Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою війна. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою війна. Показати всі дописи

2 січня 2017 р.

Молитва-2017



Несу Тобі, Господи, душу обпечену,
Повісплену кулями, братом скалічену,
Сплюндровану танками, юдами зречену,
Сльозами обмиту, майданами мічену,
Та не приречену.

22 листопада 2016 р.

Палаюче вугілля

Палаюче вугілля
(Оповідання)

Це оповідання написане на основі реального факту, який стався в часи Другої світової війни в одному із сіл Волині. Прізвище пані Лядуховської реальне.



Старий Максим помирав.

Власне, хвороба була неважкою, але змусила його лягти у ліжко, чого раніше ніколи з ним не було. Можна було б надміру не перейматися цим — за кілька днів лікування все минулося б, але зараз це не той випадок. Максим був матеріалістом. Матеріалістом у тому розумінні, що сприймав дійсність такою, якою вона є, не задумуючись i не аналізуючи. Тому всі балачки щодо якоїсь душі вважав порожніми i не вартими уваги. Навіть саму смерть бачив як логічний i закономірний фінал («зариють, як собаку»), а отже, й не боявся її.

13 листопада 2014 р.

Мягкая посадка

«Мягкая посадка на комету успешно завершена» — это главное событие сегодняшнего дня.

10 лет, 5 месяцев и 14 дней назад начался самый амбициозный проект Европейского космического агентства. Зонд «Розетта» совершил полёт к комете Чурюмова-Герасименко, находящейся в 500 миллионах километров от Земли. 12 ноября 2014 года он стал первым в истории человечества аппаратом, вышедшим на орбиту кометы и сумевшим совершить мягкую посадку на её поверхность. Хоть и с третьей попытки.

По мнению некоторых учёных, эта высадка — «третье эпохальное событие» в освоении космоса после полета Юрия Гагарина и высадки астронавтов США на поверхности Луны.
Журнал ЖЖ



Да, событие поистине эпохальное. Да, мы действительно стали ближе к тайнам Вселенной, стали ближе к огромному Космосу. Но это не помогло нам стать ближе друг ко другу. Россияне и украинцы, арабы и евреи, белые и черные ненавидят и убивают друг друга, все больше и больше отдаляясь друг от друга. Мы стали жить лучше, цивилизованней в области техники и компьютеризации. Но не стали цивилизованней морально и духовно. Мы вбуриваемся в тело кометы и одновременно ненавидим себе подобных. Если мы сумели познать тайны Космоса, но со времени Древней Греции так и не сумели познать себя, грош цена таким знаниям. Если, проникнув в тайну расцепления атома, используем этот атом для убийства, стали ли мы мудрее?

Мягкая посадка на комету успешно завершена. Космическая миссия закончилась триумфом. Земная миссия с позором провалилась. Остатки высокий идей и гуманитарных иллюзий разбивают боевики хамаза и донецко-луганского «ополчения». «Цивилизованная» Европа с ужасом смотрит на «дикую» Россию. «Духовная» Россия с презрением смотрит на «содомитсткий» Запад. В Африке князьки не могут поделить джунгли, а капиталисты не могут с ними сторговаться за местные шахты. В шикарных театрах и выставочных залах гурманы от культуры наслаждаются полетом человеческой мысли, а в соседнем квартале на провонявшей кухне наркоманы с нетерпением ожидают своего очередного «полета».

И на все это с высоты неба смотрит Бог. Когда-то Он настолько близко подошел к человеку, что утратил Свой звездный образ. Намного ближе, чем зонд «Розетта» к своей комете. Он вошел внутрь человека, желая вторично вдунуть в него Свое дыхание жизни. Увы, человечество не спешит ответить на объятия Всевышнего. Оно слишком гордо и велико, чтобы верить в вышний разум. Оно ведь манипулирует элементами атома, оно уже побывало на Луне, а теперь на комете. Vivat, homo sapiens!

Жаль, что приблизившись к далеким космическим телам, мы не приблизились к Богу. И в то время, как «космические корабли бороздят просторы Вселенной», Творец Вселенной ходит по земным дорогам с фонарем, вглядывается в лица человекообразных существ и подобно древнему Диогену шепчет: «Ищу человека»…

Космос все ближе. А мы друг от друга все дальше. И дальше от Бога.  Разумно ли, человек разумный?

17 жовтня 2014 р.

За хліб, за мир, за Україну



«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4).

Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік.
Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах.

Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч. От тільки... Коли я, роздумуючи нас статтею, згадав про це гасло, раптом об нього спіткнувся. Ну, дякувати за хліб, за врожай — тут усе зрозуміло. А от як дякувати у непростому, ба навіть трагічному для України 2014 році за мир?

17 червня 2014 р.

Время говорить. Но как?



Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему...

Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не знающим, как они встретят завтрашний день. Нет, молчать - все таки преступление.

Но с другой стороны мне страшно, когда я слышу КАК говорят. Мне страшно читать комментарии, полные взаимной злобы, ненависти, мести и просто идиотизма. И вдвойне, втройне больно и страшно слышать это от христиан. События в Украине разделили христиан России и Украины на два вражеских табора. Принимаются резолюции, делаются официальные и неофициальные заявления, раздаются интервью и комментарии. Потом все это бурно обсуждается, накаляя ситуацию и доводя собеседников до невменяемого состояния. В последнее время я стараюсь не ввязываться в дискусии так как это еще больше усугубит ситуацию. Часто что-то доказывать просто безполезно, так как вчерашние братья просто не способны рассуждать логически.
Нам кажется, что мы говорим правду. Но нужна ли такая правда? Правда, которая братьев делает врагами. Правда, которая делает нас злыми, мстительными, возбужденными, теряющими способность здраво рассуждать. Не уподобляемся ли мы в этой ситуации друзьям Иова, рассуждающим буд-то бы здраво и правильно, но не угодившим Богу?
Поэтому я так долго молчал. Я знал ЧТО сказать, но не знал КАК сказать. Я ждал, когда у меня здравый смысл станет выше эмоций. Чесно говоря, я и сейчас до конца не знаю как говорить и как правильно реагировать на происходящее. Поэтому мне кажется, что главным, что христианам сегодня нужно иметь и о чем просить у Бога, это МУДРОСТИ. Не у всех христиан, даже у известных служителей она оказалась. Хорошо и правильно рассуждая о духовной жизни за кафедрой, мы оказались немудрыми в конкретной ситуации.
Сегодня время говорить. Сегодня время действовать. И сегодня время просит у Бога мудрости. Я как публичный человек, как журналист понимаю, что должен что-то сказать, но не всегда имею правильное слово. И не всегда в моем сердце подходящая атмосфера для того, чтобы сказать правильно. Поэтому, я прошу у моих коллег, у всех христиан быть мудрыми, говоря правду. Мудрыми, выбирая собеседников. Мудрыми, подбирая слова. Правда, которая разрушает, ничем не лучше разрушающей лжи. И это одна из проблем сегодняшней войны. Войны не только физической, политической, международной, но и войны духовной.

9 травня 2014 р.

Свято зі сльозами на очах



Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм…

Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-комуністичному та християнському. Я виростав у протестантській родині і з дитинства розумів — коли свідомо, коли підсвідомо — брехливість на штучність комуністичної ідеології. У нашому християнському середовищі насторожено, часто вороже ставилися до всього «світського», яке часто було синонімом «комуністичний» та «соціалістичний». Багато чого, що було звичним для радянських людей, в нас не заохочувалось, ще більше — заборонялося. В тому числі святкові демонстрації та паради. Винятки дозволялися лише у крайніх випадках — коли це грозило неприємностями на роботі чи в школі. Але, пригадую, навіть такі нечасті участі у демонстраціях для мене були справжньою мукою, це було не свято, це була хресна дорога сумління та моїх християнських принципів.

День Перемоги однак був святом, відзначення якого хоча й не дозволялося офіційно, але й не заборонялося. Саме сьогодні мені впала у вічі ота суперечливість, яка спостерігалася у нашому протестантському середовищі щодо 9 травня. З одного боку ми розуміли, що це дійсно свято, радісне, щасливе, світле, адже багато хто пройшов через жахи війни і добре їх пам’ятав. З іншого боку — радянська пропаганда зуміла настільки зодягнути цю дату у свою комуністичну обгортку, що День Перемоги уособлював не просто перемогу у війні, а перемогу комунізму та лідерів комунізму, ставав рупором ідеології та інструментом впливу на свідомість. Тому то євангельські християни з обережністю та упередженням ставилися до святкувань 9 травня.

Мені згадалася ця суперечливість саме зараз, коли справді велике та світле свято Перемоги використовується як привід для втілення чиїхось імперських амбіцій, для зведення рахунків зі штучно вигаданим ворогом, у якого самі ж повірили. Коли в центрі уваги не справжні герої Перемоги, про яких, чого гріха таїти, не завжди й на 9 травня згадують, а вожді та їхні хворобливі ідеї. Боляче, коли нація, яка вважає себе великою, «приватизувала» спільну перемогу і цинічно торгує нею у власних інтересах.

Незважаючи на таку суперечливість, на мій внутрішній пацифізм, День Перемоги для мене був і залишається особливий святом. Зі сльозами на очах. Сльозами вдячності тим, хто кував перемогу і віддавав життя за неї. Сльозами вдячності Богові за мир, який вже стільки часу поки що панує в нашій Україні. І так не хотілося б, щоб День Перемоги став днем війни, яка де-факто вже йде на українській землі. Бо рано чи пізно така ситуація призведе до дня поразки та ганьби…

Зі святом вас! З днем Перемоги!

9 квітня 2013 р.

"Благовісник", 1,2013, Редакторська стаття

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5).

Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.

Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.

Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.

Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.

Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.

І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.

Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).

Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.

Читати журнал

21 лютого 2012 р.

«Прощення звільнило мене від ненависті»




Це фото знайоме мені ще зі шкільної лави. Радянська ідеологія вміло маніпулювала свідомістю громадян, використовуючи все на свою користь. Для мене ця чорно-біла світлина була символом болю, страждань та принижень в’єтнамського народу та безсердечності американського загарбництва та військової злочинності (що, в принципі, й було насправді).

Але ця історія, виявляється, має й зворотній бік. Лише нещодавно, дякуючи всезнаючому інтернету, я дізнався про всю історію знаменитого знімка.