії.

Яка невтішна новина!

Можна було б подумати, що за логікою Гамаліїла ця організація (першоапостольська церква) розпорошилася саме тому, що була людською справою. І на цьому можна було б поставити крапку в оповіді Луки. І поспівчувати вимушеним переселенцям, які через віру в Ісуса втратили домівки, батьківщину, бізнес… І, що найгірше, — віру в Ісуса як Месію…

Але історія на цьому не закінчується. Вона несподівано переходить у нову неочікувану фазу. Говорячи про гоніння та розпорошення церкви, оповідач зауважує важливу деталь: «Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили. Ось Пилип прийшов до самарійського міста, і проповідував їм про Христа…» (Дії 8:4-5).

Розпорошенці благовістили Боже Слово!

Тут ми приходимо до цікавого моменту. Виявляється, у Божій справі та в Божих планах для успіху використовується елемент, який у людських справах руйнівний. Там розпорошення — це кінець справі, логічне, безславне завершення людських планів. У Бога ж — один зі складників неймовірно потужного руху, який на наступні тисячоліття повністю змінив хід світової історії. І одна з причин такого неймовірного успіху в тому, що в серцях розпорошенців було те, чого немає в людських починаннях — Божий Дух.

Історики одностайно сходяться на думці, що дуже швидкому поширеню Євангелії до найдальших куточків тодішньої європейської (і не тільки) цивілізації було те, що єрусалимські біженці (назвемо їх цим більш сучасним і до болю знайомим українцям словом) не просто утікали від переслідувань, в’язниці та смерті — вони ставали носіями Доброї Вістки там, куди закинула їх доля.

Розпорошення — не надто приємна річ для християн, які звикли до потужних богослужінь в єрусалимській християнській комуні, але воно розширило поле євангелізації «аж до краю землі».

Повторення історії

Деякі історики стверджують, що історія — циклічна, здатна повторюватися як по колу. Утім, вони не перші це сказали: про це говорив ще Екклезіяст. Саме таке повторення ситуації кинулося мені у вічі, коли слухав розповіді українських місіонерів-розпорошенців ХХІ століття. Правда, причиною цього нині стало не переслідування за віру (хоча в деяких випадках щодо вірян, які були в окупації, це було й переслідуванням), а страшна, кровопролитна війна, яка одночасно зробила біженцями мільйони українців. І серед них — багато християн, зокрема служителів, місіонерів. Утім, це розпорошення розпочалося задовго до війни. Мільйони людей втратила Україна ще в 90-х роках минулого століття. Заробітчанство, пошуки кращої долі зробили українську націю розпорошенцями по всьому світі. Де тільки зараз немає нашого брата! Вітер перемін потихеньку розвіював наших співвітчизників по моавітських полях (пригадаймо біблійну книгу Рут). Війна ж, як ураган, порозкидала українців у найнесподіваніші куточки планети.

І отут проявився місіонерський дух українських християн, перш за все, євангельських. Вони, як тоді єрусалимські християни, «Боже Слово благовістили». Результат не забарився чекати. Уже до війни по всій Європі (про Америку з її тисячними емігрантськими громадами я вже й не згадую) утворюються українські церкви. Спочатку для своїх (а перші християни також спочатку благовістили лише для своїх — євреїв, див. Дії 9:20, 11:19), потім потихенько стали розширювати проповідь і для місцевих жителів. Війна ж у декілька разів збільшила і наповненість, і кількість церков. В Українській Церкві ХВЄ навіть зорганізувалося нове служіння для євангельських церков у Європі.

Немає можливості проповідувати вдома — підемо туди, куди поведе доля й Дух Святий. Цей лозунг перших християн нині підхопили українські християни, які стали не лише біженцями, розпорошенцями, але й поширювачами Євангелії. І мова не лише про Європу. На місіонерській конференції в Луцьку були присутні місіонери, які вимушено залишили населені пункти, де працювали, через їхню окупацію. Звичайно, не всі виїхали в Європу. Хтось залишився в Україні, у безпечних місцях. Але й там вони звершують духовну працю. Скажімо, місіонери з Луганщини зупинилися на Буковині. Звідти вони не лише допомагають жителям прифронтової зони, але й вже створили на новому місці, на Буковині, нові церкви.

Де Дух Божий — там навіть розпорошення служить Божій славі та Божій справі. Напевне, розпорошенці першоапостольської церкви не думали про свою історичну місію, не планували якихось особливих служінь, вони просто, переселяючись на нові місця, ділилися тим, що було в їхньому серці, було їхнім життям та надією.

Ми не знаємо, коли та як закінчиться війна. Не знаємо, хто й скільки з біженців повернуться в Україну. Багато хто залишиться: уже тепер тисячі родин прийняли рішення укорінятися на нових землях. Не знаємо до кінця й Божих планів щодо причин війни та її наслідків. Одне можемо сказати впевнено, як колись говорив апостол-місіонер Павло: «...те, що сталось мені, вийшло більше на успіх Євангелії…» Тут він говорить про своє ув’язнення — річ ще більш неприємна, аніж розпорошення, але воно в розумінні Божого служителя стало позитивним моментом, нестандартним засобом євангелізації: «…бо в усій преторії та всім іншим стали відомі кайдани мої за Христа. А багато братів у Господі через кайдани мої посміліли та ще більше відважилися Слово Боже звіщати безстрашно» (Фил.1:12-14).

Розпорошення, біженство — річ не надто приємна, часто болюча та трагічна. Але послідовники Христа готові й ці життєві обставини використати для виконання головного завдання, останнього заповіту Христа перед Своїм вознесінням — іти й проповідувати Євангелію, стати свідками Доброї Новини «в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі».

Єрусалимські розпорошенці благовістили Боже Слово скрізь та всюди. Так, у Єрусалимі Божа справа призупинилася, постраждала від розпорошення, але в масштабі широкої євангелізації «до краю землі» вона зміцнялася, багатіла. Українські біженці продовжують гарну традицію своїх попередників. Ми молимося за припинення війни, за щасливе майбутнє України, щоб біженці мали стимул повертатися в зруйновані міста та доми молитви — і правильно молимося. На згаданій конференції «Голосу надії» багато місіонерів висловили бажання повернутися на свої місіонерські точки. Дехто вже, у міру поступової деокупації, повертається в зруйновані власні домівки та доми молитви. А хтось уже не повернеться… Залишиться в чужих краях налагоджувати нове життя. Хтозна, можливо, у Бога є свій план щодо українських розпорошенців-місіонерів на теренах колись християнських Європи та Америки.

Серед керівництва місії «Голос надії» вже багато років обговорюється питання реорганізації місіонерської праці, зміни методів роботи. Можливо, таким несподіваним чином Бог корегує Свої, нерідко незрозумілі нам плани, відчиняє нові двері та можливості для проповіді Євангелії…

«Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете…» — сказав колись Гамаліїл (див. Дії 5:38-39). Те, що нині робиться через українських вимушених біженців, — справа Божа. І ніякі життєві обставини, ніякі політичні рішення чи безумство диктаторів не зможуть зупинити того, що запланував та поблагословив Господь.

Юрій ВАВРИНЮК

Благовісник, 3,2023