"Благовісник", 1,2013, Редакторська стаття
«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5).
Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.
Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.
Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.
Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.
Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.
І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.
Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).
Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.
Читати журнал
Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.
Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.
Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.
Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.
Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.
І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.
Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).
Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.
Читати журнал
Коментарі
Дописати коментар