На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

«Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам македонським, що серед великого досвіду горя вони мають радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирости;  бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим. І не так, як надіялись ми, але віддали себе перш Господеві та нам із волі Божої, щоб ми благали Тита, щоб він, як був перше зачав, так і скінчив би в вас оце добре діло. А ви, як у всім, збагачуєтесь: вірою, і словом, і розумом, і всякою пильністю, і вашою любов'ю до нас, щоб збагачувались ви і в благодаті оцій» (2Кор.8:1-7). Щоб зрозуміти, про що йдеться в процитованому уривкові, його потрібно розуміти в контексті 8 та 9 розділів цього послання. Тут ідеться про пожертвування для єрусалимських віруючих, які на той час були у скрутному матеріальному становищі. Найімовірніше саме про це говориться в Діях апостолів, 11:27-30, де пророки звіща

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували.  Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознав

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

Мені уже під 60. Усе свідоме (а перші роки і несвідоме) життя я практично кожного року вечір Чистого або Страсного четверга проводжу у церкві. Спочатку водили батьки, пізніше сам за покликом серця. Це було особливе служіння. У нашій церкві цього дня звершається Причастя. Згадується останній день Ісуса на свободі. Його Пасха, Таємна вечеря. Омиті ноги учнів. Зрада одного з найближчих друзів. Молитва у Гефсиманії. Сонна зрада учнів. Арешт. Зрада Петра. Суд. Знущання. Ці фрагменти калейдоскопом проносяться перед очима, викликаючи відповідну реакцію. Біль від страждань Божого Сина. Біль від зради друзів. Біль від холодної підступності та злоби релігійних лідерів… Цього року додався ще один біль… Біль від усвідомлення того, що саме зараз наш український народ проходить через свій Страсний четвер, через свою Гефсиманію, свою Голгофу. Якраз зараз у новинних стрічках головна новина — про захисників та жителів Маріуполя. Про те, що сьогоднішній день може бути для них останнім. Путін та шойгу ог

  «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі» (Пс.22:1-14). Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, у якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та оптимізм, у багатьох у думках пропливають оті слова, які колись говорив Давид, перебуваючи в смертельній небезпеці. І було б гірко та боляче, якби ми нині згадували лише отой псалом… Але Біблія — не просто збірник різних за тематикою та настроєм книг. Це — цілісна книга, яку потрібно читати й розуміти як твір, який має єдину думку та тему. І головна тема Біблії сконцентрована в реченні, яке ми називаємо золотим віршем Біблії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). І — як

«С глубокой болью мы вынуждены признать, что ВОЙНА в Украине СТАЛА КАМНЕМ ПРЕТКНОВЕНИЯ для славянского сегмента церкви во всем мире. Конечно, раскола в среде церкви можно было бы избежать, если бы не пропаганда, а Святой Дух и Священные Писания были нашим главным источником информации». Хм... Цікаве формулювання... А хто ж то з 2014 року став «камнем прєдкновєнія» у славянському середовищі? Хто то писав книги, виставляв відеопроповіді та звернення із засудженням Майдану та боротьби українців за власну свободу? Хто то закликав українців прийняти вимоги Путіна та мовчки піти у російське рабство? Хто то усі ці роки розколював українське християнство, повчаючи його як жити із сонячної Каліфорнії? Хто то говорив, що треба коритися загарбнику, коритися злу та неправді, мовчки іти в рабство і молитися за своїх ворогів?  «Нєт войнє!» Гарний лозунг... От тільки путін теж проти війни... І ряховський... і тисячі російських служителів, які вірять путіну... «Наблюдая за происходящим, я отмечаю неск

Сьогодні — День космонавтики. Саме 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін вперше облетів нашу планету.  Я з дитинства дуже захоплювався космонавтикою (як і, мабуть, більшість моїх ровесників). Я цікавився усім, що пов’язано було з цією галуззю. Знав історію космонавтики, її героїв, конструкторів. Знав, яким довгим був шлях до цієї чудо-ракети, яка винесла людину за межі земного тяжіння. Якоюсь мірою я навіть був гордий від того, що саме наша країна стала однією з лідерів освоєння космосу, що саме наш штучний супутник був перший, саме наш Юрій став піонером у космонавтиці… Нинішнє «космічне» свято для мене сприймається у чорних тонах. Бо відкриття у ракетобудуванні, освоєні мирного космосу, результати геніїв-конструкторів використовуються сьогодні для того, щоб нести смерть та руйнування… Чи не щогодинна повітряна тривога, яка звучить в Україні, означає, що на наші мирні міста і села десь летять смертоносні ракети. Такі ж, які колись вивели капсулу з Гагаріним за межі земного тяжіння, а Росію

Війна сьогодні чітко показує хто є хто насправді. «Святі» та «канонічні», які з кожної праски кричали про традиційні духовні цінності, боролися проти західної гомодиктатури, світової змови, абортів закидають бомбами, вбивають, катують, ґвалтують своїх братів (за їхнім визначенням) по крові та духу. В той час як «аморальна, бездуховна, гріховна» Європа широко відкрила двері своїх власних помешкань для біженців, які втікають від знавіснілого «брата»… Притча про доброго самарянина стала, як ніколи актуальною. Брати по вірі, священнослужителі, які, зупинившись дорогою до церковної кафедри, повчають українця, що стікає кров’ю, як любити і прощати ворогів, проходять мимо. Відступники від «істинної віри», атеїсти, байдужі щодо церкви, неформали з татуюваннями та сережками у носі, колишні вороги по історії перев’язують рани і витрушують власні гаманці для допомоги… З дитинства мене вчили, що люди діляться на віруючих та невіруючих, на праведників та грішників. Тепер я думаю інакше. Світ ділить

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

Палаюче вугілля (Оповідання) Це оповідання написане на основі реального факту, який стався в часи Другої світової війни в одному із сіл Волині. Прізвище пані Лядуховської реальне. Старий Максим помирав. Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.

Що тобі сниться вночі, солдате, На стоклятій отій війні, Коли завтра тобі йти вмирати, Де «Гради» ревуть навісні?

«Мягкая посадка на комету успешно завершена» — это главное событие сегодняшнего дня. 10 лет, 5 месяцев и 14 дней назад начался самый амбициозный проект Европейского космического агентства. Зонд «Розетта» совершил полёт к комете Чурюмова-Герасименко, находящейся в 500 миллионах километров от Земли. 12 ноября 2014 года он стал первым в истории человечества аппаратом, вышедшим на орбиту кометы и сумевшим совершить мягкую посадку на её поверхность. Хоть и с третьей попытки. По мнению некоторых учёных, эта высадка — «третье эпохальное событие» в освоении космоса после полета Юрия Гагарина и высадки астронавтов США на поверхности Луны. Журнал ЖЖ Да, событие поистине эпохальное. Да, мы действительно стали ближе к тайнам Вселенной, стали ближе к огромному Космосу. Но это не помогло нам стать ближе друг ко другу. Россияне и украинцы, арабы и евреи, белые и черные ненавидят и убивают друг друга, все больше и больше отдаляясь друг от друга. Мы стали жить лучше, цивилизованней в облас

«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4). Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік. Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах. Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч

Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему... Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не

Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм… Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-ко

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5). Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни. Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо х

Це фото знайоме мені ще зі шкільної лави. Радянська ідеологія вміло маніпулювала свідомістю громадян, використовуючи все на свою користь. Для мене ця чорно-біла світлина була символом болю, страждань та принижень в’єтнамського народу та безсердечності американського загарбництва та військової злочинності (що, в принципі, й було насправді). Але ця історія, виявляється, має й зворотній бік. Лише нещодавно, дякуючи всезнаючому інтернету, я дізнався про всю історію знаменитого знімка.