Рясна радість серед досвіду горя

«Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости;  бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим. І не так, як надіялись ми, але віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої, щоб ми благали Тита, щоб він, як був перше зачав, так і скінчив би в вас оце добре діло. А ви, як у всім, збагачуєтесь: вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов'ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій» (2Кор.8:1-7).

Щоб зрозуміти, про що йдеться в процитованому уривкові, його потрібно розуміти в контексті 8 та 9 розділів цього послання. Тут ідеться про пожертвування для єрусалимських віруючих, які на той час були у скрутному матеріальному становищі. Найімовірніше саме про це говориться в Діях апостолів, 11:27-30, де пророки звіщають про майбутній голод.

Апостол Павло, звертаючись до коринтських церков із проханням зібрати пожертвування для єрусалимської церкви, приводить у приклад віруючих із Македонії. Із процитованого уривка можна зрозуміти, що тамтешні віруючі самі переживали складні часи, і, мабуть, саме з цієї причини від них не вимагали участі в цих пожертвах. Вони були бідними, тому служителі вважали, що буде неправильно вимагати й від них те, що покладалося на більш заможних. Але тут сталося щось неймовірне: судячи з усього, македоняни образилися такою пропозицією, вони стали благати прийняти їхню «лепту» в загальну справу, незважаючи на їхню бідність. Вони не хотіли стояти осторонь важливої загальної справи навіть тоді, коли ще їм потрібно допомагати. 

Тут апостол говорить про парадоксальність ситуації в македонських церквах, яку він висловив багатозначущою фразою: «...серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости». А й справді, хіба таке може бути: серед великого горя мати рясну радість, а будучи бідними — стати багатими щедрістю? Виявляється — так! Апостол пояснює цю парадоксальність тим, що македоняни «віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої» — саме в цьому секрет такої поведінки. Вони вважали себе частинкою великої християнської сім’ї, тому не допускали думки, що стоятимуть осторонь загальної справи. Нехай їхній вклад буде меншим порівняно з іншими, але він таки буде! Вони, як ніхто, розуміли Павлові слова з попереднього послання: «І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять…» (1Кор.12:26).

Власне, така позиція і є характерною рисою християнства загалом: допомагати тим, хто в біді, бути разом у горі та в радощах. І робити це навіть тоді, коли самі в складних обставинах.

…Нинішній стан українців для більшості населення можна описати словами апостола: вони «серед великого досвіду горя». Важко знайти українця, якого б тою чи іншою мірою не торкнулася страшна та жорстока війна. Хтось залишився без домівки, без минулого та майбутнього, хтось втратив рідних, близьких, комусь у неймовірно важких умовах доводиться захищати країну в окопах на передовій. Навіть ті, хто в тилу, несуть загальний тягар горя та небезпек. Ніхто не захищений від ракетних обстрілів, блекаутів, втрати роботи та бізнесу. І що найважче — це невпевненість у завтрашньому дні, розгубленість, посттравматичні синдроми, депресія.

І отут якраз повинна проявитися справжня віра тих, які називає себе послідовниками Христа. І великою мірою вона проявилася. Уже з перших годин повномасштабної війни християни першими відгукнулися на несподівані виклики, коли фізичної, фінансової, моральної, психологічної та духовної допомоги потребували мільйони співвітчизників. Християни в той час самі були в такій же ситуації, як і інші, як-то кажуть, у одному човні, але знаходили час, кошти, можливості допомогти іншим. Більше того, вони робили це з усією відповідальністю та почуттям обов’язку. Вони були «добровільні в міру сил своїх, і над силу». Точно так, як македонські віруючі. 

Ми й досі переживаємо «великий досвід горя». Хтось скористався можливістю покинути небезпечну територію, ставши біженцями. Хтось залишився в охопленій війною та небезпеками країні. Можна було б, посипавши голову попелом, нарікати на долю та обставини. Можна було б звинувачувати політиків і Самого Бога в тому, що сталося. Можна було б впасти в розпач та безнадію. Але християнська віра якраз характеризується тим, що вона дає силу, надію та оптимізм навіть у таких скрутних ситуаціях. Більше того — вона спонукує до конкретних дій навіть у важкі часи. Вона розуміє, що комусь також нелегко, а часто й набагато важче. І тому приходить на допомогу. І тому має «радість рясну» серед того горя та проблем. І ділиться тією радістю із знесиленими. Бо чим ще можна пояснити неймовірну жертовність, тисячі тонн гуманітарних вантажів у гарячі точки, величезну волонтерську діяльність церков та окремих християн, ризики та небезпеку для життя, які чекають їх на волонтерських та капеланських дорогах. 

Нині величезним викликом для української Церкви стає, а з часом ще більше загостриться потреба в душеопікунстві. Коли потрібно допомогти не просто грошима чи продуктами, а чимось важливішим: потішити у хвилини горя та розпачу, підтримати в психологічних зламах та депресії. Це можуть зробити лише ті, у кого самих у серці є тверда довіра Богові, хто має силу самим пройти долиною горя та випробувань і провести із собою інших. Це можливо тоді, коли сучасні віруючі зроблять так, як це зробили македоняни: «...віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої». Тому для них досвід горя виявився радістю, а допомога іншим при власній матеріальній скруті — великим благословенням та багатством щедрості. 

І сьогодні македонські християни залишаються прикладом для нас. Прикладом жертовності та духовної незламності в труднощах. Зрозуміло, бачачи та переживаючи те, що відбувається в Україні, навіть віруючі можуть переживати певні розчарування та невпевненість. Але якщо наша віра побудована на твердому камені, ніякі життєві шторми нас не зламають. А вистояти допоможе позиція македонян: працювати, допомагати, не зневірятися. Бо допомагаючи іншим, ми зміцнюємо та збагачуємо і себе: «…вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов'ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій».

Юрій Вавринюк

Газета «Голос надії», 1,2024